Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

Перед нами емоційний, винятково особистий відгук на подію геополітичного масштабу, реакція одного з десятків мільйонів, втягнутих у криваве протистояння провідних країн-антагоністів євразійського простору (саме євразійського, адже — за винятком Африки — основні події Другої світової війни відбувалися в Європі та Азії). До недавнього часу мало говорилося про те, що участь України в цій бійні була на два роки триваліша, ніж для інших територій Радянського Союзу (17 вересня 1939 року війська СРСР перейшли польсько-радянський кордон й опинилися в Західній Україні).

Як жили, що турбувало в передвоєнні та перші дні й місяці війни наших героїв — Олеся Гончара та Юрія Шевельова?

Щодо першого, то тут усе зрозуміло: після успішного закінчення технікуму О. Гончар 1938 року вступив (його як відмінника прийняли без іспитів) до Харківського університету. Писав він у ті дні дуже багато. З одного боку, це свідчить про його творчу активність, а з другого — треба було за щось жити...

Комсомолець О. Гончар нічим (крім літературного таланту, звичайно) не виділявся серед тодішньої молоді — жив, як кажуть, турботами своєї країни, віддавав належне захопленням юності. Коли 1936 року в Іспанії спалахнула громадянська війна, юнак мріяв потрапити до лав республіканців, котрі воювали з фалангістами генерала Ф. Франко.

Ю. Шевельов став доцентом університету (пам’ятаєте рядки: «і в університет викладати прийшов, може, заради вас, Олесю», бо ж такі, мовляв, покладав на вас надії» (О. Гончар «Катарсис», стор. 134). 1939 року Ю. Шевельов захистив дисертацію на здобуття ученого ступеня кандидата філологічних наук на тему «Із спостережень над мовою сучасної поезії» (на матеріалі творчості П. Тичини).

Стосунки між Вчителем та Учнем були безхмарні.

Коли сьогодні дехто ставить під сумнів чи навіть заперечує вплив Ю. Шевельова на О. Гончара (мовляв, концептуальна теза «Вчитель та Учень» — хибна), то, очевидно, треба ставити й питання інакше: якою мірою сприймав О. Гончар вплив Ю. Шевельова?

І тут, здається, є підстави для роздумів.

Вчитель визнав, що Учня «до літератури... впровадив не я» — тобто не він — Ю. Шевельов. «Він надсилав свої перші оповідання Петрові Панчу, листувався з ним, і ще перед війною деякі з них були друковані в журналах» («Я — мене — мені...», т. 1, стор. 171).

Ще одна, здається, слушна, ремарка.

Аналізуючи реакцію на публікації уривків із книжки «Бентежні вальдшнепи» в «Голосі України», автор дійшов висновку, що багато хто (цікаво, що й ті, хто знає ситуацію не за чутками) сприймає стосунки (непрості, часом гострі й емоційні, особливо, з боку Учня) між Ю. Шевельовим та О. Гончарем саме як конфлікт (?!).

Але хіба бувають непорозуміння між богами? Опустимося нижче — між геніями? Ще нижче — між талановитими, видатними особистостями?

Якщо зачепити історичні приклади: хіба не збагатили світовий літературний літопис зіткнення поглядів, скажемо інакше — світоглядів Толстого і Тургенєва, Набокова і Чижевського, Шкловського і Каверіна, Маланюка і Сосюри, Стуса і київських конформістів-«соцреалістів»?

Цивілізована дискусія — ознака духовного здоров’я й виняткового потенціалу розвитку літератури, як і культури загалом.

Урешті, якщо брати філософію, переконували один одного у своїй правоті Аристотель і Платон (згадаймо вражаючу фреску «Афінська школа» Рафаеля (Рим, 1508—1511). Один відстоював ідеалізм, другий — матеріалізм. Обидва увічнені в історії світу.

Коли заглибимось у часі, то дійдемо до Ісуса Христа й давньогерманського верховного Бога Вотана — обидва символи самопожертви заради людства.

Ні, автор рішуче проти визначення стосунків «Шевельов—Гончар» як конфлікту, що асоціюється зі словом «сварка», «скандал», тобто чимось деструктивним. І ось чому.

Творча особистість завжди в діалозі-полеміці (ще — дискусії) зі своїм часом, суспільством, а буває, й зі всім світом. Бо відкриває НОВЕ!

Мабуть, найвлучніше сказав про це французький поет Г. Аполлінер:

Природною умовою цих полемік-дискусій може бути лише СВОБОДА — людини, суспільства. А. Камю (французький письменник, філософ) вважав, що лише свобода дає змогу особистості виживати у сьогоднішньому світі-абсурді. До речі, формула А. Камю «мистецтво як бунт, повстання проти обмежень свободи — єдина гарантія творчості» стосується і Ю. Шевельова та О. Гончара. Зрозуміло, тією мірою, в якій вони бунтували-повставали.

І останнє щодо вище сказаного: видатні особистості (великі!) просто не здатні на конфлікт (у звичайному розумінні). Усе, що відбувається між ними, — інтелектуальна полеміка-дискусія. Крім певної пристрасності Учня, спілкування між Ю. Шевельовим та О. Гончаром, започатковане в Харкові й продовжене, вже як полеміка, пізніше, через океани й материки, переконані, — єдине за насиченістю змістовності в сучасній історії вітчизняної літератури явище (тим паче що по смерті Вчителя та Учня в дискусію втягуються дедалі більше прихильників та опонентів обох героїв нашої розповіді).

Тож наголосимо: третьокурсник О. Гончар сприйняв початок війни як трагедію свого народу і зголосився йти добровольцем до армії захищати свою Вітчизну (як студент він мав можливість продовжити навчання).

У Ю. Шевельова ситуація була не така однозначна.

Зауважимо, що його учень О. Гончар чомусь покинув місто (батальйон, сформований із студентів, був направлений у військові табори в Чугуїв), не завітавши до Вчителя.

«Більшість хлопців зникли, не прощаючися. Особливо болюче я відчував зникнення Олеся Гончара. Уже десь у серпні чи вересні хтось мені оповідав, що бачив його на Донеччині в військовому шпиталі, де він лежав поранений. Оповідач казав мені, що Гончар був гірко розчарований своїм фронтовим досвідом і болюче нарікав на безглуздість усього, що діялося. Не знаю, чи то була правда» (Ю. Шевельов «Я — мене — мені...», т. 1, стор. 280—281).

Страх за себе, свою стару матір, не покидав Ю. Шевельова й у ті напружені й непевні дні. Ще більше це почуття поглибилося, коли університетський викладач (як доцент він мав броню — звільнення від призову до армії) 17 вересня 1941 року був запрошений до НКВС (народного комісаріату внутрішніх справ, по війні — КДБ (Комітет державної безпеки), де йому запропонували співробітництво.

«З самого початку війни я знав, що не хочу боронити Радянський Союз. Він був не мій і не мого народу» (Ю. Шевельов «Я — мене — мені...», т. 1, стор. 12). Прихід німців до Харкова й 469 днів життя у ньому (цей підрахунок зробив сам 

Ю. Шевельов («Я — мене — мені...», т. 1, стор. 297) залишили у Вчителеві відповідні спогади. До речі, як етнічний німець (фольксдойче), він міг зареєструватися й одержати, наприклад, картку для харчування, забезпечення паливом тощо.  Шевельов цього не зробив.Може, напівтаємне з постійними тривогами 23-річне життя в радянському Харкові (комплекс «другої парти») привчило нашого героя «не висовуватись»?

Узагалі уявити Ю. Шевельова — людину суто цивільну — в солдатській шинелі чи іншому військовому однострої важко. Мабуть, і неможливо. Одразу згадується маловідомий факт із біографії І. Франка. 1 жовтня 1879 року поета закликали на військову службу до австрійської армії, але вже через три тижні він постав перед спеціальною військово-медичною комісією, котра звільнила його з армії «із-за цілковитої непридатності» (Л. Луців «І. Франко — борець за національну і соціальну справедливість», Нью-Йорк, «Свобода», 1967, стор. 222).

Належить зауважити, що в Харкові влада належала військовому командуванню окупаційних військ (у Києві було навпаки: тут цивільна влада мала відносно більший вплив на міське життя) — місто голодувало й замерзало. Щоб якось вижити з немічною 75-літньою матір’ю, Ю. Шевельов намагався працювати де тільки міг: розбирав книжки в бібліотеці, навідувався до університету, аж поки його не взяли до бургомістрату. «До міської управи тепер, у липні 1942 року, я потрапив, мабуть, заходами Миколи Оглоблина... Мій обов’язок був лише один — я завідував печатками» («Я — мене — мені...», т. 1, стор. 317). Так Вчитель забезпечував собі й матері напівголодне існування. І коли в лютому 1943 року Харків було взято радянськими військами (слобожанська столиця декілька разів переходила з рук у руки), Ю. Шевельов використав цю ситуацію, щоб зробити рішучий крок: повернутися на історичну батьківщину — до Німеччини.

«Прощай, Харкове... Минули двадцять вісім — двадцять вісім! — років у Харкові, роки географічної стабільності при політичній мінливості, тепер починалися інші — спроба політичної стабільності ціною мандрів... Ця політична стабільність з дуже широкими межами — будь-що, крім радянського» («Я — мене — мені..», т. 1, стор. 342).

У Харкові Ю. Шевельов пережив різні моменти: прихід німців спочатку сприймав як визволення з полону страху (це ж Європа, натхненна літературою Гете й Гейне, музикою Баха й Вагнера, міфами нібелунгів). Він навіть склав оду про «марш німецького війська на Схід» (Ю. Шевельов «Я — мене — мені..», т. 1, стор. 310). Слава Богу, що тоді на життєвій стежці зустрівся йому добрий чоловік М. Оглоблин (історик, літературознавець), котрий дав поету урок національної гідності, наголосивши, що харківська «Нова Україна» — газета українська і немає причин, щоб вона оспівувала чужинців...

Отже, 6 лютого 1943 року Вчитель залишив Харків, щоб повернутися до нього лише майже через шість десятиліть.

О. Гончар у ті дні перебував у німецькому полоні: спочатку в Холодногірському концтаборі в Харкові, а потім на сільгоспроботах в держгоспі на Полтавщині.

Зупинимось на воєнній долі Учня докладніше.

О. Гончар провів в армії близько 1570 діб (із червня 1941-го по листопад 1945-го). Безпосередньо на фронті майбутній автор «Прапороносців» перебував близько 1000 днів (крім періодів лікування після двох поранень). Десь 420 днів та ночей (із тих загальних 1570) минули в німецькій неволі.

Скрупульозна точність цих підрахунків — не примха автора. Упевнений, що навіть той, хто пережив лише уявно щось схоже до екстремальної ситуації (а бойові дії — це постійна загроза смерті), має зрозуміти, що кожен день на війні був на особливому рахунку.

Отже, третьокурсник О. Гончар у червні 1941 року потрапляє до містечка Чугуєва, де проходить короткочасну (початкові навички було одержано в технікумі та університеті) військову підготовку (до речі, тут на початку століття освоював «ази» ведення бойових дій і доброволець («вольноопределяющийся») Микола Хвильовий).

Того ж місяця, вже як червоноармійці 69-го стрілецького полку Південно-Західного фронту, вчорашні студенти стали учасниками оборонних боїв за Київ. У районі річки Рось О. Гончара вперше поранено і в липні евакуйовано з госпіталем до станції Дружківка (Донбас).

На фронт він повернувся у вересні. 69-й полк, що перебував у складі 97-ї стрілецької дивізії, тоді вів оборонні бої в районі Білої Церкви (97-ма дивізія, до якої полк належав, саме тоді була повністю знищена в «київському котлі»).

Рядовий О. Гончар потрапляє до 212-ї стрілецької дивізії, що вела бої на Черкащині (Степанки, Вергуни, Нечаївка, Ласьки...). Одержує друге поранення й евакуюється з госпіталем у сибірський Красноярськ. Пройшовши лікування, О. Гончар навчається в полковій школі 1056-го стрілецького полку. З весни по літо 1942-го молодий письменник воює у 301-й стрілецькій дивізії Південно-Західного фронту. У липні цього року контужений О. Гончар потрапляє в полон: «Після розгрому під Білгородом, коли 260 тисяч нас, що тримали фронт до останнього, опинились на становищі кинутих сталінськими маршалами на розправу німецьким танковим дивізіям, і як 100 тисяч нас опинилось в Харківській тюрмі на Холодній горі, де без води, без крихти хліба ми гинули серед липневої спеки від хвороб і туги за волею, як останню надію ми кидали крізь колючий дріт записочки в натовпи змучених харків’янок, сподіваючись, що чудо «народної пошти» спрацює і відшукає в окупаційних безвістях тих, хто нас порятує!» (О. Гончар «Катарсис», стор. 133).

Не дай Бог, таке переживати.

Харків був містом студентської юності життєлюба О. Гончара — людини вразливої, із загостреним почуттям людської гідності. І ось йому доводилось іти в колоні полонених нечужим містом, бачити співчутливі погляди з тротуарів і страждати від ганьби й безсилля...

Оскільки наше дослідження не наукове — журналістське, дозволимо трохи емоцій.

Яким же треба бути нечутливим та індиферентним до уроків старших поколінь, щоб писати про автора «Прапороносців» та «Собору» таке безглуздя: «...культ мілітарної маскулінності, найвиразніше репрезентований романом «Прапороносці» О. Гончара. На прикладі цього знакового тексту дослідниця відстежує імпульси соцреалістичної естетики, які втілилися в обожнюванні війни, насолоди від вбивства та інших культурних маркерах влади» (І. Захарчук «Війна і слово». Луцьк, «Твердиня», 2008, стор. 20). 

Невігластво!

Виявляється, О. Гончар обожнював війну, одержував насолоду від вбивства (?!) тощо.