Ось ви прийшли до театру, розслабилися, чекаючи дійства, а потім поринули в його контекст, захопившись відображуваним. Погодьтеся, і з вами хоча б раз траплялося таке, що цікава класична вистава іменитого режисера, яка «звучить на одній ноті», чомусь не мала відлуння у ваших душах, і ви розчаровано залишали зал. Можливо, вам хотілося чогось незвичайного...
А буває навпаки — коли начебто простий, тривіальний сюжет не залишає байдужими навіть прискіпливих завсідників-театралів. Ось така атмосфера панувала в самому серці Києва, на Андріївському узвозі, де минулої суботи актори Київського академічного драматичного Театру на Подолі (керівник — Віталій Малахов) розповідали сучасну версію кохання. Почавшись наче «по торованій колії» (сценою в кафешці із сигаретою й випивкою), п’єса Сергія Щученка «Літній вечір у раю» раптом вразила несподіваним поворотом — молода героїня покинула багатого німецького нареченого і повернулась до бідного ВІЛ-інфікованого українця. Думаєте, так не буває чи вірите в хепі-енд? А як вчинили б ви? Хочете висловитися з цього приводу? Тоді приходьте на виставу і дискутуйте активно: у перервах між діями герої (актори О. Свірська, С. Гринін і М. Павличенко, що в невеликому камерному залі грають якось особливо, по-домашньому) дають можливість глядачам обговорити тільки-но зігране. Повірте, і люди по важного віку, й молодь не залишаються байдужими, жваво включаються в дискусію, адже, здавалося б, такі «високі матерії», як милосердя, кохання, відданість, стосуються кожного.
