У харківському видавництві «Фоліо» побачила світ книжка, власне, дві в одній: Мила Іlkova «Рассказать другу», Валерія Well «Добавить в избранное». Схоже, ці тексти стали книжкою потім, а спершу були тим, що плаває в надрах інтернетського «живого журналу»: суміш дотепів, каламбурів, афоризмів, діалогів. Ось кілька цитат:
— Зачем нужны большие сиськи?
— Ими можно подпоясываться.
Когда женщина без трусов — это еще не повод для знакомства.
— Что такое самый ужасный вечер при свечах?
— Вечер при геморроидальных свечах...
Не те мужики нынче...
Може, десь при нагоді, в усному варіанті все це було б і доречно, але в друкованому вигляді звучить бідно й плоско. Аж так, що перечитуєш усе заново, щоб переконатися, що там і справді більш нічого не сховано. Ні, нема. Зрештою, «большие сиськи» чи «мужиков» ти маєш право не поважати — але варто поважати літературу. Щоб потім не сказали, що три чверті твоїх текстів надто поспішили стати книжкою.
Одначе перед нами все-таки нібито книжка. Тож спробуємо прочитати це саме як книжку. Тобто як щось таке, що містить у собі світ автора. Почнемо з автора, що зве себе Мила Іlkova (вищенаведені цитати належать їй).
За фрагментарними текстами уявляється той, хто їх писав. Це юна особа дуже стрункої статури (судячи з того, що вона категорично не любить тих дуреп, які мають четвертий розмір бюста). Працює в столичному глянцевому журналі. Родом — з «регіону номер 13», тобто зі звичайної провінції. Ймовірно, з Маріуполя (сказано, що місто невелике й там є російський драмтеатр). Там розмовляють не по-українськи й не по-російськи, а з власним акцентом, «уж очень гекая и шокая» Там показують кіно через місяць після прем’єри, там немає макдональдсів, там всі старомодні, а в нічних клубах нема фейс-контролю. І ось авторка переїхала до Києва, а він виявився тим самим регіоном номер 13 — тільки гордо-надутим, як індик, бо тут же є фейс-контроль у нічних клубах!
Саме звідси — відчай і їдке розчарування її текстів. Це шок втраченої батьківщини, яку не знаєш де шукати. Ось прикметний діалог:
Таксист
— А аэропорт не хотите?
— Нет.
— А куда хотите?
— Домой.
Цю драму (коли, будучи вдома, хочеш додому) переживаємо зараз ми всі. А тому автор (більше, ніж його книжка) заслуговує на розуміння й співчуття. Й хочеться сподіватися, що Мила Іlkova колись знайде Дім — бодай у літературі. Ми не згадали іншого автора — Валерію Well. Іноді є спокуса думати, що це не два автори, а один, тобто Well — це Мила Іlkova, яка підросла, заспокоїлась і втратила категоричність. У неї нема афоризмів на зразок «Как известно, от ума сиськи маленькие». Бо то й справді не так — історія літератури знає немало протилежних прикладів, згадайте хоча б Марка Вовчка!
