Черговий День відкритих дверей провів Державний департамент України з питань виконання покарань (ДДУ ПВП). Цього разу 30 журналістів і правозахисників чи не вперше пустили в колонію максимального рівня безпеки — Бердичівську ВК-70. Перед нами в прямому розумінні відчинилися десятки масивних залізних дверей. Засуджених, правда, за ними ми практично не бачили.
Задовольнились поясненнями начальника установи полковника Олександра Доробалюка (на знімку) і його керівників із Житомира і Києва: прагнемо, мовляв, уникнути НП під час зустрічей із вкрай небезпечними злочинцями. Супроводжували нас десятки погононосіїв, вимушених на півдня залишити робочі місця. Так гості стали порушниками режиму. Утім, виняток підтверджує правила, а вони в колонії дуже суворі.
Спочатку господарі зустрілися із прибулими на, так би мовити, доекскурсійному брифінгу. А після відвідання ВК-70 знову зібралися — на обмін враженнями.
Така форма спілкування, запропонована головою ДДУ ПВП Олександром Галінським, гадаю, цілком виправдана. Для того і проводяться такі заходи, щоб у спорі знайти істину. І те, що колишні голови Департаменту і недавно призначений прагнуть максимально відкрити двері у закриті колись наглухо зони, свідчить на користь керівників кримінально-виконавчої служби. Інша справа — можливостей і прав у генерала Галінського нині більше, ніж було у його попередників.
І все-таки, зрозуміло, навстіж розчинити ворота не можна. Закон, інструкції, правила, статут сильніші за столітні мури.
Тож пройдімося коридорами і поверхами і зазирнімо бодай у напіввідчинені двері, за якими відбувають покарання особливо небезпечні сьогодні, а колись здебільшого миролюбиві наші сусіди, рідні, знайомі.
Вас цікавить, як живуть за високою стіною із дротом? Спробую розповісти.
Отже, як ув’язнених годують? На 10,3 гривні в день. Нам показали меню, кухар розповів, чого і скільки заклав того дня у перше, друге і третє блюда. Порівняно навіть із солдатами (37—40 гривень) ув’язнені, за їхнім твердженням, не обділені (хліб випікають самі, макарони теж свої). Неймовірно, але факт: у тюрмі пропонують вісім норм харчування, сім з яких — дієтичні. Не мамині борщі, ясна річ, і, певне, не всіх влаштовує якість, але з огляду на злиденне життя за межами зони... У магазині, до речі, можна придбати перепелині яйця і малину (пташина ферма і теплиця — на території).
Які радості у вигляді послуг створені для засуджених? Живуть у кімнатах, де є телевізор, туалет, вода, необхідні меблі. На підлозі килими, на вікнах фіранки. Можливо, для гостей старались, але постільна білизна була свіжіша, ніж у фірменому поїзді Київ—Миколаїв. В одному з блоків, як рояль в кущах, постав перед нами Олександр Кнуров, переведений у ВК-70 три місяці тому. Його відповіді не надихали на відвертий діалог.
— Ставлення до нас нормальне. Скарг немає. Годують добре.
А що скаже в’язень з 20-річним стажем відсидки в присутності полковників? Повіримо йому, п’ять разів судимому?
Спілкування, вважаю, має бути тет-а-тет (журналіст — в’язень), тоді картина буде інша. Можливо, не такою веселковою, але правдивішою.
А поки що, задовольнившись побаченим і почутим, ідемо в особливий блок. Ще пару років тому і уві сні не могло привидітися, що розмовлятиму із довічно позбавленим волі...
...Двері відчиняються, за гратами стоять троє. Один з них охоче вступає в розмову, інші приречено мовчать.
— Я В’ячеслав Гандрабура, киянин. З чотирма товаришами засуджений на довічно лише за спробу вбивства, а сиджу дев’ять років з тими, у кого кілька життів на душі. Це справедливо? Маємо одне чотиригодинне побачення на півроку. Мало. Часто переводять з камери в камеру. Погано. Дивимось кабельне TV, можемо палити у камері. Це добре.
Чи убивця Гандрабура (на знімку внизу) — достеменно знає тільки він. Суд, утім, врахував «геройську» одіссею В’ячеслава і його поплічників у 1997—2000 роках, коли столиця здригалася від злодійств банди Ігоря Шагіна.
В Україні 1567 в’язнів, яким «світить» неволя до останніх днів життя. Але всі вони живуть надією обійняти рідних на волі. Якими вони будуть, якщо вийдуть? Це багато в чому залежить від працівників установ.
— Ми маємо бути вимогливішими до персоналу, — констатував Олександр Галінський. — Слід побороти рудимент системи, коли хтось в комусь бачить ворога. Люди відбувають покарання за злочини і не наша мета їх повторно карати.
Правильна позиція. Тільки засуджені сприймають слова начальника з гіркою посмішкою. Бо карають їх, ох, як карають...
Фото автора.