Чому харчів виробляється більше, а коштують вони дорожче

У часи кризи знайти підприємство, яке могло б похвалитися збільшенням обсягів виробництва, завдання не з простих. Практично всі промислові галузі краю, котрі ще вчора почувалися доволі впевнено, фіксують спад. Зате в аграрному секторі, де про фінансову нестабільність йдеться не те що роками — десятиліттями, заговорили про збільшення валового виробництва. Протягом дев’яти місяців воно збільшилось на 4,4 відсотка. Цікаво порівняти: протягом усього минулого року, котрий був і стабільним, і успішним, ця цифра становила лише 3,1 відсотка.

Логіка селянської арифметики проста: якщо на городі виросло більше, то й на столі обід ситніший. Тож, якщо вірити цифрам, оголошеним обласними керівниками, в господарствах краю почали виробляти більше продукції. Тільки птахівництво з початку року дало приріст до п’ятдесяти відсотків. У молочній галузі, правда, зафіксували певний спад в особистих господарствах, зате його успішно «компенсували» показники ферм. Зернові цього року начебто теж не підвели. І якщо врожайність солодких коренів виявилася меншою від торішньої, то небувало висока цукристість мала б перекрити навіть це.

Одне слово, господарствам є що виставити на продаж. А це мало б означати, що жива копійка потекла в селянські кишені. Але чомусь саме остання фраза викликає стійку іронічну усмішку в усіх без винятку керівників. Навпаки, навіть там, де ще не так давно вели мову про розвиток, починають говорити про призупинення темпів.

Не стало винятком і СТОВ «Довіра», що у Красилівському районі. Без заїжджих інвесторів та чужих капіталів за кілька років воно зуміло вирости до одного із найпотужніших хазяйств краю. Міркуйте самі: свого часу мало лише 1,8 тисячі гектарів землі Антонін та Закриниччя. А вже за кілька років зуміло об’єднати навколо себе тринадцять сіл шести господарств. Тепер «Довіра» обробляє одинадцять тисяч гектарів — ледь не половину орних земель району. І при цьому має чим похвалитись. Цього року тут зібрали тільки пшениці шість тисяч тонн, не підвів урожай ріпаку, є свої соя та соняшник, почали возити на переробку буряки...

Якби тепер все це продати, та за хорошою ціною, господарство озолотилося б. Але... На продаж йде тільки те, що не можна притримати в коморі — як от ріпак чи солодкі корені. А пшеницю віддають лише тоді, коли вкрай потрібні кошти, з великими торгами не поспішають. Чому? Та тому що доброї ціни ніхто не дає.

Зате витрати хазяйства зростають швидше за всілякі прибутки. Під час жнив та осінньої посівної щоденні витрати пального доходили до шести тонн. У всіх підрозділах трудились напружено і засіяли понад п’ять з половиною тисяч гектарів. І найбільше боялись не роботи, а того, чи справиться господарство із таким фінансовим напруженням. Бо ж до безмірно високих цін на пальне додались ще й обов’язкові витрати на добрива, протруювачі, різні агрохімікати... І все це тільки із власних резервів. Бо замість дотацій — порожні обіцянки. Замість позичок — борги з минулорічних довготермінових кредитів. Замість чіткого державного планування і квотування на сільгосппродукцію — цілковита базарна анархія.

Попри все це, хоч як би було важко, «Довіра» все-таки втримається, робіт не припинить. І саме такі господарства ще прозвітують про нарощування обсягів виробництва. Але чи довго зможуть вони виживати у фінансових лещатах?

Якщо минулими роками господарство справді росло, додавало нові землі, хоч за кредити, але серйозно поповнювало свій технічний парк, то тепер усі придбання відкладено до кращих часів. А вал уже не дає такого прибутку, як раніше.

Проблеми, які переживає аграрний сектор, не можуть не позначитися і на переробній галузі. А саме вона мала б стати однією з найважливіших складових економіки краю. Адже в загальному промисловому виробництві займає третину. З початку року харчовики реалізували своєї продукції майже на 1,4 мільярда гривень. Статистика знову свідчить про збільшення виробництва овочів, фруктів, сирів, круп та борошна. Напередодні дня працівника харчової промисловості називалось чимало переробних підприємств, які й справді могли б пишатися своїми виробничими здобутками. Однак тих, хто міг би похвалитись своїми фінансовими надбаннями, практично не знайдеш. Більшість говорять не про розвиток, а лише про виживання.

Яким дивом в області вдається втримувати чи не найнижчі в країні ціни на так звані соціальні сорти хліба, знають хіба що самі хлібопекарі. Хмельницький хлібокомбінат, який тривалий час залишається одним із найбільших виробників хліба в краї, виручає те, що він входить до складу потужної аграрної компанії, котра забезпечує підприємство власною сировиною.

За таким самим принципом починають працювати й інші пекарні. Золоте правило, коли кожен має виконувати свою роботу і спеціалізуватись на певних операціях, втрачає силу. Не матимеш своєї землі, не виростиш на ній свою пшеницю, цукровий буряк, овочі, можеш взагалі опинитись без запасів сировини.

Майже сім років тому в Деражнянському районі запрацювала приватна міні-пекарня Анатолія Ковальчука. Хліб почали робити невеличкими партіями у крихітному приміщенні. А тепер тут щодня випікають до трьох тонн хліба.

Так само із невеличкої пекарні почало роботу і волочиське ТОВ «Агробізнес», яке нині дає до п’ятнадцяти тонн виробів десятків найменувань щодоби. Тут зуміли створити більше трьохсот робочих місць. Продукція підприємства продається не тільки на Хмельниччині, а і в сусідніх областях і навіть за межами країни. Але й в цих, здавалося б, успішних колективах не впевнені, що вдасться за нинішньої фінансової нестабільності втримати і робочі місця, і обсяги виробництва, і ціни на свій товар.

Про це багато років поспіль говорять і представники м’ясної та молочної переробки. Це тільки на перший погляд видається, що розрив між закупівельною ціною на сировину і вартістю продуктів харчування на прилавках магазинів має призвести до шаленого збагачення харчовиків. А насправді і їм ледве вдається зводити кінці з кінцями.

Як тут втриматись від запитання: куди ж дівається все вирощене на полях і в садах, вигодуване на фермах і перероблене в цехах? Хто його купує та з’їдає?

Статистика твердить: апетит у середньостатистичного подолянина такий, що кожного місяця він споживає майже чотири кілограми м’яса, три з половиною кілограми цукру, майже два десятки яєць, випиває понад 20 літрів молока.

Наскільки точні ці цифри, кожен може судити з раціону своєї сім’ї. Якщо, виходячи з них, родина з трьох осіб щомісяця і справді може здолати планку в більш як десять кілограмів цукру, нехай це залишиться на совісті статистики. Зрештою, мова не про кількість спожитих калорій, а про те, у що вони обходяться кожному з нас. Фахівці називають і такі дані: середня українська сім’я цього року витрачала на їжу більше половини своїх доходів, і за п’ять останніх років сума цих витрат зросла з 669 до 1405 гривень на місяць. Виходить, що витратили більше, а з’їли менше.

Дивно, але кожен, хто намагається знайти відповідь на запитання, куди дівається весь той виробничий вал, який, судячи із статистики, щороку істотно зростає, так і не може докопатись до істини. І оремо більше, і сіємо краще, і працюємо потужніше, а в кінцевому підсумку результат все той же — ледве зводимо кінці з кінцями. Чи, може, їмо якось неправильно?

Хмельницька область.