Від Гайчура до Києва: і все у дискусіях

З Георгієм Корнійовичем Крючковим котрий святкує нині своє 80-ліття (з чим його й вітаємо), мене звела доля. А її, як кажуть, конем не об’їдеш. І ось уже тридцять років спілкуємося з ним, якщо так можна назвати наші безкомпромісні (часто різкі!) cловесні бої (але коли настають періоди «мирного співіснування», тобто забуваємо на якийсь час про всі світові «-ізми», цікавішого співбесідника знайти важко: інтелект, начитаність, поінформованість, знання сучасної політики, насамперед її лівого спектра).

Ми — земляки, вихідці із Запорізького краю, але по-різному бачимо історію України, її майбутнє, сповідуємо різні, абсолютно протилежні за напрямом, ідеології.

Але «теорія завжди, мій друже, суха, а дерево життя — вічно зелене» (Й.В. Гете «Фауст»).

Можливо, об’єднує нас (принаймні я так вважаю) саме те, що ми різнополюсні? Зрозуміло, що це широке за змістом поняття, тому на перше місце поставимо, наприклад, Вольтерівський принцип «Я не згоден з вами, але буду до останнього захищати ваше право висловлювати вашу точку зору». Актуальне гасло для нашого непростого часу, коли справді декларуємо свою відданість демократії (щоправда, часто далі слів не йдемо. Чи не тому і «нагорі», й «унизу» стільки згубних протистоянь і нездорових пристрастей?).

Коли я після навчання в Ростовському університеті та роботи в Хортицькому комплексі з вивчення історії Запорозького козацтва (Запоріжжя) з волі занадто відданих тоталітарним «-ізмам» харківських можновладців (В. Маланчук тоді вів горезвісну боротьбу з наслідками «націоналістичної» діяльності П. Шелеста) був позбавлений права працювати за фахом в Україні (довелося три роки як журналісту «вкушать» романтику таймирської Півночі та Сибіру), саме Георгій Корнійович посприяв мені повернутися додому й заново почати свою творчу біографію (з найнижчої посади — кореспондента багатотиражки одного із промислових підприємств слобожанської столиці). «Друзі» співчували, зітхали, але палець об палець не вдарили, щоб відгукнутися на мої прохання про працевлаштування на будь-яку роботу (треба було на щось жити й утримувати сім’ю: дружину, сина...).

Добро (коли воно щире) не повинно забуватися, адже немає в цьому моральному понятті політичного забарвлення.

Зрозуміло, що з мого боку. Г. Крючков (один з очільників ЦК КПУ (Центрального комітету Комуністичної партії України), навпаки, втілював собою і своєю поведінкою силу й упевненість тодішньої владної системи. Він вислухав мене й дав розпорядження розібратися й по можливості працевлаштувати (наш герой — людина південного темпераменту: спалахує, мов сухий сірник, щоб потім усе-таки повернутися в береги розмови цілковито по суті).

Зустріч відбувалася на нинішній Банковій (а тоді Орджонікідзе) у відомому будинку з імпозантними колонами. Господар вийшов з-за свого робочого столу назустріч (харківські партократи приймали, пихато сидячи у своїх м’яких владних кріслах й починали розмову, не вітаючись). Вийшов і почав мене лаяти: і за мову («Вы учились в русском университете? Что вы демонстрируете здесь свое знание украинского языка! Мы тоже им хорошо владеем. Внутренние эмигранты!» І так далі й тому подібне), і за націоналізм, в якому мене звинувачували в Харкові, і ще за щось, що я вже не пам’ятаю. Незважаючи на свій знервований стан, я спробував щось сказати: «Вибачте, у нас всюди повно закликів на тему «Людина — найцінніше багатство», «Все для людини» і так далі. І ось ця людина прийшла до вас, чому ви кричите?». Господар кабінету здивовано подивився на мене...

З часом, після російської Півночі з її гнітючими для народженого у сонячному Приазов’ї «півроку — ніч, півроку — день» та 50-градусними морозами, я перебрався з Харкова на Київщину. Свого благодійника не бачив, почав зустрічати його найчастіше в парламенті вже після розпаду СРСР.

Тепер це був інший Г. Крючков (принаймні мені так здавалося): прагнучий мислити не апріорно (бездоказово, трибунно декларативно), а бажаючий зрозуміти «Що ж сталось? Чому розпався, як здавалось більшості, приречений на вічність, Радянський Союз, про що не могло нікому примаритися в найстрашнішому сні? Хто винен у тому?».

— Ми жили в закритому суспільстві, і тільки-но повіяв вітер змін, воно, з’ясувалося, неспроможне захистити себе... Від народу було закрито величезні шари національної культури, зокрема літератури (й художньої, й історичної, й філософської). Я не можу знайти для себе відповіді, для чого це робилося? Чому, наприклад, я прочитав твори М. Грушевського лише після 1991 року? Але ж М. Грушевський працював, якщо хочете, на справу комуністів... Це ж не просто заборонили. Це ж обікрали себе. Обікрали!.. Ми закрили від себе світ, жили в замкненому просторі, не знали, що відбувається на Заході... А хіба не слід замислитись над тим, чому комуністи (я не кажу вже про позапартійних) не виступили відкрито на захист своєї партії... Це трагедія. Ми, комуністи, зобов’язані розібратися, дати насамперед самим собі відповідь, чому наші люди відвернулись від Компартії... («Голос України», 29.03 1997 р., а також рукописні матеріали з архіву автора).

Опоненти (а їх у нашого героя — сила-силенна) одразу скажуть: «Дописалися! Хочуть створити з Крючкова образ ангела з пухнастими крильцями».

І така думка справедлива. Але всі ми громадяни України: з різними життєвими мріями, поглядами, суспільними пріоритетами. І жили б ми у цивілізованому світі, наша столикість, сказати б лірично — різнобарвність, працювала б лише на зміцнення держави, на формування привабливого іміджу України. Але...

Так, наш герой — нестандартна особистість. У своєму другому житті (після партноменклатурного) Георгій Корнійович виявив себе бійцем, зрозуміло, на боці барикад, де зайняли свої позиції комуністи. Ангелом він, звісно, не є, як і ніколи не був. І перехід від кабінетної теорії «будування світу, де від усіх вимагатиметься за здібностями, а даватиметься за потребами», до живої практики втілення у сьогоденну реальність марксистсько-ленінських принципів дався йому тяжко.

Судити про це — невдячна справа. Та чи й треба?

Головний висновок інший — Г. Крючков не загубився у вирі суперечливих буднів незалежної України. Він, як кажуть росіяни, «востребованный»: у центрі політичного життя, не обійдений увагою преси (і української, і російської тощо), має певне коло своїх однодумців. Незмінними координатами його світоглядних засад залишаються: комуністична ідея, інтернаціоналізм, Росія (власне, те, про що написано на пам’ятнику вождеві петроградського більшовицького заколоту В. Леніну, що стоїть навпроти київської Бессарабки «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови».

«Поза всяким сумнівом, за рівнем підготовки і загальною ерудицією він перевершував багатьох секретарів ЦК» — це слова (в «лапках» у підзаголовку теж) 

В. Врублевського — багаторічного помічника В. Щербицького.

Народився Г. Крючков на Запоріжжі в селі Гусарка, заснованому вихідцями зі Смоленщини. Дитинство пройшло в Новоукраїнці (тоді Гайчулі), де він пережив німецьку окупацію (від жовтня 1941-го по вересень 1943-го — 23 місяці). Цей біографічний факт пізніше зіграв свою (можливо, й фатальну) роль у житті ювіляра.

Тоді стався епізод, котрий теж врізався в пам’ять підлітка на все життя.

За зірвані в общинному саду яблука (німці не руйнували створену в радянські роки систему господарювання на селі: був радгосп — став держгосп, був колгосп — стала община) хлопця покарав нагайкою місцевий поліцейський. Відтоді в юнака сформувалось негативне ставлення до синьо-жовтих барв — у стража порядку була нарукавна пов’язка названих кольорів.

За Сталіна Г. Крючков з відзнакою закінчив Харківський юридичний інститут, але призначення на роботу не одержав (?!). Бо жив на тимчасово окупованій території. А для провідників тоталітарної системи це був тяжкий гріх.

Повернувся додому — на Запоріжжя. Влаштувався на непрестижну посаду і... писав! Виступав як автор — успішний дослідник правознавчої проблематики. Книжки виходили в Москві, Києві (на сьогодні понад десять. Нині його головна тема — політичне життя України, яке він висвітлює, звичайно, з точки зору ідеології КПУ — найвідданішого союзника КПРФ (комуністичної партії Російської Федерації).

Різко змінила життя Г. Крючкова зустріч на початку 60-х з майбутнім секретарем ЦК КПУ О. Титаренком. Народний поголос малює просто-таки фольклорний образ нашого героя: нібито Георгій Корнійович міг за годину (а то й швидше) покласти на стіл патрону промову (чи доповідну записку) на будь-яку тему.

«Крючков відзначався колосальною працездатністю. Він усе встигав і нічого не забував. Причому проекти документів строчив своїм нерозбірливим почерком зі швидкістю автомата...» — відзначав і 

В. Врублевський.

Коли О. Титаренка перевели до Києва, він забрав із собою й свого трудоголіка-помічника. А далі все, як записано в офіційній біографії. Та коли б життєві шляхи Г. Крючкова та О. Титаренка не перетнулися, ми, очевидно, мали б ще одного науковця-правознавця, а не політика.

Коли розпався СРСР, сталося так, що вчорашньому всесильному партапаратникові не було за що жити в буквальному розумінні цього слова (рятували діти, ділячись з батьком своїми зарплатами). Пам’ятаю, що, зустрічаючи Георгія Корнійовича в парламенті, я мимоволі думав: «Які це треба мати витримку, сталеві нерви, щоб пережити таку метаморфозу: вчора — на вершині влади, а сьогодні — біля її підніжжя (рядовий помічник народного депутата). Ще було цікаво: чи впустив він у своє серце злобу й досаду, як це трапилося з багатьма радянськими можновладцями, котрі теж опинилися у скрутному становищі, втративши насиджені керівні крісла?».

На це запитання, зрозуміло, є відповідь. Та чи головне це тепер?

Ясно інше: загартований характер, вміння знаходити вихід із найскладнішої життєвої ситуації — стрижень портрету нашого героя. Він — і підмурівок його світогляду, котрий визначає непохитна віра в комуністичну ідею як безальтернативний шлях людства до щастя. З цим хтось погодиться, хтось заперечуватиме. Але такий сьогодні спектр суспільних симпатій. І тому потрібно взаєморозуміння — врівноважений суспільний діалог, врешті, суспільні угоди, про що ми в сьогоднішній Україні можемо лише мріяти.

І партійні вожаки, й чільні урядовці нині, немов фігури на шаховій дошці, — грають винятково на знищення. Аж до короля...

Безумовно, що є тут привід для гострої дискусії. Адже якщо комуністична ідея — синонім християнства, тоді все зрозуміло. Якщо схоластична теорія — план розв’язання життєвих проблем однієї людини, народу чи всього світу, тоді це утопія. Бо де на землі вчення К. Маркса восторжествувало? На Кубі, в Північній Кореї, Китаї? Тим паче що якщо й були періоди «торжества» тих лівих «-ізмів» (наприклад, 73 роки існування СРСР), то вони залишили на землі насамперед кривавий слід (в одному СРСР сталіністи знищили мільйони ні в чому не винних людей. А згадаймо Пол Пота, інших диктаторів...). І марно чекати від КПУ покаяння за сталінські злочини. Благородний приклад німецького канцлера В. Брандта, котрий став на коліна, просячи прощення у світу за лиходійства нацизму, комуністів не надихає.

В ювілейних нотатках, очевидно, не будемо розвивати нашу розповідь у цьому напрямі. Тим паче що ніякі аргументи не похитнуть віру Георгія Корнійовича в «істинність» марксизму-ленінізму. Заради торжества цього вчення він здатен іти на будь-які (контроверсійні, засуджені навіть колегами по партії!) кроки, зокрема, на неприйнятні союзи з будь-ким: наприклад, на співавторство з відомими Д. Табачником, П. Толочком та іншими.

Разом з вище названими чи самостійно наш герой, немов сервантесівський Дон-Кіхот бореться з вітряними млинами — виступає проти євроатлантичного вибору України та нібито наявного в Україні фашизму, пропагує надуману ідею одержавлювання в Україні російської мови тощо. Також він затятий захисник великодержавника С. Мілошевича, котрий вигнав з рідних домівок понад мільйон людей (улаштовував етнічні чистки!) і спричинив збройний конфлікт у колишній Югославії. Симпатії Г. Крючкова, безперечно, на боці Кремля в недавньому російсько-грузинському конфлікті...

А нагадай йому про висновок, якого дійшов видатний український медик російський патріот Микола Амосов: «Только в Европу! Будущее России туманно...» («Идеология для Украины». 1997), зло відмахнеться й слухати не буде.

Повторюся: ювіляр — неординарна постать. Він — людина, котра до кінця своїх днів відстоюватиме власний (так, російсько-комуністичний!) шлях у майбутнє. І, як громадянин України (до речі, наш герой самоідентифікується як українець), має на це право. Його сьогодення — алогічне переплетіння чорних і червоних кольорів, зрозуміло, не Павличкових (про що свідчить щойно видана книжка «Г. Крючков Что происходит с нашей страной?» — суб’єктивно-рефлективне, базоване на кабінетно-газетних аргументах видання). Але це життєвий вибір нашого героя (не забуваймо Вольтера: до кінця захищатиму ваше право на вашу думку).

Чи правомірно ставити Г. Крючкова у віртуальну галерею наших сучасників? А чому ні? Тим паче який сьогодні той наш час? Важливіше інше: у вітчизняному суспільстві відсутня конкуренція ідей (змагаються гроші, а не думки). Провінційні жабомишодраківки, народжені невгамовними амбіціями та мерзенним егоїзмом нинішніх «провідників» нації, остогидли! Час зрозуміти: суспільство не повинно більше жити під диктатом будь-яких нав’язаних «-ізмів». Воно здатне мислити й діяти згідно з цивілізованими принципами та цінностями.

Тому постаті, подібні Г. Крючкову, конче потрібні нинішньому суспільству: ідея української державності — наша історично закономірна відповідь на жорсткі виклики глобалізованого часу, і опоненти нам у безкомпромісних дискусіях щодо майбутнього України необхідні гідні. Чому б і не такі от стійкі антагоністи з власним світоглядом, хоча й дуже часто суб’єктивним (навіть украй упередженим і через те далеким від життя, його правди) розумінням нашого непростого сьогодення.

І на закінчення.

З нашого села Новоукраїнки (колись Гайчул) вийшов видатний український вчений — хімік-академік Іван Шека. Це також батьківщина Василя Цвіркунова — відомого діяча культури, чоловіка поетеси Ліни Костенко (є декілька поезій, присвячених нашому краю). Сусіднє село Чубарівка — батьківщина колишнього глави уряду УРСР Власа Чубаря. Далі по річці Гайчур — Гуляйполе — вітчизна Нестора Махна. Поряд Мелітополь, звідки пішов у світ один з ідеологів українського націоналізму Дмитро Донцов. У Бердянську народився й жив (Бог відміряв йому лише 30 років) талановитий вчений і письменник Трохим Зінківський. Наш ювіляр не став прихильником жодного з названих земляків. У нього свій життєвий шлях.