Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

Серед щоденникових записів Олеся Гончара є й такий: «З пережитого... Декотрих колег питав: чи ведеш щоденник? Хтось дає ухильну відповідь, а хто каже відверто: «Боюсь. Адже такий час... Де гарантія, що не прийдуть з обшуком?» («Голос України», 14.07. 1998 р.).

Написано це не в часи сталінщини, а через десятиліття по смерті кремлівського диктатора.

«Страх управляє світом. Одні бояться втратити шматок хліба, другі — втратити багатство, треті бояться опинитися у в’язниці, четверті бояться, що їх не зрозуміють при житті, п’яті бояться бути проклятими історією, а деякі просто бояться показати людям, що вони теж люди» («Літературна Україна», 29.04 1993 р.), — це вже із записників Василя Земляка — талановитого прозаїка, сучасника О. Гончара (досить назвати лише його роман «Лебедина зграя», за яким створено відомий фільм «Вавилон ХХ», співавтор і режисер І. Миколайчук).

Здається, сюди слушно додати ще один абзац з В. Земляка (неочікуваний за своїм змістом): «Трагедія не принижує, а звеличує людину, народжує не смуток, а оптимізм. Чому? Одна з дивовижних загадок, яку намагалися розгадати багато хто» (зазначене вище число «ЛУ»).

Можливо, це написано під впливом В. Вишневського — сучасного В. Земляку російського драматурга, а точніше, заголовка його п’єси «Оптимістична трагедія» (1933). Звертаємо увагу читачів на розвиток думок В. Земляка: трагедія, що народжує оптимізм, звичайно, є таємницею, загадкою, розгадки якої немає. Але й бути не може! Бо як можна поєднати одночасно життя і смерть? Добро і зло? Любов і ненависть?

Але в рамках розуміння людської психології все перелічене вище, виявляється, можливо. Бо виднокола багатогранності людського життя не мають берегів. А варіанти трактувань цього всього ще ширші.

Міркуйте самі: реалії радянського суспільства часів сталінізму, де панували терор, безправність, де мільйони людей для беріївських опричників ставали просто табірною пилюгою, справді були макабричними (жахливими). Але й нині є захисники того минулого, котрі відкрито декларують своє бажання повернути ті часи (!?).

А тепер після «лірики» — факти.

У 1930 році в Україні працювали 259 письменників. 1938-го їх залишилося в живих 36 (17 розстріляли, 8 наклали на себе руки, 175 заслано в концтабори ГУЛАГу, 16 зникли безвісти, 7 померли своєю смертю (Ю. Лавріненко РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. Антологія 1917—1933. Іnstytut lіterackі. Мюнхен. 1959, стор. 12).

Щоб не надати нашим опонентам можливості звинуватити нас у посиланні лише на зарубіжне джерело, процитуємо рядки із збірника «...З ПОРОГА СМЕРТІ... Письменники України — жертви сталінських репресій. Випуск І» (Київ, «Радянський письменник», 1991): «Сьогодні побутує чимало версій про кількість репресованих і замордованих у добу сталінщини письменників України. Різні дослідники називають різні цифри — від 97 до 500 осіб» (стор. 16 названого вище видання).

Сьогоднішню публікацію ілюструємо фотознімком, де представлено засновників Спілки пролетарських письменників УРСР «Гарт» (січень 1923 року), а між ними в першому ряді (другий праворуч) Микола Хвильовий. Отже, перший ряд (сидять, зліва направо): Г. Коцюба (розстріляний 1938-го), П. Тичина (єдиний із зображених, хто вижив у часи сталінських репресій дякуючи тому, що оспівував більшовицький режим), В. Еллан-Блакитний (помер у 1925-му, по смерті звинувачений у націоналізмі, могила в Харкові знищена), І. Кулик (розстріляний у 1937-му), М. Хвильовий (самогубство у 1933-му), В. Поліщук (помер у концтаборах ГУЛАГу). Другий ряд (стоять, зліва направо): 

Ось чому українські письменники навіть у післясталінську добу, вже в період хрущовської «відлиги», боялися вести щоденники. Чи не в цьому й, зокрема, причина творчої німоти більшості сучасних вітчизняних літераторів?

Чи не в цьому відповідь на запитання: «Чому навіть після 75-річного замовчування й нині ім’я Миколи Хвильового відомо лише незначній частині українців?». А проблеми політичного, культурного та економічного життя нашої держави, на яких він наголосив на початку 30-х років ХХ століття, не втратили своєї актуальності й сьогодні.

«От якби можна було писати на повну котушку», — мріяв Олесь Гончар про незалежність митця від влади, політичної кон’юнктури («Дзеркало тижня», 18—24.08.2007 р.). Рядки такого змісту зустрічаються у всіх трьох томах його «Щоденників». До кінця життя автор «Прапороносців» так і не зміг скинути з себе вериги самотності і, що, очевидно, важливіше, — пута самоцензури.

Це поетичні рядки Ліни Костенко («Вибране», К., «Дніпро», 1989, стор. 12) — письменниці, котра прийшла в українську літературу після війни, після Й. Сталіна (дебютна збірка «Проміння землі», 1957) й відноситься до покоління «шестидесятників».

Виходить, що естафета несвободи передається від покоління до покоління?

Л. Костенко сформулювала декілька концепцій, котрі покликані наблизити нас до відповіді на запитання: «Коли українська література потрапила до «єгипетського полону» чужоземних впливів та ідеологій і втратила своє самобутнє творче обличчя?». Поетеса каже про становище митця, котрий вимушений жити й творити в умовах заблокованості його культури, в умовах, коли його розум і талант поневолені, бо влада не усуває «дефекту головного дзеркала» — іншими словами, не формує й не проводить сприятливу для розвитку національної духовності політику.

Саме у цьому, на наш погляд, зміст трагічного уроку, який дав колегам та однодумцям і майбутнім поколінням Микола Хвильовий: він зрозумів у 1933 році, що більшовизм і свобода митця — поняття несумісні.

Й мав мужність та відвагу добровільно піти з життя (зрозуміло, що автор не вважає цей крок безальтернативним, «...бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення й протесту» — запитує у своєму таборовому щоденнику Василь Стус (1938—1985), (В. Стус «Свіча в свічаді», «Сучасність», 1986, стор. 24).

А був М. Хвильовий письменником рідкісного таланту. Він був здатен стати лідером українських письменників, ініціювати оновлення літературного життя, виведення вітчизняного письменства на якісно вищий рівень творчості. Закономірно, що Метр наукового літературознавства академік Олександр Білецький називав М. Хвильового «основоположником справжньої української прози».

Інший авторитетний дослідник вітчизняної літератури 

А. Лебідь наголосив, що мистецькі «шукання Хвильового почалися там, де урвалися шукання Коцюбинського» (логічно, що М. Хвильовий в епіграф свого оповідання «Я (Романтика)» виніс заголовок глибоко психологічного твору М. Коцюбинського «Цвіт яблуні»).

Високо оцінив творчу спадщину М. Хвильового професор Ю. Шевельов. Разом із своїм однодумцем літературознавцем Г. Костюком вони видали в США п’ятитомник вибраних творів автора «Вальдшнепів».

Свою серію досліджень прози, поезії та публіцистики 

М. Хвильового Ю. Шевельов розпочав статтею «Хвильовий без політики» (1964). Справді, визначальне в постаті новатора української прози не політика, а його творчість (хоча, зрозуміло, що можна ставити знак рівності між Хвильовим-публіцистом і Хвильовим-політиком — обидва були максималістами у визначенні своїх цілей та їхньої реалізації).

У томі «Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології» (1991) Ю. Шевельов опублікував 50-сторінкове дослідження публіцистики М. Хвильового, суть якої можна викласти в декількох абзацах:

— «Європа — це досвід багатьох віків... грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д... Це доктор Фауст, коли розуміти його як допитливий людський дух»;

— «...самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів»;

— «Росія — самостійна держава? Самостійна! Ну так і ми самостійна... оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс. У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких заперечень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати... Справа у тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво — це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріату нам і без московського мистецтва відомі, навпаки, ці ідеї ми, як представники молодої нації, скоріш відчуємо, скоріш виллємо у відповідні образи... російська література є одна з найкваліфікованіших літератур — це так. Але наш шлях не через неї... Отже — смерть достоєвщині! «Дайош» культурний ренесанс!» (у 1925 році П. Тичина написав вірш «До кого говорить...», де є рядки: «Рабіндранате-голубе! Та де той Серп нам, Молот і лани? Рабіндранате-голубе, од достоєвщини звільни»).

Як тут не згадати рядки з поеми І. Франка «На Святоюрській горі» (1900):

Це відповідь Б. Хмельницького польським послам (1655).

Між іншим, визначальний памфлет М. Хвильового «Україна чи Малоросія?» (1926), котрий був заборонений до друку більшовицькою владою (опублікований лише в 1990-му), хіба не має продовження у своїх «рідних дітях» — книжках І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) та Л. Кучми «Украина не Роcсия» (2003)? Не тільки має, а й підтверджує ірраціональний висновок про те, що час в Україні має здатність пливти дуже повільно, навіть зупинятися на досить тривалий період (сучасник М. Хвильового письменник-сатирик і гуморист Остап Вишня створив влучний образ країни Чукрен та її народу чухраїнців, котрі живуть за п’ятьма правилами: 1) якби ж знаття, 2) забув,   3) спізнивсь, 4) якось то воно буде, 5) я так і знав).

Відкрийте збірку памфлетів М. Хвильового, виданих лише після відродження незалежності й ви легко переконаєтеся: те, про що казав (волав!) автор «Вальдшнепів», — злободенне: і проблема суверенності (права самостійно розв’язувати свої внутрішні й зовнішні справи без будь-якого іноземного втручання) української держави (поки на нашій території є іноземні військові бази тощо, найближчою до істини є Шевченківська гірка формула «на нашій, не своїй землі» («Мені однаково, чи буду...», 1847), і проблеми мови й загалом культури, і адекватного викликам часу економічного розвитку...

М. Хвильового перемогла московська візантійщина, запеклим прихильником якої був Й. Сталін. Нерівність сил у протистоянні письменник добре усвідомлював, тому й запозичив у 

Ф. Достоєвського (переконаного адепта візантійщини) ім’я Дмитра Карамазова, в уста якого вклав і антишевченківські інвективи (випади), і своє розчарування у сподіваннях, що перенесений на російський ґрунт європейський марксизм здатен зініціювати оновлювальний рух відродження як у Росії, так і в Україні.

«Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?» — це запитання спільне для головного героя роману «Вальдшнепи» та новели «Редактор Карк», як і для самого автора цих творів. Вчитель — Ю. Шевельов зрозумів роль і місце М. Хвильового в історії України та її культури.

«Сьогодні 38 років з дня загибелі М. Хвильового. Вирішив провести цей день тут, на безлюдді, серед розквітлих дерев і птахів. Щоб тільки їхню правдиву слухати мову», — записує О. Гончар 13 травня 1971 року. 23 жовтня 1988 він згадує про сталінські репресії 30-х років й наголошує: «І так від 20-х років — до Григора Тютюнника і Василя Стуса» (обидва поети пішли з життя передчасно, знищені тоталітарною системою).

7 грудня 1988 року в записах О. Гончара йдеться про «провідного критика» (якщо «провідного», то це про Л. Новиченка (?) — В.А.), котрий у 1959 році видрукував у журналі «Вітчизна» статтю про М. Хвильового: «...коли найстрашніші роки терору були вже позаду. Жахлива стаття! «Зрадник», «націонал-ухильник», «український фашист»... Чим це пояснити? Інерцією страху? Тиск? Але ж тиснули й на мене, та ще й як! Ти ж керівник Спілки, чого уникаєш оцінок?... Член ЦК... І все ж вистояв».

5.04.1990 р. «Читаю Хвильового. Йому вдалося відтворити трагізм нації на тому історичному етапі. Але й найсміливіша фантазія не могла передбачити, що майбутнє народу буде ще страшніше, набагато трагічніше, що замість романтичних «загірних комун» буде Чорнобиль...».

Дізнавшись про самогубство О. Фадєєва, О. Гончар зауважує, що все сталося теж 13 травня, різниця лише в тому, що М. Хвильовий пішов із життя у 1933-му, а О. Фадєєв — у 1956-му (т. 3, стор. 318). Зрозуміло, що О. Гончар — прозаїк, а не літературознавець і не політолог, він, очевидно, шукав у творах М. Хвильового насамперед те нове, що відзначав авторитетний О. Білецький. До того ж щоденникові записи — це емоційні нотатки, де часто відсутні логіка й послідовність оцінок.

«Ніколи моя душа не прийме Хвильового з його «Вальдшнепами...» (т. 3, стор. 487). А вже через два місяці О. Гончар зауважує: «Звичайно, всі ми грішні... Знов і знов кажу собі: треба вміти прощати... Але не мусимо впадати у другу крайність, недобачати того, що було насправді. Не можна, щоб той постріл відчаю, який пролунав 13 травня в будинку «Слово», заглушив, здеформував реальну правду цього суперечливого, змученого, не завжди послідовного, хоча й справді трагічного життя. Воно ж буде повчальним і для нащадків. Тож, прощаючи, пам’ятай: правда — понад усе» (т. 3, стор. 498).

Здається, ці рядки Олеся Терентійовича буде справедливим віднести й до нього самого. Адже головне: зрозуміти й прощати. По-християнськи.

Тим паче що пізніше автор «Прапороносців» мудро пропонував: «Всіх, всіх нас (і Яновського, і Хвильового, старших і молодших) треба видавати тільки очищено, без культівської скверни, що одразу, як луска, осипається під променем совісті, лишаючи істинне, чесне, писане незгвалтованою свідомістю... Україна має дістати від нас тільки істинне, художньо повноцінне, надиктоване душею, що має ідеалом святу свободу; тобі, Україно прийдешня, в дар від нас, змучених, справді те, чим наш дух трепетав!» (т. 3, стор. 507).