Відкритий лист Уповноваженій з прав людини Верховної Ради України Н. І. Карпачовій і голові Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Г. М. Герман
Шановна Ніно Іванівно! Шановна Ганно Миколаївно!
Якщо судити за кількістю приватизованих «свобод» на українських телеканалах, то свободи й інформації в нас справді вдосталь — тільки встигай їх перемикати і годинами дивитися, як шамани-ведучі маніпулюють свідомістю і ставлять провокаційні запитання, надають слово як експертам собі подібним «фахівцям», від чого навіть обговорення щонайсерйозніших, доленосних для країни і народу проблем перетворюється на розважальне, але далеко не безневинне шоу, розраховане на масове зомбування мільйонів людей, котрі давно підсіли, на жаль, на цю духовно-наркотичну голку. Сприйняттю цього цирку як прагненню знайти істину в обговорюваних проблемах сприяє те, що нерідко в ньому беруть участь і перші особи держави як головні актори спектаклю.
Насправді ж зусилля правлячого режиму спрямовані на те, щоб найбільш грамотний, читаючий, мислячий і суспільно активний народ — яким він був за радянської влади — перетворити на пасивне обивательське населення, що живе за принципом «моя хата скраю». Для цього треба всіма способами позбавити людей можливості вибирати джерела інформації — шляхом закриття російськомовних шкіл і класів, переписування підручників історії з метою перекрутити справжню суть подій, пустити в непам’ять імена справжніх патріотів і героїзувати зрадників, подібних до Мазепи, Бандери, Шухевича, та інших покидьків, що служили ворогам Вітчизни. Заборона на трансляцію багатьох російських телеканалів, шалене русофобство, печерний антикомунізм, цинічна спекуляція на жертвах голоду 1932—1933 років — усе це ланки одного ланцюга, спрямованого на виховання підростаючих поколінь «безрідними Іванами», слухняними рабами.
Інший шлях позбавлення думаючих людей джерел правдивої інформації — економічні заходи. Здавалося б, нам не бракує газет і журналів — вибирай, що до вподоби. Правда, в жодному кіоску не знайдеш газет із Російської Федерації, Республіки Білорусь і з інших братніх республік колишнього СРСР.
«Передплачуй свої улюблені видання і читай на здоров’я, — може мені відповісти опонент, — хто і що тобі забороняє?»
Справді, можна оформити на них передплату в поштових відділеннях — якщо ти... мільйонер!
Оця проблема і змусила мене звернутися до вас, шановні Ніно Іванівно і Ганно Миколаївно, з відкритим листом, бо вважаю, що вона стосується не тільки мене особисто, а й має загальнонаціональне значення, і ви, з огляду на ваші посади, можете взяти активну участь у її вирішенні.
У радянський період протягом багатьох десятиліть я оформляв щороку передплату приблизно на 30—35 газет і журналів — обласних, всеукраїнських, загальносоюзних, із братніх союзних республік, а також із-за кордону: США, Англії, НДР, Болгарії, Югославії і т. д. Обходилася мені ця передплата в 100—120 карбованців, чи приблизно в одну третину місячного заробітку, і до того ж тоді, як правило, на підприємствах передплату на періодичні видання оформляли в кредит.
Хочеться одержувати видання, що полюбилися, і тепер, тому що багато газет і журналів одержував за передплатою протягом 50 і більше років: журнал «Наш современник», газету «Советская Россия» — з дня їх заснування в 1956 році, а також украй необхідні для наукової роботи журнали з економіки, історії, статистичні збірники, але з болем у душі щороку змушений скорочувати їх перелік через постійне підвищення вартості передплати: тільки за останні 3—4 роки вона зросла в 2—3 рази.
На це торік звернула увагу газета «Факты» (12.12.2008) у зв’язку з уведенням нових розцінок на розповсюдження газет і журналів у 2009 році «Укрпоштою», розцінивши ці тарифи як спрямовані на задушення друкованих видань, як грубе порушення прав людини, як явище, що загрожує національній безпеці, тому що маніпулювати свідомістю людини позбавленням її доступу до інформації можна безмежно. Цілком згодний із наведеним у зазначеному матеріалі твердженням голови Національної спілки журналістів України Ігоря Лубченка: «Треба на рівні уряду провести спеціальне засідання, присвячене виключно діяльності «Укрпошти». Або засідання Ради з питань національної безпеки та оборони. Бо таке ставлення до друкованих засобів масової інформації — не що інше, як загроза національній безпеці нашої країни, порушення прав людини на своєчасне одержання інформації. Уявіть, як можна маніпулювати людиною, коли вона не володіє інформацією, скажімо, про те, що відбувається в країні».
А чому тільки в нашій країні? Чому не у світі і, тим більше, в сусідніх країнах, з якими в нас тисячолітня спільна історія?!
І чому єдиним винуватцем підвищення розцінок на розповсюдження друкованих видань обрано тільки «Укрпошту»?
Справді, «Укрпошта» підвищує розцінки на доставку періодичних видань, але ці розцінки не йдуть ні в яке порівняння з підвищенням загальної вартості передплати — 2,5—3,90 гривні на українські видання і 4,05—6,12 на російські та білоруські.
Ось конкретні приклади безпрецедентного завищення вартості передплати на окремі видання Росії та Білорусії в 2009 і 2010 роках:
ІХочу звернути увагу, що «Россия в цифрах» і «Российский статистический ежегодник» виходять один раз на рік. «Россия в цифрах» — книжка кишенькового формату, а коштує більш як 700 грн.! Кого ж так злякали ці книги, що український правлячий режим зробив їх недоступними для своїх громадян?
Є й ще більш шокуючі цифри. Журнал «Страны мира сегодня» виходить 10 разів на рік і коштує 15 678 грн. 86 коп., тобто окремий журнал оцінено в 1567 грн.! А от журнал «Экономика XXІ века» оцінено сумою, яка взагалі за межами не тільки здорового глузду, а й фантастики: 44 651 грн. за півріччя! Або 7441 грн. за один номер!
Гадаю, в «Укрпошти» не вистачило б «таланту» й рішучості на такі фокуси. Напевно, за цим навіженством стоять вищі владні інстанції.
Розумію, що з цим відкритим листом слід було б звернутися до перших осіб держави: Президента Віктора Ющенка, Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, — але який сенс, коли їхнє русофобство, лакейське прислужництво перед Заходом загальновідомі? На словах виступаючи за демократію, права людини, свободу слова й інформації, європейські чи загальнолюдські цінності, вони цинічно порушують загальноприйняті норми відносин між державами.
Наприклад, у Заключному акті Гельсінкської наради з безпеки і співробітництва в Європі, прийнятому 1 серпня 1975 року, сказано: «Сприяти поліпшенню розповсюдження на їхній території газет і друкованих видань, періодичних і неперіодичних, з інших держав-учасників. З цією метою:
вони заохочуватимуть свої фірми та компетентні організації укладати угоди і контракти, спрямовані на поступове збільшення кількості і числа найменувань газет і друкованих видань, імпортованих з інших держав-учасниць. Бажано, щоб у цих угодах і контрактах згадувалися, зокрема, умови якнайшвидшої доставки...
вони розширюватимуть можливість передплати на основі правил, властивих кожній країні».
Чи Україна не визнає Гельсінкської угоди?
Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією (ратифікований Верховною Радою України законом № 13/98-ВР від 14.01.98) також передбачає «дотримання прав людини та основних свобод» (стаття 3), «Високі Договірні Сторони розвивають співробітництво в галузі культури, літератури, мистецтва, засобів масової інформації...» (стаття 24) і т. д., а насправді в Україні дедалі ширших, загрозливих масштабів набуває антиросійська політика. Наприклад, на каналі «1+1» 20.09.2009 студія «ТСН» лякала мільйони наших телеглядачів можливістю воєнної агресії Росії проти України. І робиться цей маразм явно з заохочення вищих посадовців держави!
Шановні Ніно Іванівно, Ганно Миколаївно! Дуже прошу вас:
- з’ясувати, які державні органи України стоять за антигромадським, антинародним рішенням, що поставило заслін перед інформацією з Російської Федерації;
- яких заходів ви вживете для усунення цих дискримінаційних рішень.
Хочу підкреслити, що виключається можливість роздування вартості передплати до захмарних висот самими російськими видавцями. Перш ніж зважитися на цей лист на вашу адресу, я звернувся в деякі редакції московських видань і довідався, що, наприклад, передплата на «Советскую Россию» в Москві у 18 разів нижча, ніж у нас в Україні.
Це вигідно лише націоналістичному правлячому режиму в Україні, який боїться інформованості своїх громадян, відродження колишнього братерства слов’янських народів, про що зухвало й цинічно пише американський друг наших правителів З. Бжезінський: що геополітична мета США в Євразії — у «недопущенні об’єднання варварів» (Збігнев Бжезінський. «Велика шахівниця». М., 1999, с.54).
Хто читає, той думає, розмірковує: про причини і винуватців народного горя, бідності, руйнування України. Думаючий народ для цієї влади небезпечний — от і позбавляють людей джерел інформації.
Петро СТЕПАНОВ, народний депутат України 2-го скликання, член Національної спілки журналістів, доктор філософії.
Київ.
