Софія: пишемо історію знов...

Дивом, що «ніколи не кінчається і не переводиться», охрестив Павло Загребельний Софійський собор у Києві. Він став прихистком мільйонів людей, де відчувався дух «громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі».

Якщо розширити думку письменника — собор став не лише «символом єднання поколінь», а й — єднання народів, однаково важливим для всього людства. Недаремно у грудні 1990 року Софійський собор увійшов до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Він єдиний з усіх пам’яток колишнього СРСР удостоєний золотої медалі цієї організації, отож обов’язком кожного перед такою пам’яткою історії та культури є вимога «захисту на користь всього людства». А отже, наразі треба обережніше та об’єктивніше висловлюватись про Софійський собор як символ лише української державності, адже подібними висловлюваннями низка політиків та науковців намагається обмежити причетність до собору інших слов’янських народів, тим самим продовжуючи закладати фундамент ворожнечі та спотвореного уявлення про те, що, як пише академік НАН України Петро Толочко, «русские украинцам не только не братья, но даже и не родственники», далі жартома продовжуючи: «Эти высказывания оскорбили бы новгородского и киевского славянина ІХ—Х веков. Они прекрасно друг друга понимали».

Кішка між братніми народами пробігла по стежці позиціонування обох держав як спадкоємців християнської столиці — Константинополя, «другого Риму», адже спорудженням Софійського собору Київ сповістив про свої права на те, що «софійність» як світло справжньої мудрості переміщується на береги Дніпра. Не стала справа за іншою стороною. В історичній науці Росії виникла і стала домінуючою концепція, за якою «державницький імпульс східним слов’янам був наданий Новгородом, який і зіграв головну роль у становленні Київської Русі». Дійсно, Новгородом були привнесені нові, більш демократичні, риси політичної культури, зокрема, колегіальність у прийнятті рішень, а отже, ширше представництво різних верств населення та виваженість політичних кроків, однак питання впливу на початок державності виключно Новгородом лишається спірним.

Іншим питанням є роль Софійського собору у Києві як символу початку державності Київської Русі. Ця логіка є зрозумілою з огляду на мету впровадження християнства як міцного ідеологічного механізму управління державою, що ґрунтувався на централізації влади та обраності правителів. Однак роль собору в подальшому житті характеризується певною двоякістю (і це також загальновизнаний факт): з одного боку, собор мав державницьке значення для правлячої еліти, однак з другого — він мав незначне ідеологічне значення для простих людей. Адже, як відомо, подекуди в Україні ще наприкінці ХІХ століття зустрічалися представники язичницьких віросповідань, які не були охоплені процесом християнізації Русі.

У будь-якому разі, на сьогоднішній день Софійський собор має велике об’єднуюче значення для всіх слов’янських народів.

Намагаючись осягнути, зрозуміти та пояснити таке значення собору, дослідники звертаються і до емпіричних методів пізнання, зокрема, вивчення історичних артефактів, і до теоретичних, що є об’єктивним процесом, оскільки сама наука сприймається як спосіб відображення об’єктивної реальності, а методологічний інструментарій науки — як засіб пошуку та пояснення об’єктів реальності. В самій природі пошуку закладений імпульс до відкриття нового, пояснення існуючого, а отже, слід очікувати нові відкриття та припущення, які виникають під час дослідження Софійського собору. Та все-таки треба остерігатися намагань використовувати історію як ідеологічний засіб впливу на суспільство чи окремі його прошарки, адже досить часто спостерігаються ситуації застосування у політичній риториці необґрунтованих, спірних, а подекуди тенденційних теорій та заяв. Подібною спірною теорією, що була висунута доктором історичних наук Надією Нікітенко, стало твердження, що Софійський собор було закладено та освячено 4 листопада 1011 року під час правління Володимира Великого, що суперечить загальновстановленому датуванню — 30 роки ХІ століття (приблизно 1037 рік. Рік правління Ярослава Мудрого). Таке твердження пояснюється знайденим на стіні собору графіті та інтерпретацією вченого інших історичних фактів (див.: Аліна Бажал. Код Софії/«Дзеркало тижня», 2008 (29 грудня—11 січня) — № 50 (679). Автором робиться висновок, що, таким чином, Софійський собор є «символом раннього оформлення державності, культури Русі. Звідси все пішло, з Києва!». Мета такого припущення зрозуміла: збільшити роль українського народу у державотворенні східних слов’ян, зменшуючи роль інших народів та будуючи теорію на припущенні більшої «українськості» Володимира Великого порівняно з Ярославом Мудрим.

Спірність, необґрунтованість та недоведеність теорії підтверджується конструктивними зауваженнями інших вчених, які визнають запропоновані Н. Нікітенко припущення та аргументи суперечливими та дискусійними через низку обставин:

по-перше, наукове видання знайденого напису відсутнє, тобто не оприлюднені його знімки, відсутній аналіз кожної літери напису, не розглядались варіанти читання тексту, а отже, напис реконструйовано довільно;

по-друге, напис не є однорідним, як це визначається дослідженням, це не один напис, а два або кілька, зроблені різними почерками, різними людьми, в різний час;

по-третє, думка про створення Софії Київської не Ярославом Мудрим, а його батьком не пояснює, з якою метою всього лише через 12—13 років після будівництва в Києві великої Десятинної соборної церкви князь Володимир розпочав спорудження ще більш масштабного Софійського собору, причому не в рамках створеного ним укріпленого міста на Старокиївській горі, а за його межами, у незахищеному місці;

по-четверте, не пояснюється, чому в купольній декорації відсутні зображення серафимів та херувимів, які є в інших візантійських храмах середини ХІ століття;

по-п’яте, концепцію щодо загальновизнаного часу спорудження Софійського собору визнає вся світова наука, у тому числі й українська (М. Грушевський, П. Толочко, Ю. Асєєв та ін.).

Та при всьому цьому, пропонується не відмовлятися від знахідки, а приймати рішення після ґрунтовного дослідження, наукової публікації знайденого напису, що відповідатиме об’єктивності та науковості дослідження. Варто сприймати історичне минуле реалістично, робити висновки з минулого, адже саме в цьому полягає одне з призначень історії, а також припинити спекулювати фактами, які спочатку повинні бути або підтверджені, або спростовані. А поки цього не сталось — гучні заяви на цю тему повинні бути обережними, адже стосуються Софійського собору не як будови чи символу держави, а передусім як символу віри та єднання мільйонів християн!