1. Причини і перші результати кризи
Ось уже другий рік ділові зведення нагадують скандальну хроніку про останні події у світовій економіці, заморожування кредитування та банкрутство банків і підприємств, про скорочення штатів, зниження зарплат і соціальних пільг.Це ще раз підтверджує правоту класиків марксизму-ленінізму про циклічність і системні кризи розвитку капіталізму. У своєму геніальному «Капіталі» Карл Маркс розкрив її фундаментальні засади і хижацьку природу, що практично не змінюються за своєю суттю, і відкрив загальний закон капіталістичного розвитку: в міру накопичення капіталу на одному полюсі суспільства ростуть величезні багатства, розкіш і паразитизм, а на другому — посилюються експлуатація, безробіття, проявляються постійні злидні, епідемії та інші соціальні хвороби.
У буржуазному суспільстві не залишилося нічого святого: все продається й усе купується — заводи, земля, ліси, газети, міністерські й депутатські мандати, вчені й журналісти, артисти і спортсмени... В епоху всесвітнього продажу товаром стали також честь, совість і гідність людини. Ці ганебні пороки і явища капіталізму приводять до неминучих періодичних криз і збоїв у його механізмі, заводять світ у глухе провалля.
Щоправда, ідеологи буржуазії намагаються довести, що марксистське положення про системну кризу капіталізму вже застаріло, що на порозі ХХІ століття про такі явища не може бути й мови. Прихильники ліберальної економіки навіть намагалися підправити К. Маркса, замінивши його класичну формулу «гроші—товар—гроші» на простішу і грабіжницьку: «гроші—гроші», тобто орієнтували «нову буржуазію» на фінансові спекуляції і «піраміди».
Мало того, вустами філософа Френсіса Фукуями вони навіть поспішили оголосити «кінець історії», бо в образі нинішнього капіталізму вся земна цивілізація нібито досягла вершини свого розвитку і цілковитої досконалості. І ключовим законом функціонування глобального капіталізму є нарощування капіталу панівних у світі корпорацій, що неминуче вимагають дедалі ширшого простору. Цим і пояснюється саме походження терміна «глобальний світ» як територія експансії, що дедалі стрімкіше розширюється.
Однак капіталістична система показала, що вона не є гарантованою для жодної країни. Нині її стан поставлено буквально на грань краху. Велетенський фінансовий міхур, який Сполучені Штати Америки надували майже півстоліття, луснув, і його метастази поширюються по всій планеті.
Отож нинішня глобальна криза капіталізму — це не якась тимчасова випадковість, вона спричинена стихійністю і нерівномірністю непередбачуваного розвитку ринкового господарства, незбалансованістю попиту та пропозицій, спекулятивними фінансовими ексцесами великого капіталу й іншими негативними акціями.
Не справджується помилкова ілюзія буржуазної науки про те, що ринок нібито все сам відрегулює й у процесі вільної конкуренції зніме всі кризові проблеми. Життя ще раз переконливо підтверджує, що капіталізм і в період геополітичної та геоекономічної глобалізації, як і на попередніх стадіях, лише загострює вічний і непримиренний антагонізм праці й капіталу, ще більше підсилює грабіжницьку експлуатацію трудящих.
Демонструючи неспроможність капіталістичного ладу, ці кризи здатні наблизити його розв’язання.
Досить згадати, як розвивалися події за часів Великої депресії, що охопила спочатку Сполучені Штати Америки, а потім і весь капіталістичний світ у 1929—1933 роках. У ході кризи в США закрилися більш як 70% банків. Промислове виробництво скоротилося до рівня 1913 року. Виплавка сталі становила 12% від виробничих можливостей. Виробництво чавуну впало до рівня 1896 року. Зовнішня торгівля скоротилася до рівня 1905 року, закрився доступ імпорту в країну. Збанкрутувало близько 110 тисяч фірм.
Реальна зарплата скоротилася на 60%, у розпал кризи безробітним був кожен четвертий, мільйони трудящих були переведені на скорочений робочий тиждень. 11 мільйонів осіб стали бездомними. Великий кошмар діявся на селі — мільйони фермерів розорилися, вони перетворювалися на напівголодних батраків, а посівні площі катастрофічно скорочувалися.
Водночас у містах люди з голоду непритомніли. На Вашингтон і столиці штатів ішли багатотисячні «голодні походи». Так, 6 березня 1930 року півтора мільйона американців вийшли під гаслами Компартії США, протестуючи проти масового безробіття і безпросвітних злиднів. Для розгону цих демонстрацій поліція вдавалася до найжорстокіших методів, організаторів виступів нещадно били, а часом і вбивали наймані громили й убивці.
Криза, як лісова пожежа, паралізувала майже дві третини промислового виробництва провідних капіталістичних країн: промислове виробництво Японії скоротилося на 32%, промисловість Німеччини й Англії була відкинута до рівня 1896—1897 років, доходи зайнятих на виробництві скоротилися до 40—50% докризового рівня. До початку 1932 року у провідних країнах капіталу налічувалося понад 26 мільйонів безробітних.
Історичний досвід має різні сценарії виходу з економічної кризи. Наприклад, США з Великої депресії виходили «новим курсом» президента Франкліна Делано Рузвельта, який прийшов до влади і використовував соціалістичний досвід державного планування в СРСР.
У США були закриті всі банки, залишили тільки декілька небезнадійних, котрим уряд допоміг кредитами. Наступним кроком стала девальвація долара, що пожвавило експорт. А також накачування грошима реального сектору економіки, націоналізація стратегічних підприємств, будівництво доріг і мостів, створення нових робочих місць, підтримка малого і середнього бізнесу, надання допомоги пересічним американцям. Таке державне втручання і регулювання допомогло економіці Америки вийти з кризи.
А Німеччина виходила з кризи встановленням у 1933 році націонал-фашистської диктатури фюрера Адольфа Гітлера. Піднесений масам у націонал-соціалістській упаковці, фашистський режим хотів шляхом захоплення військовою силою «життєвого простору» вирішити свої глобальні проблеми нарощуванням капіталу, доступом до нових сировинних ресурсів і ринку дешевої робочої сили. Таку само агресивну політику виходу з кризи проводила фашистська Італія на чолі з дуче Беніто Муссоліні.
Загалом, ситуація у світі розвивається строго за марксистсько-ленінським ученням: у капіталістичній системі, всупереч так званій «невидимій руці ринку», знову і знову відбувається постійна, перманентна війна за переділ світу і власності. У пошуках виходу зі сформованої фінансово-економічної ситуації міжнародний капітал вдається до свого випробуваного засобу — до зростання мілітаризації, посилення гонки озброєнь, нехтування найважливішими економічними і соціальними потребами суспільства.
Так виникли Перша і Друга світові війни, так народилися «холодна війна», війна з тероризмом, американське вторгнення в Сербію, Ірак і Афганістан, грузинська авантюра в Південній Осетії й Абхазії, прискорене нав’язування Східній Європі американських протиракетних систем та інші агресивні заходи міжнародного імперіалізму.
Треба сказати, що свого часу існування СРСР і соціалістичної співдружності як сильного військово-політичного і соціально-економічного альянсу становило головну і серйозну альтернативу світовій глобалізації.
Перемога СРСР, до складу якого входила Україна, над гітлерівсько-фашистською Німеччиною і її союзниками своєю силою духу і силою ідеї зіграла роль не менш важливу, ніж сила зброї. Ця перемога ставала запорукою подальшого просування соціалізму в післявоєнному мирному будівництві. Поглибленню соціалістичної економічної інтеграції сприяла Рада економічної взаємодопомоги (1949 рік), а захисту колективної безпеки — військово-політична Організація Варшавського договору (1955 рік).
Однак ситуація принципово змінилася до середини 80-х років і особливо після спровокованого США контрреволюційного перевороту в серпні 1991 року в СРСР. Захопивши на пострадянському просторі нові ринки збуту своєї продукції, джерела сировини і висококваліфікований кадровий потенціал, капіталістичний світ на два десятиліття відтягнув свою загибель.
Нині Сполучені Штати самочинно утверджують себе як єдину наддержаву однополюсного світу. Спираючись на свій політичний, економічний, військовий, технологічний і культурний потенціал, вони виступають як головна причина краху глобальної валютно-фінансової і соціально-економічної системи, нагнітають ескалацію міжнародної напруженості для утримання глобального лідерства і монополії на емісію у необмеженій кількості долара як резервної світової валюти.
Бретон-Вудська монетарна конференція (1—22 липня 1944 року) встановила міжнародну систему організації грошових відносин і торгових розрахунків, засновану на золотому стандарті: 35 доларів за 1 унцію (31,1 грама) золота. Відчуваючи міцність свого становища, США продовжують за наростаючою друкувати всі долари, що знецінюються, не забезпечені товарною масою, «упроваджуючи» їх по всьому світу. (Для орієнтації: нині вартість 1 унції золота наближається до 1000 доларів).
Коли ж Франція та інші країни захотіли обміняти зелені доларові папірці на гарантований жовтий метал, то американці оголосили, що взагалі припиняють «золоте обчислення» своєї валюти і розривають усі свої зобов’язання. Виходячи з цього, контрольований США Міжнародний валютний фонд у 1976 році прийняв рішення (Ямайська угода), за яким золото не може використовуватись як «світові гроші», і сформував нову модель вільної конвертації валют з характерним коливанням обмінних курсів.
Звільнившись від прив’язки до золота, фінансові ділки з нью-йоркського Уолл-стріт діють за принципом: «що добре для них, те добре для всіх». Вони й далі продовжують наводнювати планету нічим не забезпеченими зеленими фантиками, одержуючи натомість товари і сировинні ресурси, і тим самим розхитали підвалини світової економіки.
Щоправда, збагачений соціально-політичним досвідом і технологічним прогресом, сучасний капіталізм прагне вирішувати свої глобальні питання не шляхом прямої воєнної інтервенції, як це робила гітлерівська Німеччина та інші імперіалістичні агресори, а вирішувати ті самі завдання іншими, більш м’якими, єзуїтськими способами. І мета у них одна — невтримна нажива і жадібне збільшення свого капіталу та водночас нещадна експлуатація трудящих і природних ресурсів.
Винайдені й розповсюджені фінансовою системою США «інструменти», що мають мало спільного з реальними матеріальними цінностями, більш ніж у 10 разів перевищують обсяг світової економіки. Все це і стало головною причиною глобальної кризи капіталізму. Цей процес хвилями понісся цілим світом, адже нескінченно надували «міхур» не тільки США, а й інші країни «золотого мільярда» — члени Євросоюзу, Японія, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, що також почали жити не на свої кошти, а за рахунок інших народів.
Варто сказати, що в кожній країні в основі кризи лежать також і внутрішні національні причини та особливості — економічні, політичні, енергетичні, сировинні, соціальні, культурні, етнічні, релігійні, екологічні та інші.
Так, реальне багатство США, тобто «реальний капітал», становить 40—45 трильйонів доларів, водночас так зване «ілюзорне багатство» (акції, облігації, векселі, деривативи та інші цінні папери) становить, за різними оцінками, 800 трильйонів доларів — у 20 разів більше!
До того ж державний борг США перевищив 11 трильйонів доларів і ось уже більше року продовжує зростати в середньому на 3,86 мільярда на день. А борг американських корпорацій і банків усьому світу перевищує 40 трильйонів.
По суті, Сполучені Штати є банкрутом і паразитом. Країна споживає удвічі більше, ніж виробляє, й існує за рахунок поборів з усього світу.
І в цій кризі Сполучені Штати цинічно роблять свій ґешефт, заробляють на випуску готівкової валюти, тобто знову роблять гроші з повітря, активізували свої запозичення і на повну потужність увімкнули друкарський верстат. Чистий прибуток Америки від експорту надрукованої грошової паперової маси значно перевищує імпорт реальних товарів.
Провідні країни світу фактично є найбільшими власниками резервів, велика частина яких вкладена в активи, номіновані в долари США. Наприклад, Китай — друга після США щодо золотовалютних резервів країна у світі — інвестував в американську економіку 1,5 трильйона доларів.
Очікується, що валовий внутрішній продукт Сполучених Штатів у 2009 році скоротиться на 1,6%, а країн — членів Євросоюзу — аж на 2% загального ВВП. По суті, це перше річне скорочення сукупного ВВП розвинених держав за весь післявоєнний період.
У цих умовах уряди США та інших країн «золотого мільярда» аморально намагаються рятувати кошти великого капіталу і перенести тягар на трудящих своїх країн, а також на країни із слаборозвиненою, але з ресурсно-привабливою економікою, куди вони відносять і Україну. Для цього використовуються Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), різні соросівські та інші фонди й інституції, що проповідують суперліберальну модель і проводять доларизацію національних економік.
Нещодавно Міжнародна організація праці (МОТ) оприлюднила вкрай тривожний прогноз — до кінця 2009 року безробіття у світі збільшиться на 20 мільйонів і становитиме 210 мільйонів осіб — це максимальний рівень за всю історію. Кількість голодуючих цього року може перевищити 1 мільярд осіб.
Як бачимо, вочевидь комплексна криза всієї системи світового управління, криза ліберальних ідей капіталістичного розвитку, криза західних цивілізаційних цінностей.
Яскраву й образну характеристику дав США відомий англійський публіцист Пол Тойбні: «Сьогодні Америка нагадує страшного механічного динозавра, який безглуздо топче все навколо, збільшену до велетенських розмірів заводну іграшку, яскраво розмальовану і наворочену, але порожню всередині, мультиплікаційного супермена, не здатного ні на що по-справжньому корисне. Пустотіла наддержава постала перед нами без перуки, як голий король».
Очевидно, що довіра до США як до світового лідера остаточно підірвана, час домінування однієї економіки відходить у минуле. Фактично після утопічності й небезпеки однополярної моделі світоустрою встановлюється пост-однополярный світ, його ще можна назвати багатополярним світом, що має бути побудований на балансі інтересів і домовленостей між основними центрами сил.
Визнанням реального багатополярного світу є проведення екстрених нарад глав 20 найбільших економік, на частку яких випадає 85% світового ВВП. Однак на своїх самітах «Велика двадцятка» лише заявляє про рішучість спільно рятувати світову економіку, але замість конкретних заходів для боротьби з кризою в прийнятих деклараціях самі лише суцільні загальні слова.
Отож капіталізм у монополістичній стадії — це антидемократична, антисоціальна система, коли господарі капіталістичного світу відкрили для себе нові ринки і вивели фабрики і заводи із провідних капіталістичних країн у периферійні країни, привласнюють собі основну частину доходів, нарощують свій власний капітал, реструктуризують ринок праці й нещадно експлуатують трудящих.
При цьому не зважають на необхідність враховувати соціальні проблеми і певні пом’якшувальні компроміси, як це було за наявності СРСР і світової соціалістичної співдружності. Доречно нагадати, що до Великої Жовтневої соціалістичної революції питома вага зарплати в структурі валового національного продукту капіталістичних країн коливалася на рівні 24—32%. У СРСР вона підвищилася до 70—75%. У зв’язку з цим Захід змушений був відгородити робітничий клас від «згубного впливу зі сходу» і підняти планку до 55—65%.
Але після розвалу соціалістичної системи почався зворотний процес. Корпорації вимагають від урядів зменшення відрахувань на соціальні потреби, позбутися значної частини «соціального баласту» шляхом відмови від соціальних зобов’язань і різкого зниження ціни праці.
Таким чином, кризові процеси, що є природним наслідком устрою глобальної економіки і помножені на скорочення робочих місць у країнах «золотого мільярда», що частково перемістили виробництво в «третій світ», а також допустили падіння в цих країнах рівня соціальних гарантій, які намітилися з оголошеною перемогою над радянським «привидом комунізму», створюють принципово нову ситуацію.
Спекулятивна структура сучасного глобального ринку диктує її ліберальному капіталізму, що створив відповідні правила ведення конкурентної війни. Ще 10—15 років тому США і підручні їм МВФ і Світовий банк на закритих конференціях провідних економістів розглядали можливість умисного створення фіктивної кризи для виходу з політичного глухого кута реформ і запровадження шокової терапії, щоб тим самим проводити потрібні їм радикальні реформи з необхідними позитивними результатами.
Відповідно до лиховісної ідеології неолібералізму та надзавдання глобалізації держава може поступово відмирати й у такого розвитку є свій позитивний бік —може відбутися остаточне заміщення суверенних держав і їхніх інститутів транснаціональними корпораціями, що через своїх резидентів почнуть здійснювати пряме управління світом, розділеним уже не на окремі країни, а на виробничі та ринкові «зони». Таке надзавдання закономірно випливає із самої природи глобального капіталізму.
Фактично капіталістична глобалізація — це світова змова в досягненні абсолютного панування. Саме в цьому прихована фашистська природа неолібералізму та його соціально-економічних доктрин». Можна привести убивчу статистику, що демонструє результати ліберального колоніалізму новітньої формації. Дослідження ООН 2006 року показало, що «два найбільш забезпечені відсотки населення земної кулі володіють більш ніж половиною всіх багатств».
Ці два відсотки негласних правителів світу проживають у США, в Канаді, в Західній Європі, Японії, Ізраїлі, а також в Україні. Вони об’єднані глобальними інтересами і вірою у свою непорушну перевагу і ніколи не відмовляться від своєї влади, від украденої в інших власності й заради них готові поставити на карту долю усього світу.
На жаль, до списку країн з підвищеною імовірністю дефолту входить і Україна, нам ще належить сповна випробувати всю його глибину і тягар.
2. Зовнішні і внутрішні чинники кризи в Україні
Як відомо, китайський ієрогліф, що позначає кризу, складається з двох складових — «небезпека» і «можливість». Постають запитання: які проблеми і можливості відкриває нинішня криза перед Україною? Які уроки можна винести з неї на майбутнє?
Треба сказати, що після демонтажу соціалістичної системи в Європі та проведення економічної шокової терапії «вільний ринок» став для України справжнім геноцидом. Щорік посилюються такі катастрофічні наслідки, як вимирання населення, алкоголізація і наркотизація, погіршення криміногенної ситуації, безробіття і безгрішшя, хвороби і бідність.
Україна як країна «третього світу» залишається в рамках «глобальної економіки» на становищі сировинного придатку, ринку споживання низькосортних товарів і дешевої робочої сили. Фактично країна залишається на положенні аутсайдера, де невеликий прошарок багатих і абсолютна більшість злиденних і напівзлиденних.
В обставинах, що склалися, влада України донедавна не могла чи не хотіла зрозуміти насуванння небезпеки світової кризи, що розгортається, і вжити застережних адекватних дій. Ще у вересні-жовтні 2008 року йшли бравурні популістські заяви діячів високого рангу про те, що наша макроекономічна система стабільна, банківська система цілком надійна, що й цього разу «наша хата скраю» і криза обмине нас.
Але хвилі широкомасштабної кризи все-таки прийшли в Україну, глобальна невизначеність поширюється й на наших громадян і територію.
У зовнішньому плані на економіку України негативний вплив справляють США та контрольовані ними Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та інші фінансові інституції, а також могутній воєнний кулак НАТО. З одного боку, вони забезпечують себе дешевими природними ресурсами і трудовими силами, ринком споживання своєї низькосортної продукції. А з другого, за допомогою НАТО тримають країну на короткому повідку.
За їхніми рецептами в Україні відбулася олігархізація і криміналізація влади, маргіналізація і люмпенізація населення. У процесі радикальних ринкових реформ завершується масова приватизація промисловості, розпущено колгоспи і радгоспи, свого часу безпрецедентно наживалися трастові фінансові піраміди, проводиться лібералізація цін і тарифів, доларизація фінансового ринку, зростає багатомільярдна зовнішня боргова кабала.
В Україні різко знижується конкурентоспроможність вітчизняного виробника і купівельна спроможність населення, країна втягнена до Світової організації торгівлі (СОТ) на вкрай невигідних для себе умовах.
А тепер президент Ющенко і його кримінально-олігархічне націоналістичне оточення щодуху втягують Україну проти волі її народу в агресивний блок НАТО.
Сполучені Штати і НАТО розглядають Україну як головний вектор своєї агресивної геополітики в центрі Європи, як бойовий плацдарм на пострадянському просторі, як санітарний кордон навколо Росії і Білорусі. Адже кілька десятиліть територіальна і військова експансія США і Заходу розвивається у бік Росії і прилеглих до неї просторів.
Сформовані останнім часом відносини між Україною і Росією ми, комуністи, вважаємо абсолютно ненормальними. Україна життєво має потребу в якнайшвидшому відновленні добросусідських, дружніх відносин між нашими державами. Історично між нашими слов’янськими народами склався спільний економічний, культурний, гуманітарний, людський простір і його треба берегти, як зіницю ока, не дозволяти націонал-помаранчевим силам відірвати український народ від російського.
Адже навіть нині в період кризи третина експорту України припадає на Росію, товарообіг між нашими країнами становить майже 40 мільярдів доларів, невдовзі сягне позначки на рівні 50 мільярдів доларів.
Російська Федерація володіє третім за величиною золотовалютним резервом у світі, що становить більш як 450 мільярдів доларів США, є одним із локомотивів світового економічного зростання.
Водночас провокаційно порушуються якісь спірні й дратівні питання з нашого далекого минулого, навмисно замовчуються одні невигідні й випинаються інші одиничні випадки — знищення Запорозької Січі, Полтавська і Конотопська битви, Батурин, січові стрільці й бандерівці... Героїзуються Мазепа і Петлюра, Бандера і Шухевич, інші націонал-зрадники... Постійно мусується статус російської мови і при цьому пригноблюється російськомовне населення, періодично виникають конфлікти навколо ціни на газ і транспортування його у Європу.
Крім того, на економіку України діють і внутрішні фактори. Це, насамперед, подальше зниження виробництва, зростання «тіньової» економіки, яка перевищує половину доходної частини бюджету, зростання безробіття і низький рівень зарплат і пенсій, що у свою чергу призводить до бідності населення. Зростає організована злочинність, корупція і хабарництво державних чиновників.
У результаті проведених шахрайських реформ економіка України зорієнтована здебільшого на випуск дешевої сировинної продукції, ринки не вдалося диверсифікувати, не здійснювалися структурні зміни економіки, модернізація й інноваційне відновлення виробничої бази, не зменшилося енергоспоживання. Швидкими темпами скорочується ввезення і вивезення товарів. Причина зрозуміла — падіння курсу гривні, загальний спад ділової активності, скорочення доходів населення. У цій кризовій ситуації рівень імпорту в 2008 році перевищує експорт у 12,5 мільярда доларів.
Країна вже цілком увійшла в повноправну рецесію, у її політиці й економіці встановився безлад і безвладдя. У цих умовах помаранчева влада намагається передусім зберегти власність олігархів і перекласти тягар кризи на бідних, саме вони повинні «міцніше затягнути паски».
Реставрація капіталізму в Україні своїми радикальними ринковими реформами зруйнувала виробничу базу, породила небачену експлуатацію людини людиною і призвела до глибокого класового розколу суспільства. У результаті так званої «прихватизації» 2—3% «нових українців» заволоділи 90—95% усієї колишньої загальнонародної власності. А різниця в доходах між 10% найбагатших і 10% найбідніших зросла від 4,5 до 50 і більше разів, тобто більш ніж у 10 разів, що як мінімум у 10—15 разів вище, ніж в економічно розвинених державах. Страшна прірва нерівності між багатими і бідними стає в Україні національною трагедією.
Під загальний галас щодо порятунку від кризи банківської системи, а насправді для порятунку власних капіталів, комерційні банки вивезли за кордон майже 20 мільярдів доларів. Це вкрадені в народу гроші.
Це означає, що дефіцитний нині долар дорожчатиме і далі.
Це підігріває недовіру населення як до банківської системи, так і до національної валюти. У результаті курс гривні впав на 60%. Нині долар коштує 8—9 і незабаром буде 12—15 і більше гривень. Загострює становище і те, що багатьом людям долари і євро потрібні для погашення валютних кредитів, адже 90% іпотечних кредитів видано в іноземній валюті, в портфелі автокредитів на валютні позики припадає 80%, крім того, треба врахувати виплати за оренду.
Висока інфляція, що цього року очікується на рівні 25—30%, й надалі підніматиме негативні очікування, нагнітатиме економічну й соціально-психологічну ситуацію, паніку серед інвесторів.
У Фонді гарантування вкладів акумульовано близько 1,7 мільярда гривень. З огляду на це, важко оцінити, скільки людей потрапляє під виплату в межах гарантованих 150 тисяч гривень. Отож вкладники банків, серед яких мільйони пенсіонерів, можуть позбутися всіх своїх заощаджень, відкладених на «чорний день».
Валовий зовнішній борг країни (тобто сума всіх боргів — банків, підприємств, держави) становить 105,5 мільярда (!) доларів США. Загалом зовнішній борг України вже склав 60% валового внутрішнього продукту (ВВП), тобто перевищив припустиме співвідношення для групи країн з перехідною економікою і продовжує зростати. За даними Рахункової палати, сума платежів України за зовнішніми зобов’язаннями 2009 року становитиме 39—45 мільярдів доларів.
Різко знижується промислове виробництво, про що свідчать дані Держкомстату. Кризовий стан переживає металургійна галузь. На складах зібралася незатребувана продукція, доходи від продажу металопродукції ледь покривають видатки на її виробництво. Але ж від роботи металургів залежить потік валютних вкладень у країну і темпи розвитку вітчизняної економіки, а отже, і соціальна сфера.
Наймасштабніша криза спостерігається в нафтовидобувній галузі. Заморожено будівництво цілої низки об’єктів, що вдарило по виробництву будматеріалів, продукція яких також стала незатребуваною. Подібна ситуація має місце у вугільній, гірничодобувній, хімічній, енергетичній, військово-промисловій, машинобудівній, суднобудівній та інших галузях важкої промисловості, що є становим хребтом народного господарства, основою доходної частини бюджету. Серйозні труднощі переживає легка, харчова, житлово-комунальна, транспортна та інші галузі.
Ускладнилася ситуація в сільському господарстві: зібраний врожай продається на рівні собівартості. В роки незалежності сільськогосподарська галузь України і раніше ледь виживала, а якщо не зможе взяти кредити на розвиток, то її чекає колапс.
Грубі недоліки маємо в системі торгівлі зброєю. Гроші від її продажу спрямовуються не в державний бюджет, а осідають у кишенях олігархів і чиновників. Фактично це незаконна контрабанда зброї в гарячі точки по всьому світу, зокрема й у Грузію.
Зростає заборгованість у зарплаті, що вже становить більш як 1,4 мільярда гривень. І це за стрімкого зростання цін та інфляції. Нині 1,5 мільйона людей заробляють менше від прожиткового мінімуму.
Така напружена ситуація щодень поглиблюється. Тільки за офіційними даними, у центрі зайнятості на обліку майже мільйон безробітних. При цьому тисячі людей працюють у режимі неповного робочого дня, перебувають у відпустках без збереження заробітної плати. З’явилося так зване приховане безробіття, коли приватні підприємці, щоб ухилитися від податків, офіційно скорочують людей і вони продовжують працювати, але вже без оформлення в трудовій книжці, тобто діє так звана «чорна» бухгалтерія.
А хіба можна вважати нормальним, що наша країна в режимі виживання за 18 років незалежності втрачає висококваліфіковану наукову і робочу силу? За різними оцінками, за межами України трудиться від 5 до 7 мільйонів чоловік, або третина працездатного населення країни.
Масове звільнення в Західній Європі скорочує трудову міграцію, з-за кордону повертаються гастарбайтери, а на батьківщині на них чекає безробіття, безгрошів’я, злидні.
Побудовані на пропозиціях МВФ антикризові президентські й кабмінівські законопроекти — це новий етап шокової терапії. Передбачається прискорена приватизація підприємств і розпродаж землі, різке скорочення всіх соціальних програм, у тому числі заморожування мінімальної зарплати і мінімальної пенсії, підвищення цін на природний газ для населення, запровадження вільних тарифів у оплаті житлово-комунальних послуг тощо в повній відповідності з політикою МВФ.
При виконанні цих умов Україні надається кредит МВФ на 16,5 мільярда доларів, що разом з відсотками повисне в нас на шиї. І вже до кінця цього року загальний зовнішній борг України зросте до загрозливих 78,2% ВВП. Отож отримані мільярдні кредити стануть не ліками, а лише наркозом, після якого знову настане болючий, згубний для української економіки шок.
Водночас ще жодна країна у світі не виходила з кризи за допомогою МВФ. По суті, окупаційний режим Ющенка передає світовій закулісі в оренду Україну з усім її рухомим і нерухомим майном разом з принизливо названими президентом «маленькими українцями» на додачу.
Наслідки фінансово-економічної кризи відчули на собі 80% українців. Кожна друга родина заощаджує на харчових продуктах, кожна третя людина заощаджує на медикаментах. Особливо потерпають сім’ї з дітьми, де бідність зростає прямо пропорційно кількості дітей.
У стані постійної тривоги за сьогоднішній і завтрашній день перебувають більш як 14 мільйонів пенсіонерів, особливо в сільській місцевості та в маленьких містах, де людям літнього віку вже нема за що купити навіть продукти першої потреби і ліки. Практично пенсіонерів переводять на хліб і воду.
Таким чином, Україна в мирний час руками своїх націонал-помаранчевих правителів може стати черговою жертвою неоімперіалізму, підмандатною США і Заходу напівколоніальною державою, плацдармом НАТО в центрі Європи і на кордоні з Росією. Не виключений також територіальний поділ України на декілька залежних від США і Заходу держав.
Ми, комуністи, оцінюємо політичний і соціально-економічний стан справ у країні як надзвичайно небезпечний, а панівні тенденції як загрозливі, що може найближчим часом спричинити страшний соціальний вибух.
Петро СИМОНЕНКО,голова фракції КПУ у Верховній Раді України,перший секретар ЦК Компартії України.
Закінчення в наступному номерІ газети «ГОЛОС УКРАЇНИ».
