Мирослав Слабошпицький: «Я знімав людську трагедію!»

На таких прем’єрах мені ще не доводилося бувати: в кімнаті кіноклубу Києво-Могилянської академії на півсотні стільців забракло місць, тож глядачі без «політесу» повсідалися долі. Тим часом стрічка українського режисера Мирослава Слабошпицького «Діагноз» брала участь у кількох міжнародних кінофестивалях, а на німецькому Берлінале номінована на його головний приз — статуетку «Золотий ведмідь». І хоча ні лаврового листя, ні статуеток він не завоював, проте дав привід до роздумів: що є український кінематограф, як, усупереч «старанням» державних функціонерів, успіху досягають молоді митці. Але спочатку про «Діагноз».

...Це — маленька історія трьох представників брутального світу вуличної молоді, головні герої якої — наркомани з неблагополучних районів Києва. У напіврозваленому будинку вони, власне, ще підлітки, серед яких — Таня, Петьо та Колян, облаштували «лежбище». Їхні стосунки — своєрідний трикутник, який ось-ось трансформується в іншу драматургійну конструкцію, оскільки 15-річна героїня фільму вагітна.

Одного разу їхнє повсякденне життя, що складається з пошуків наркотиків, звичного насильства та втеч від міліції, змінюється. Коли наркокур’єр Петьо зі своєю вагітною подругою потрапив в облаву, він і не підозрював, що проблеми із законом — не найсерйозніша проблема в його житті. Тетяна під час облави одержує травму, що спровокувала передчасні пологи. В лікарні з’ясовується: і вона, і її дитина — ВІЛ-інфіковані. Щоб позбавити немовля майбутніх мук, юна мама приймає рішення — убити його, а зробити це доручає ймовірному батькові...

Не знаю, чому, але здалося, що не лише я, а й глядачі в залі все-таки сподівалися на щасливий гепі-енд. Але він короткий і страшний, а жорстока драма закінчується метафорично: втікаючи з лікарні, вбивці заходять у ліфт, і на запитання ліфтерші — куди саме їм потрібно, відповідають: «Униз». Авторський лаконізм позбавляє глядача сумнівів, куди саме прямує трійця: у пекло.

«Діагноз» — не просто фільм, герої якого приречені померти від СНІДу, а апокаліптичний хаос сучасного буття, що асоціюється з блуканнями у світі, де зруйновані моральні орієнтири.

Ця стрічка — діагноз суспільству, лакмусовий папірець, котрий виявить, чи готові ми усвідомити, що живемо в час самотності та байдужості, які часто виштовхують людину на узбіччя, залишаючи єдину можливість — утекти у світ «штучного» щастя. Хіба не ми вдаємо, ніби не помічаємо, що на вулицях тиняються тисячі безпритульних, а наркотики забирають величезну кількість молодих і здорових, серед яких чимало дітей? Нікому, передовсім владі, вони не потрібні?

...Так влучно назвав хтось із журналістів режисера Мирослава Слабошпицького, який свого часу працював репортером у відділі кримінальних новин. Натомість сам він в інтерв’ю під час Берлінале сказав, що короткий метр — не через схильність до жанру: на «довгий» бракує коштів. І кіно — не про СНІД: «Я знімав людську трагедію!».

Мабуть, кінознавці знайдуть, що закинути авторам стрічки. А я б говорила про інше — соціальну значимість «короткого метра» режисера: він зумів зазирнути в «паралельний» світ молодіжної субкультури з її сумнівними «драйвами», зачепивши кілька соціальних проблем української молоді — наркоманію, СНІД, безперспективність життя...

Режисер установив діагноз суспільству. А хто повинен його «лікувати»: уряд, Президент, «незалежні фонди» з не менш «незалежними» грантами, політики, так звані націонал-демократичні сили, котрі, якщо вірити біл-бордам, «працюють, «знають», «уміють»?

На Берлінале «Діагноз» не відзначили статуеткою, але помітили: участь у фестивалях такого рівня — вищий бал, все одно, що участь в Олімпійських іграх. Адже право поставити на афішу і коробку диска «ведмедя» — логотип Берлінале — автоматично підвищує комерційний потенціал фільму, а його режисер «виростає» в ціні. Слабошпицького з його стрічкою відразу запросили до участі у ще кількох міжнародних фестивалях класу «А» — досі на жодному з них українське кіно представлене не було. Тож «Діагноз» виявився найпопулярнішим українським фільмом у Європі в 2009-му.

В Україні про фільм знають лише фахівці, а дивилася його — невелика кількість людей. Чиновницький офіціоз удає, ніби нічого особливого не сталося. З другого боку, їм, чиновникам, немає чого пишатися: до створення та успіху «Діагнозу» вони не мають жодного стосунку, бо стрічка знята на пожертви фармацевтичної фірми «Дарниця», Ліги українських меценатів і... батька самого режисера, українського письменника Михайла Слабошпицького. А головний лікар київського пологового будинку №7 Петро Бондаренко дозволив знімати тут кіно, не взявши за це ані копійки. Допомогли також керівники Національної студії художніх фільмів імені Довженка, небайдужі люди. Але не держава...

Утім, чи така це дивина в нашій батьківщині? Згадаймо: хіба не так само було з іншими українськими талантами — Ігорем Стрембицьким, який привіз з Канн Золоту пальмову гілку, Степаном Ковалем — переможцем у номінації на кращу мультиплікаційну роботу на Берлінале-2003? Де вони нині? Коваль знімає своє кіно на російські гроші, про Ігоря Стрембицького взагалі нічого не чути — і не через брак у нього творчого потенціалу...

Треба сподіватися, що Мирослава Слабошпицького не спіткає така само доля. Передовсім тому, що мешкає і працює не в Києві, де йому через проблеми з нашим кіночиновництвом немає місця, а в Санкт-Петербурзі. Він знімає там... українське кіно. Коли його про це запитують, то вперто відповідає: «Чому мав би знімати інше? Я — український режисер, знімаю українське кіно, з українськими акторами, на українські гроші!» Ох...

За динамікою поширення СНІДу Україна — попереду всієї Європи. І через це порушена у «Діагнозі» проблема змусила замислитися тамтешніх глядачів. Передовсім над суспільною байдужістю: страшним подіям у фільмі ніхто навіть не спробував запобігти. Після Берлінале фільм показували у кількох європейських країнах, а вже з листопада «Діагноз» демонструватимуть у вищих навчальних закладах європейських країн, клубах для молодіжної аудиторії.

Хто побачить «Діагноз» в Україні? У нас не демонстрували цю стрічку під час Берлінале (зате я пам’ятаю «Світські хроніки» зі святкового фуршету в одному з найдорожчих готелів Берліна, де наші офіційні кінодіячі просторікували «про кіно» та його підтримку) — з тим, щоб українці знали, за кого й за що уболівати. Та щоб переконати, що українське кіно все-таки ще живе. А як було показувати? Це ж треба було сказати, що ось такого молодого й талановитого режисера Слабошпицького держава підтримує, у тому числі й фінансово, та пишається ним. А насправді йому просто заважали знімати тепер уже гордість нашого короткометражного кіно...

***