«Я вмер учора. Та моя душа мені лишитись серед вас звеліла»

У райцентрі Біловодськ на Луганщині відбулись Шевченківські читання. Але присвячені вони були не Тарасові, а Петру Шевченку — луганському журналісту, який трагічно загинув понад десять років тому.

Щороку ми збираємось біля Петрової могили: 13 березня — в день його загибелі, у серпні — коли він народився. Пускаємо по колу книжку з його віршами. Хто яку сторінку відкриє — того вірша і читає. Хтозна чому, найчастіше потрапляємо на рядки, які розтривожують серце: «Я вмер учора. Та моя душа мені лишитись серед вас звеліла». Або: «Пливу крізь вас, і прямо з-під весла із вірша в вірш сльоза кривава плине...» Петре, Петре... Які ж сумні пророцтва ти писав! Певно, тому нікому їх і не показував, вважав за краще лишитися наодинці зі своїм передбаченням власного недовголіття.

Ми з ним працювали поруч багато років. Спочатку — молодіжна газета «Молодогвардієць», потім іще кілька видань. І навіть коли доля розкидала по різних газетах, ми все одно сиділи в одному корпункті, хоча кімнату, як правило, арендувало моє видання. У нас навіть дачі були поруч. Причому за кілька років ми так і не поставили «рабицю» по межі, щоб розгородити території. Словом, хоч і дружили, а з віршами Петра я познайомилася досить пізно. Він ніколи публічно їх не читав, не хвалився своїми творчими удачами і не шукав співчуття своїм творчим сумнівам. Складалось враження, що вірші були не головним для нього. Петро більше вважав себе журналістом, аніж поетом, тому не афішував свій поетичний талант. Довіряв лише дуже близьким друзям, знав, що вони зрозуміють його своєрідний вимір світу і життєву філософію:

Цього вірша Петро написав на початку 1981 року. Тоді йому було лише 27 років, а він уже думав про смерть.

Історія його загибелі сколихнула всю країну. Дванадцять років тому власного кореспондента газети «Киевские ведомости» в Луганській області Петра Шевченка було знайдено в напівзруйнованій будові неподалік аеропорту «Жуляни». Він був повішений. Поруч з тілом лежав «дипломат» і прощальна записка. Петро просив вибачення за скоєне у своєї дружини, дітей і прямо говорив, хто спонукав його вкоротити собі життя. Він писав, що КДБ діставав його 25 років і таки дістав. З усього виходило, що Петро сам наклав на себе руки, але всі, хто добре знав цю людину, в один голос стверджували і стверджують досі, що цього не могло бути. Коли до нас потрапила копія його посмертної записки, ми звернули увагу, що в ній не було жодної коми. За фахом Петро був філологом. Розділові знаки слугували йому головним провідником у передачі своїх почуттів, отже, він користувався ними дуже вміло. А тут їх нема. Чи це не натяк на те, що записку він пише з примусу, під чиєсь диктування? І далі. Не було у Петра звички писати на стандартному аркуші впоперек. А тут — саме так, і це може також слугувати підказкою, що не Петро був ініціатором усіх цих передсмертних процедур. А ще він написав, що «жил трудно и оступился». Не його це думка...

Кому потрібна була смерть скромного та інтелігентного луганського журналіста? У 1997 році, коли почалось розслідування, його загибель пов’язували з тодішнім міським головою Луганська Олексієм Даніловим. Мовляв, Петро став жертвою його політичних чи бізнесових розбірок того часу. Сам Данілов цього також не виключав, але розслідування не розставило крапок. Правда — донині за сімома печатками. Причому на вимогу рідних, колег та друзів Петра карну справу було розглянуто повторно, за інших часів, але результати слідства знову залишились у сейфі. Хоча у визначені строки, відповідно до законодавства, матеріали могли бути передані рідним загиблого. Коли старший син Петра скористався цим правом і попросив київську прокуратуру ознайомитися з висновками слідства, його довго водили за ніс і врешті відмовили. Неофіційно кажуть, що в матеріалах справи є імена відомих людей, розголос яких небажаний.

У січні 1997 року ми з Петром допізна засиділись у корпункті. Я завершувала якісь свої справи, а Петро мав зустрічати дружину з роботи і тому затримався. За кавою виникла тема «а старість вже не за горами», і я запитала у Петра, чи відчуває він, що з роками старішає. Запитала просто так. Відповідь мене здивувала. Петро дуже серйозно сказав: «Мені треба подумати». Минув час, я вже й забула про це, і раптом Петро сказав: «Я відчуваю, що до старості не доживу». Його не стало через півтора місяця...

Передчуття своєї долі, долі своєї родини, певно, прокинулось у нього рано, бо навіть у ранніх віршах уже відчувається його сум з приводу свого майбутнього і якась відчуженість. Через два роки після загибелі Петра від серцевого нападу помер його молодший брат Володя. Петро передбачив це і за багато років до цього трагічного підсумку життя писав:

Володю поховали біля Петра. Він прийшов на побачення з братом, та тут і залишився.

Через кілька місяців, того ж таки 1999 року не стало й матері Марії Панасівни — не пережила смерті двох синів. Дружина Петра, як він і передбачав у вірші ще 1978 року, покинула країну і зараз з молодшим сином живе у Канаді.

Четвертий рік у Біловодській школі, де вчився Петро, проходять Шевченківські читання. Біловодщина шанує свого поета. Його іменем названо вулицю, на якій він народився, у школі, яку закінчив і де була вчителькою його мати Марія Панасівна, встановлено барельєф, облаштовано експозицію у шкільному музеї. Біловодчани вважають, що Петро був і є Божим робітником. І тоді, коли після двадцятилітнього замовчування на сторінках обласної молодіжки «Молодогвардієць» вивів із забуття творчість Василя Голобородька. І тоді, коли видав альманах «Декалуг» з віршами десяти луганських поетів. Мало хто знає, що Петро перекладав на українську твори російських поетів. Сам він написав мало, але кожен вірш — це згусток емоцій, властивих лише неординарній людині. Й навіть суржик з-під його пера має своєрідну поетичність і сприймається цілком органічно.

На Шевченківських читаннях лунали вірші Петра у виконанні старшокласників. Хотілося плакати від суму і болю. Луганська поетеса Тетяна Дейнегіна зняла про Петра Шевченка-Біливоду чудовий фільм, що закінчується піснею у виконанні Петра. Це його улюблена. Він завжди її співав за столом, коли приходив смуток: «Винце, винце червоне. А хто ж тебе буде пити, як я буду в землі гнити, винце червоне?»

...У цьому році Петрові б виповнилось 55 літ.

Луганськ.