Як відомо, 15 вересня в Українському домі за участю Прем’єр-міністра України Ю. Тимошенко відбулася презентація проекту державного бюджету України на 2010 рік. Федерація профспілок України неодноразово подавала свої пропозиції уряду щодо соціальної складової основного фінансового документа на наступний рік, вела переговори із стороною роботодавців, які підписали Генеральну угоду. Ще до засідання Національної тристоронньої соціально-економічної ради, на якій розглядався проект бюджету, ФПУ прийняла відповідну заяву. Та чи врахована урядом позиція профспілок? Чи не змінилася їхня позиція після засідання тристоронньої соціально-економічної ради? На ці та інші запитання наш кореспондент попросив відповісти заступника голови Федерації профспілок України Григорія ОСОВОГО (на знімку), який є водночас заступником співголови Національної тристоронньої соціально-економічної ради від профспілкової сторони. 
— Фактично, те що 15 вересня було зроблено, — постфактум, оскільки це той граничний термін, який відведено законодавством на опрацювання державного бюджету, і в той же день уряд передав проект бюджету до Верховної Ради. Цілком зрозуміло, що навіть якщо під час таких слухань щось висловлюється, то це думки для того, щоб їх розглядати на майбутнє.
Чи змінилася позиція федерації після засідання Національної ради? Скажу — ні, бо тільки Президія Федерації профспілок України може змінити те, що було висловлено нею раніше. З іншого боку, потрібно врахувати надзвичайні обставини, в яких доводилося приймати рішення. Фактично Національна рада підбивала підсумок тривалому марафону консультацій і переговорів щодо визначення мінімальної зарплати, прожиткового мінімуму, єдиної тарифної сітки. А проект держбюджету, яким ці питання регулюються, члени Національної ради отримали за дві години до засідання. Оскільки це відбувалося 14 вересня, за день до його подання до Верховної Ради України, це був останній шанс вплинути на формування бюджету.
Відзначу, що ця трьохгодинна дискусія за участю Прем’єр-міністра, доволі відверта і гостра в рамках Національної ради, дала можливість всім трьом сторонам діалогу ще раз осмислити свою відповідальність за формування не тільки фінансових показників, а перш за все соціальне обличчя бюджету.
— Отже, позиція ФПУ залишилася зовсім не врахованою?
— На превеликий жаль, ні.
— Григорію Васильовичу, а які саме ваші принципово важливі пропозиції не підтримані?
— По-перше, ми звернули увагу урядової сторони на те, що під час підготовки проекту бюджету не було обраховано прожитковий мінімум відповідно до законодавства України. Тобто в проекті бюджету 2010 року фактично застосовується прожитковий мінімум 2008 року, який був тоді 669 гривень і який залишається незмінним протягом цього року, хоча рівень інфляції очікується, навіть за оптимістичним прогнозом, — 14,2 відсотка. І на 2010 рік цей занижений прожитковий рівень 2008 року індексується лише на 9,7 відсотка, тобто на очікуваний рівень інфляції у 2010 році. Цілком зрозуміло, що це не є об’єктивне визначення прожиткового мінімуму.
До речі, Міністерство праці і соціальної політики проводить щомісячний моніторинг та розрахунки прожиткового мінімуму. Ми теж маємо власні розрахунки. Навіть виходячи із застарілого кошика прожиткового мінімуму 2000 року, його величина має становити з першого січня 2010 року 965 гривень. Зрозуміло, з ростом рівня інфляції в наступному році його величина буде адекватно зростати. Тож наша перша пропозиція і, вважайте, вимога — провести розрахунки прожиткового мінімуму відповідно до законодавства — не реалізована.
Наша друга пропозиція — спільно з урядом обрахувати і запропонувати Верховній Раді встановити той мінімум заробітної плати, який не відкинув би мільйони наших працівників за межу бідності. На багато, на велике щось розраховувати в період кризи не доводиться. Це факт. Хоча ми на переговорах виставляли як верхній рубіж наших вимог — мінімальна зарплата має дорівнювати величині прожиткового мінімуму. І це вимагає і закон. Але, цілком усвідомлюючи, що в період кризи необхідно робити поправки на фінансово-економічний стан підприємств і економіки в цілому, ми уже на Національній раді висловилися за те, що компроміс можемо шукати у вилці між величиною межі бідності, а це 778 гривень на сьогодні, і між 965 гривнями, як величиною прожиткового мінімуму з 1 січня наступного року. Іншого просто не дано.
З урахуванням наших пропозицій на засіданні Національної ради, на презентації держбюджету в Українському домі, Прем’єр-міністр заявила, що держбюджет скориговано щодо розміру мінімальної зарплати — 778 гривень. Але лише з грудня 2010 року, а не з січня, на чому наполягала ФПУ.
На наше запитання, а чому не з січня, Прем’єр-міністр відповіла — коштів у держбюджеті-2010 уряд вишукати не може, а це додатково близько 14 млрд. гривень. Або скажіть, у кого потрібно відняти і перерозподілити ці кошти на користь заробітної плати працівників. На жаль, Прем’єр була не одна такої думки. Проти підвищення мінімальної заробітної плати жорстко виступили представники Федерації роботодавців, Конфедерації роботодавців та Всеукраїнської асоціації роботодавців, які утворили спільний представницький орган.
— Тож виходить, що наступного року мінімальна заробітна плата може бути нижче межі бідності?
— Так, якщо цей бюджет буде прийнято без коригувань, то з першого січня мінімальна заробітна плата буде становити 681 гривню, тобто майже на 100 гривень менше, ніж є межа бідності в Україні. Це означає, що влада і бізнес цілком усвідомлено штовхають працівників на стезю бідності.
Ми готові, і я це засвідчив на засіданні Національної ради, до пошуків розумних компромісів встановлення розмірів мінімальної заробітної плати з урахуванням кризової ситуації, необхідності збереження кадрового потенціалу працівників, недопущення масового вивільнення їх, але в межах коридору, ще раз зазначаю, від межі бідності до межі прожиткового мінімуму.
Тому ми, як сторона соціального діалогу, не схвалили, як це пропонував уряд, проект державного бюджету України, а лише взяли його за основу і в рішенні Національної ради записали, цитую: «Відзначити окрему позицію сторони профспілок щодо необхідності врахування у проекті державного бюджету України на 2010 рік запропонованого ними рівня мінімальної заробітної плати не нижче межі бідності» та: «Сторонам Національної ради продовжити спільну роботу з доопрацювання проекту державного бюджету України на 2010 рік на всіх етапах доопрацювання в уряді та під час його розгляду у Верховній Раді України».
Не виключено, що цей бюджет Верховна Рада поверне в уряд на доопрацювання. Але, якщо його буде прийнято за основу, то тоді буде перше, друге читання, і профспілки вже не будуть статистами при формуванні проекту бюджету, віддаючи його на відкуп політикам. Вони будуть учасниками процесу формування бюджету і визначення мінімальних державних соціальних гарантій оплати праці. Це була домовленість, яка, сподіваюсь, урядом буде дотримана.
І ще один момент, який ми запропонували, і це внесено до проекту держбюджету. У разі перевищення доходної частини бюджету над запланованою, ці видатки буде спрямовано на підвищення державних соціальних стандартів і гарантій. Тобто на підвищення заробітної плати, пенсій, соціальних виплат малозабезпеченим громадянам, сім’ям з дітьми.
Наступне. Я особисто вніс пропозицію створити чітку перспективу на майбутнє стосовно зростання державних соціальних стандартів і забезпечення соціальних гарантій. Криза є криза. Вона приходить і минає. За очікуваннями й прогнозами уряду та фахівців, 2010 рік буде також кризовим, то цілком зрозуміло, що тут на багато не замахнешся. Але потрібно створити перспективу відновлення і зростання соціальних гарантій в контексті зростання економіки та досягти чіткої домовленості, щоб не було спокуси й після кризи, посилаючись на труднощі, складнощі розвитку економіки, іти на утримання низького рівня заробітної плати, що остаточно зруйнує трудовий потенціал. Тоді ще більше наших людей покине робочі місця, поїде працювати за межі України туди, де сьогодні платять більше і де є більша повага до цінності і значущості праці. Це є цілком об’єктивний чинник, оскільки уже мільйони наших громадян працюють за кордоном.
— Тож, якщо бізнес буде продовжувати таку надексплуатацію, ми геть втратимо кваліфікованих робітників?
— Саме так може статися. А це вже питання безпеки держави. Адже нині на 46 млн. населення, з них 14 млн. пенсіонерів в країні залишилося 17,1 млн. працівників.
Тому на мою пропозицію уряд має розробити та представити профспілкам і стороні роботодавців інший концептуальний варіант підвищення рівня державних соціальних стандартів, гарантій на 2011—2013 роки. Ми говорили про трирічний період. Люди побачать, що цей рік є складним, наступний буде теж непростим, але потрібно створювати світло в кінці тунелю. Якщо будемо ефективно працювати, зростатиме економіка, люди повинні мати впевненість, що відбудеться соціально-справедливий розподіл виробленого продукту між працівниками і власниками. Якщо цього не буде, більшу частину заробленого працівником забиратимуть власник і держава. Станеться повне відчуженння від праці з усіма наслідками. Отут бізнес і влада повинні для себе зробити висновки.
— Але бізнесмени досить прагматичні. Вони дивитимуться, якщо сьогодні можна платити менше, то навіщо платити більше...
— Саме так і може відбутися. Бо якраз заниження прожиткового мінімуму у 2010 році дасть бізнесмену сигнал: сьогодні я плачу чи платив учора стільки, а в законі записано, що із першого січня маю платити 680, то чому я плачу найманим працівникам 800 чи 900 гривень?
Буде спокуса під приводом фінансових труднощів відійти назад, зменшуючи соціальні гарантії. А потім ті ж бізнесмени при зручному випадку говоритимуть — погана влада, погана держава, стільки бідних в Україні, що не забезпечуються конституційні права, тощо. І забуватимуть при тому, що саме вони перші відповідають за забезпечення конституційних прав громадян.
— Але всім зрозуміло, що від рівня заробітної плати залежить рівень життя працюючих, достаток їхній сімей...
— Нині 80 відсотків працівників зайняті у приватному секторі. Це означає, що соціальна справедливість на 80 відсотків залежить від приватних власників. Але ми знаємо із історії класової боротьби, що ніхто заробітну плату добровільно не віддавав. Її виборювали постійно в жорстких сутичках, страйках. Безперечно, держава, як інститут що має забезпечити конституційні права громадян, повинна встановити таку планку вимог до бізнесу, в тому числі щодо державних гарантій оплати праці, щоб людина, відпрацювавши повну норму робочого часу продуктивно і якісно, отримала за це не менше, ніж необхідно для задовільного рівня життя для себе і своєї сім’ї. Інакше, що це за соціальна держава, що це за вимоги до бізнесу?
— То якщо працівник отримуватиме менше, ніж межа бідності, то він буде змушений звертатися до держави по матеріальну підтримку і допомогу...
— Ми прогнозуємо: близько 5 млн. працюючих невдовзі потраплять за межу бідності, тобто вони завтра прийдуть до державної каси і скажуть: «Давайте підтримуйте нас, бо ми не спроможні за квартиру заплатити, належно харчуватися, дитину одягнути, підручники купити тощо. Якщо ви встановлюєте таку гарантію оплати праці — значить дотуйте нас». А де держава може взяти додаткові кошти? Це означає, що доведеться піднімати планку податків, як на фізичну особу того ж працівника при його низькій зарплаті, так і на бізнес. Коло замикається.
Тому уряд, Верховна Рада повинні досить предметно подивитися, де взяти той додатковий ресурс, щоб видатки бюджету спрямовувалися і на підтримку окремих секторів економіки та галузей, які є або соціально значущими, або критичними з точки зору безпеки держави, і на підтримку життєвого рівня громадян.
Сьогодні, наскільки я зрозумів під час презентації бюджету, приріст дохідної частини, який очікується наступного року, розподіляється приблизно на паритетних умовах 50 на 50. 50 відсотків на соціально значущі цілі, тобто на реалізацію соціальної політики держави, соціальний захист, а решта 50 відсотків — на підтримку економіки в умовах кризи.
Знаючи пропорції попередніх років, починаючи із 2005 року, хоча дехто і критикував, що то був бюджет проїдання, але тим не менше переважна частина бюджету тоді спрямовувалася на соціально-значущі цілі, і ця планка доходила до 65—70 відсотків. Зараз, бачимо, відступили назад. Тобто ресурси перерозподіляються в бік зниження соціальної складової і в бік підвищення інвестиційно-економічної складової.
Розумію: це вимушений крок у цей період. Бо зруйновані робочі місця в майбутньому потрібно буде створювати, а це означає, що треба затратити значно більше коштів, а може, навіть і неможливо буде все відновити. Ми теж вболіваємо за робочі місця. Але разом з тим з практики країн соціально орієнтованої ринкової економіки можу сказати: там є нормою із усього обсягу ресурсів бюджету на соціальні цілі спрямовувати 65—75 відсотків.
— То що конкретно треба робити нашій країні?
— Україна, як соціальна держава, має кооперувати кошти на реалізацію різних соціальних програм, щоб не було насамперед бідності в країні. Це стратегічне завдання будь-якої країни. Зрозуміло, треба підтримати людський розвиток, тому що рівень смертності та народжуваності в Україні є надзвичайно загрозливим. Кількість працюючих постійно зменшується, а кількість непрацездатних та дітей, яких потрібно утримувати, постійно зростає. І тому потрібно розуміти, що якщо не буде тих, хто працює, то не буде кому створювати ресурси для соціального захисту. Тож пріоритет, безперечно, має бути для тих, хто створює і валовий продукт, і ресурси для соціального захисту незахищених — для працівників!
Якщо не буде такого підходу, зникне становий хребет економіки — робітничі кадри, держава втратить стійкість. А це вже питання економічної і соціальної безпеки держави. Ми є однією із найскладніших у цьому питанні держав Європи.
Ось що треба враховувати уряду під час складання річних бюджетів. Бо вони — головний фінансовий інструмент реалізації соціально-економічної політики в державі.
— На момент підготовки до друку цього інтерв’ю Верховна Рада ухвалила у першому читанні проект закону стосовно встановлення з 1 листопада нинішнього року та на 2010 рік конкретних розмірів прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати. Григорію Васильовичу, як ви ставитеся до цього?
— Ще на засіданні Національної спільної економічної ради 14 вересня, де сторони соціального діалогу обговорювали проект держбюджету, представляючи позицію профспілок, я назначив, звертаючись до Прем’єр-міністра і сторони роботодавців: якщо ми, сторони соціально-трудових відносин, не виробимо спільну позицію і відповідно до Закону «Про оплату праці» не внесемо до парламенту конструктивні пропозиції, то за нас це зроблять народні депутати. Можливо, й не кращим чином. Так і сталося.
Запитував Яків ГАЛЬЧЕНКО.
