Кросворди з життя Володимира Мельника

Володимир Мельник із волинського села Боровичі не має вищої освіти, однак складені ним кросворди друкували навіть московські газети, а його бувальщини із минувшини рідного краю залюбки слухають професійні історики.

Боровичі — село непросте. І люди тут непрості. Кличуть себе не боровичанами, а просто боровиками. З боровиком Володимиром Мельником ми знайомі вже сім років. Рівно стільки ж і не бачилися. Та запам’ятали один одного з першої зустрічі.

— От добре, що ви приїхали, — каже він, виносячи з хліва кошики. — Я вже й заголовок вам придумав: «Володимир Мельник не тільки добре складає кросворди, а й в’яже кошики». То з чого почнемо? Почну з прадіда Семена Івановича Мельника. Мав він 18 дітей. Господарював не дуже добре, любив випити. Як вола продасть, то вже два тижні його немає. Бо один товариш — в Пожарках, другий — під Луцьком, то десь вони як зійдуться і доки не кінчать того вола, годі й чекати. А вже дід мій Корній Семенович Мельник бачить, що така біда, вирішив своє життя будувати інакше. Взяв за дружину наймичку із села Угли, і коли син родився — мій батько Йосип Мельник, вирішив дід їхати, а це був 1912 рік, на заробітки до США. Йому чоловік із тих країв написав, щоб приїздив, він йому місце уступить. Бо просто так знайти роботу було неможливо.

Поробив він пару літ і додому захотів. Молода жінка, син малий. Сумували. А йому кажуть, що ти зараз не поїдеш. Чому? Бо в тебе немає зараз дому. Там, де жив, тепер війна між німецько-австрійськими і російськими військами. Немає ні людей, ні хат. Вивезли всіх: кого в Австрію, кого в Росію. Село Грузятин (поряд із Боровичами) по три рази в день переходить з рук в руки. Поїдеш, як якась влада буде.

Вже повернувшись у 1921 році в Боровичі, дізнався Корній, що довелось його землякам із 15 лютого 1916 року до кінця 1918-го перебувати в таборі для переміщених осіб за 15 кілометрів від австрійського міста Зальцбург. Спочатку там сяк-так їм було. А потім голод виморив багатьох.

Серед багатьох сімейних реліквій Володимира Мельника є фото генерала від кавалерії Олексія Брусилова, під чиїм командуванням Південно-Західний фронт улітку 1916 року визволив значну частину Волині від німецько-австрійських військ. Фронт на Стоході стояв аж до 1918 року. Боровичі, розташовані в межиріччі Стира і Стоходу, весь час перебували в центрі бойових дій, що їх дехто порівнює за людськими втратами із Сталінградською битвою.

— Восени 1915 року прийшли австріяки, — продовжує Володимир Йосипович. — До бою готувалася і та, й інша сторона. Австрійці за Стиром, а росіяни тут. У травні почалися пекельні бої. Як проривалися росіяни з Годомичів, то дуже багато побили їх тут. Австрійці мали вигідну позицію: пагорб, а попереду шириною з кілометр луг. За нашим селом у бік Копилля загорожі з колючого дроту наробили, їх важко було перейти. Як росіяни вибили австріяк, то своїх вбитих поховали на лузі та на пагорбі над Стиром. Могили були величезні, як кагати. Ті, що хоронили, не знали, що там ріка щороку на 2—3 метри підмиває берег. Через п’ять років ті могили почали обвалюватися в Стир. Страх, що робилося. Австріяків ніхто не ховав. Батько розказував, що, як йшли пасти худобу, то поле просто біліло від кісток. Монастир у нас був, то його російська артилерія зрівняла із землею. Австрійці використали його залишки для бліндажів.

Мешканці волинських сіл Боровичі, Граддя, Грузятин, Довжиця, Копилля, Рудня, Угли у ті часи три роки були в таборі для переміщених осіб за 15 кілометрів від Зальцбурга. Для багатьох сучасних волинян ця сторінка історії невідома, але не для Володимира Мельника. Знає він про неї з розповідей матері, яка все життя згадувала роки, прожиті в неволі.

— Загороджений табір був колючим дротом. Перший рік відносно непогано було. Кожен барак мав свою кухню. Приїхав з Галичини член австрійського парламенту.

— Як сі живете? — питає.

— Нам нічого, а як з дітьми бути? Їм треба школу!

— Я сі поїду в парламент, це питання порушу.

Скоро прислали в табір вчителів — 24 чоловіки. Розбили дітей на дві групи. В одній, початковій, вчили лише читати й писати. В другій навчалися ті, хто за царя якусь грамоту встиг отримати. Але тільки-но стали вчити українську мову, то наші люди підняли бунт, що не так їх вчать. Слов’янську ж учили за царя. Вчителі кажуть: ви ж українці. А наші люди відмовляють, що ні. А хто ж ви такі? Малороси!

Хоч як доводили їм, що вони українці, твердили одне: «Я не українець, а малорос». Такими затурканими за царя були наші люди. Галичани були свідоміші.

Як повернулися боровичани з Австрії додому, то села не було. Самі окопи, дроти й кропива. Не мали де грядки зробити, все було трупами вкрито. Старші люди почали закопувати ями, а молодь подалася на схід милостиню просити. Шепетівка, Коростень, Новоград-Волинський. Мати казала, що на кожній станції була інша влада: махновці, петлюрівці, денікінці. Мати прибилася до одного священика в Корці. Але прийшли червоноармійці, пограбували батюшку. Той з горя помер. Довелося повертатися в Боровичі.

— До Першої світової війни в Боровичах, — розповідає Володимир Мельник, — євреї тримали на Стиру два приватні млини. Неподалік садиби мого прадіда була ґуральня, де працювало 12 робітників. Гнали там щодоби з картоплі та ячмінного солоду 45 відер горілки (відро — 12,3 літра). Мала ґуральня великі підземелля. Раз на рік для перевірки приїздив акцизний інспектор. Спирт гнали сирець. Потім везли в село Угли на спиртозавод для очищення, а вже з Углів — у Ковель на розливальну фабрику. Дорогою кожному хотілося випити. То був такий спосіб. Із дерев’яної бочки збивали трохи обруча, робили дірочку. Націдять кварту і кілочком дерев’яним заб’ють. Знову обруча на місце повертають. Як прийшли восени 1915 року австрійці, завод став нічийним. Все село зібралося біля ґуральні. Чан зі спиртом там був закопаний у землю. Відкрили кришку — і давай чаркуватися. Були такі, що й додому не ходили. Одну жінку, як налягли, то зіштовхнули в чан. Витягли, нічого з нею не сталося. Чоловіки казали, що після того горілка ще кращою стала. Горілку брали, аж доки один не захотів подивитися, чи багато залишилося. Запалив сірника. Як вибухне! Ґуральня високо стояла, то вогняний струмок аж до самого Стиру біг.

За Польщі ходили сажотруси чистити комини. Йдуть улітку, а всі втікають, щоб не платити грошей. Так бідно жили. Якось сажотрус уже почистив комин і каже матері: «Ти шкодуєш мені заплатити, що я тобі комин почищу. Скоро прийде така влада, яка почистить тобі не комин, а льох, хлів, горище, почистить усе твоє господарство й хату розкидає». Вгадав, як по картах. У 1948 році приїхали сільські начальники, забрали все, що було, в колгосп. Поїхав я на цілину в 1958 році, мати пише, що хату розкидали при переселенні з хутора в село. Розкидали, а на нове місце хоч у зубах неси.

Скільки мати жила, то все польську владу хвалила. Кажу їй: «Мамо, моя жінка ланковою працює, батько — на фермі, я теж роблю в колгоспі. Повне горище хліба, що вам іще треба?»

— Воно так, — відповідає мати, — але як треба посадити грядку, то треба чекати зверху вказівки. Свого коня немає, а в колгоспі, коли треба виорати, посіяти, не дають.

Цього мати не могла зрозуміти до смерті. Таки господарювання в колгоспі нам допекло. Прийде пора косовиці, трави над Стиром в людський зріст. Сотні гектарів. Доки отримаєш ділянку для сінокосу, то так вимучать, що сили немає. Ніхто не дивиться, що ти воював чи без ноги. Тижнями стояли каліки, доки отримають номерок на десять соток. А то вже не трава, а шувара. А цього літа, будь ласка, йди коси. Все заросло лозою, очеретом. Косили, косили, а ще половина залишилася. Повтікала із села молодь. Нема кому робити.

— Нова вчителька зі східних областей приїхала в село. Не було учнів, щоб набрати в 5-й клас. Пішла по хатах, агітувала парубків та дівчат. Мені вже було 16 років. Із сьомого класу забрали в армію. У військкоматі дізналися, що ходимо в 7-й клас, наказали: «Їдьте зараз додому, здавайте екзамени й зі свідоцтвами повертайтеся назад». Відправили до Новгорода, у військову школу, де готували молодших спеціалістів аеродромного обслуговування. Муштрували по чотири години на плацу, потім стільки ж у класах навчали. Годували поганенько, але я вдячний долі, що потрапив у Новгород, що навчався в тій школі. В 6-му класі вивчали біографію Пушкіна. Запам’ятався малюнок «Пушкін у Царскосільському саду». Так ось через два роки я потрапив у бомбардувальну дивізію в місто Пушкін (Царське Село) й на тій лавочці, що зображена на картині, фотографувався. Усе добре й цікаве, що я в світі побачив, було в армії.

Чим переважно захоплюється сільський житель? Пасікою, садом, риболовлею. У Володимира Мельника хобі дещо незвичне.

— Брат мій Ігор був затятим нумізматом. Його весь Союз знав. До історії Польщі мав інтерес і польською мовою володів. А я кросворди складаю давно. Аж до Москви дійшов з ними. У 1995 році «Сельская жизнь» друкувала один. Обласні газети «Волинь», «Віче», «Луцький замок» часто їх поміщали. Скуповував довідкову літературу. Багато досяг у цьому ділі! Дайте будь-яку контурну карту, я на ній усе покажу...

***

А приїхали ми до Володимира Мельника, щоб розпитати ось про що. 70 років тому в Боровичах і на його околицях відбувся чи не найбільший бій між Червоною Армією і Військом Польським. Не останню роль в цьому конфлікті відіграли ті самі невгомонні боровики. Але про це — в наступній публікації.

с. Боровичі

Маневицького району.

На знімку: сільський літописець Боровичів Володимир Мельник.