Роздуми про прийнятий Верховною Радою України закон, що надає командирам (начальникам) право застосовувати зброю стосовно військовослужбовців
5 лютого було прийнято Закон України (№1762) про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо підвищення відповідальності військовослужбовців, надання командирам додаткових прав і покладання на них обов’язків в особливий період (автори законодавчої ініціативи — народні депутати України С. Пашинський, А. Тетерук, Ю. Береза).
Давайте спробуємо разом проаналізувати цей законодавчий акт і розібратися в тому, що ж насправді стоїть за його прийняттям.
1. Надзвичайні повноваження, про які сказано в законі (йдеться насамперед про право командирів застосовувати зброю стосовно своїх військовослужбовців), у цьому випадку надаються командирам і воєначальникам в умовах, коли формально війни немає, воєнний стан не введено, а здійснюється антитерористична операція.
2. Пропоновані законом заходи, ясна річ, треба розглядати в комплексі з іншими, які вже застосовуються або пропонуються.
Ці заходи — подвійного плану, так би мовити, перевірена «політика батога і пряника». З одного боку — формування «для запобігання дезертирства українських військовослужбовців, які занепали духом», так званих «загороджувальних загонів зі складу добровольчих батальйонів» (для тих, хто цікавиться, можна звернутися до Наказу № 038-ог від 25 січня 2015 р. першого заступника керівника Антитерористичного центру СБУ генерал-лейтенанта Сергія Попка). З іншого — внесений на розгляд Верховної Ради законопроект про можливість «відкупитися» від мобілізації за 300 тис. гривень. Родині загиблого в боях передбачається виплачувати 609 тис. гривень.
У Рекомендаціях Комітетських слухань «Шляхи підвищення мотивації громадян до проходження ними військової служби у складі підрозділів, що беруть участь в антитерористичній операції на Сході України», проведених 30 січня поточного року парламентським Комітетом з питань національної безпеки та оборони, читаємо: «Рекомендувати створення законодавчих підстав для звільнення від призову по мобілізації осіб, які зробили грошові внески в державний бюджет на обороноздатність держави». Там же знаходимо обіцянки виплачувати військовослужбовцям по 1 тис. гривень за кожний день участі в бойових діях, а також платити окремо за кожний підбитий танк, збитий літальний апарат і т. д, що деякі цинічні дотепники назвали «гонораром».
Що ж, насамперед, стало причиною проведення слухань у профільному комітеті?
3. Цілком зрозуміло, що та обставина, що довелося ухвалювати спеціальний, дуже жорсткий закон для запобігання дезертирства, говорить про те, що йдеться не про поодинокі факти. І справді — про випадки дезертирства, масове ухиляння від мобілізації дедалі частіше повідомляють засоби масової інформації, у тому числі з посиланням на офіційних осіб. Так, за даними Генеральної прокуратури України заведені десятки тисяч кримінальних справ. І сьогодні це вже не таємниця. Додамо до цього рух солдатських матерів і дружин, що набирає розмаху.
Усі ці обставини і вивели в першочергові проблему мотивації участі наших громадян у службі в армії, особливо в умовах так званого АТО.
4. Що показало прийняття цього закону? Насамперед безпідставність бравурних заяв вищих посадових осіб про «небувалий підйом патріотизму» і «демонстрацію єдності українського суспільства». Про який «сплеск патріотичних почуттів» можна говорити, якщо тисячі людей (і передусім, як показує статистика, із західних областей України), щоб уникнути мобілізації, виїжджають до інших країн, у тому числі в Росію?
Хоч як парадоксально для багатьох можновладців, Південь України, зокрема наша Одеса, виявили значно більший патріотизм та принциповість своїх істинно українських позицій, ніж «захід».
Тут доречно буде нагадати про те, як свого часу керівники країни, прийнявши рішення про переведення провідного навчального закладу Сухопутних військ України, що виховав сотні справжніх кадрових офіцерів і патріотів — Одеського інституту Сухопутних військ — з нашого міста до Львова (на базу Львівського військового інституту Національного університету «Львівська політехніка»), повторювали про те, що саме там, на Західній Україні, зростають і міцніють справжні патріоти! Тим самим, немовби даючи зрозуміти, що Одеський регіон вони Україною не вважають...
5. Що стосується самого закону, то його зміст викликає низку немаловажних питань, як наприклад:
— Про яких командирів/начальниках йдеться?
— Стріляти самому чи «доручати підлеглим»?
— Про формування «загороджувальних рядів» «зі складу добровольчих батальйонів».
Формулювання згаданого закону також вражають своєю, м’яко кажучи, парадоксальністю та розмитістю (зовсім неприпустимою для законодавчого акту), такий собі ефект «фігового листка». Так, наприклад, пропонується застосовувати зброю, «не заподіюючи смерті військовослужбовцю» або застосовувати «заходи фізичного впливу», але «без шкоди здоров’ю порушника»... Що мали на увазі автори закону, говорячи про фізичний вплив без заподіяння шкоди здоров’ю? Посмикати порушника за вухо? Дати йому ляпас? А може, як культовий герой Євгенія Леонова з кінофільму «Джентльмени удачі» — просто погрозити пальчиком: «Ну ты, это, не безобразничай! В угол поставлю!», а потім, згадавши про свій грізний образ, вибухнути тирадою: «Точно, канай! И пусть канает отсюда, а то я ему рога поотшибаю, пасть порву, моргалы выколю! Всю жизнь работать на лекарства будешь, сарделька, сосиска, редиска, Навуходоносор, петух гамбургский!»
...На жаль, як писав Михайло Юрійович Лермонтов, «усе це було б смішно, коли б не було так сумно...» Які ж висновки?
Як політик і громадянин своєї країни, вважаю, що в обстановці, що склалася, коли кількість загиблих у боях і «зниклих безвісти» обчислюється тисячами, а поранених — десятками тисяч, коли в суспільстві стрімко наростають антивоєнні настрої, — важко було придумати щось більш нерозумне та неприйнятне для «підвищення мотивації до військової служби», ніж надання командирам права стріляти у своїх солдатів. Якщо українська влада справді прагне до мирного врегулювання, до заспокоєння в суспільстві, то вже у всякому разі надання командирам такого права цьому не буде сприяти. Застосування закону, функціонування «загородзагонів» ще більше розколе наше, і без того далеко не згуртоване, суспільство.
Думаю також, що є підстави говорити і про намагання прикрити згаданим законом бездарність генералітету, високих державних чиновників, з вини яких стали можливими Іловайська трагедія, сотні, якщо не тисячі загиблих — невідомо, в ім’я чого — у Донецькому аеропорту, те, що зараз відбувається в районі Дебальцевого, якось виправдати їхні непрофесійні дії та помилкові політичні рішення.
На мою думку, прийнявши такий закон, український парламент принизив себе, завдав серйозної морально-політичної шкоди українській державі. І було б правильним, якби Президент України відхилив його. А головне, треба негайно припинити кровопролиття, винищування свого народу, руйнування міст і сіл, підприємств, систем життєзабезпечення, припинити роздування мілітаристського психозу, шукати шляхи мирного врегулювання трагічної ситуації, наслідки якої нам доведеться долати не одне десятиліття.
Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ, народний депутат України 3-го, 6-7-го скликань.
Одеса.
