Із досьє «Голосу України»
Олександра Мариніна (Алексєєва Марина Анатоліївна) народилася 16 червня 1957 року у Львові. Дід і батько були сищиками, мати викладала в школі міліції. До 1971 року жила в Ленінграді, потім у Москві. Закінчила англійську спецшколу, музичну школу. У 1979 році закінчила юрфак МГУ й одержала призначення в Академію МВС СРСР. У 1986 році захистила кандидатську дисертацію на тему: «Особистість засудженого за насильницькі злочини і попередження спеціального рецидиву». З 1987 року займалася аналізом і прогнозуванням злочинності. Має більш як 30 наукових праць. У 1998 році вийшла у відставку в званні підполковника міліції. З 1991 року по 2007 рік випустила 28 книжок. Знято фільми «Каменська»-1—5. Книжки перекладено на 23 мови в 24 країнах.
В Одесу проїздом до Миколаєва завітала відома російська письменниця Олександра Мариніна. Зустріч з королевою детективів відбулася в кафе «Фанконі» на Катерининській. Мариніна відповідала на запитання скоріше з іронією, ніж серйозно. Втім, в Одесі тільки так і розмовляють.
— Олександра Мариніна — ваш псевдонім, яким було підписано першу книгу, створену разом із колегою на ім’я Олександр. Отут усе зрозуміло. А звідки по батькові — «Борисівна»?
— Цілком випадково. Коли вийшла перша книжка «Шестикрилий Серафім», то я з подивом побачила ззаду на книжці напис — автор Мариніна Олександра Борисівна. «Борисівна» було придумано для персонажа, а редакція вирішила, що це моє по батькові. Так і залишилося.
— Вас називають королевою детективів. Вам це лестить?
— У детективах не вся я. У мене не одне «обличчя», смію сподіватися, що я різноманітніша, глибша. Детективи — це відображення однієї якоїсь моєї грані. А я різна. Я змінююся з роками, і книги змінюються. Тринадцять років тому я була дуже схожа на свою Каменську, а сьогодні я інша.
— Ваша Каменська — блискучий аналітик і непристосована до життя жінка. Тут теж у вас було спільне?
— Чому було? Я і зараз геть непристосована. Чистяков списаний з мого чоловіка. Я за ним як за кам’яної стіною. Адже я зовсім нічого не можу зробити складніше за бутерброд. Ні, що ви, чоловік для мене все...
— Ваш чоловік — полковник міліції. Ви заробляєте набагато більше за нього. Чоловіки не люблять цього: дружина, мовляв, не повинна приносити в дім більше за чоловіка. У вас немає через це проблем?
— Є. Але я йому повторюю, що всі мої заробітки — це його заслуги. Він мій головний помічник, консультант, рецензент. Лише завдяки його моральній, організаційній підтримці...
— Не повірю, що вас треба організовувати!
— Останнім часом на книжку в мене іде півроку. Писати себе примушую часто. До 1998 року, сім років мого письменства, я ще служила в міліції. І ніхто мене для написання книжок від прямих обов’язків не звільняв. Навпаки, я без дітей, безвідмовна, чоловік — міліціонер, з розумінням, сказали «треба», значить треба. І зараз я кожного робочого дня на 9.00 іду до кабінету, який мені облаштував літредактор у своєму офісі, — і працюю. Натхнення, муза — не для мене, а от посидючість і слово «треба» — моє.
— Кажуть, вас виховувала львівська бабуся?
— Після війни батьки моєї матері, вихідці з Росії, залишилися у Львові. Туди ж приїхала мене народжувати моя мама. І три роки «піднімала» мене в бабусі. Потім, коли батьки з Ленінграда переїжджали до Москви, усе було так клопітно й довго, що я цілий рік, 6-й клас, ходила у Львові до школи.
— Щось по-українськи пам’ятаєте?
— Мало. Але дещо із Шевченка знаю напам’ять. Хоча моя вимова не дає зрозуміти мою українську. Але чоловік зі своїм польським корінням любить слухати і таку вимову.
— Ви себе називаєте ледачою, але примудряєтеся встигати займатися фламенко, стендовою стрільбою...
— Фламенко — для підняття тонусу, настрою і щоб «форму тримати». Стрільбою разом із чоловіком займаємося. У неділю. Це єдиний спосіб витягти мене на повітря і не дати обжиратися у вихідний із книжкою на дивані.
— Але ви й у поїздках активні?
— Намагаємося тричі на рік їздити відпочивати. Узимку — в гори. Там чоловік займається спортом, а я читаю. Влітку в Баден-Бадені лікуємося. Восени — до Туреччини. Отут уже я плаваю, а чоловік споглядає природу — він не любитель водних процедур.
— А ще ви колекціонуєте дзвіночки.
— Так, для «дзвіниці» в мене спеціальні полички, адже «дзвоників» уже більш як 250!
— Вас, людину з музичною освітою, тішить, здається, музика Верді?
— Так, це назавжди.
— А із сьогоднішнього? Поп-, рок-музика?
— Ні, ні, ні. Це не моє. Це не задоволення.
— А ваша кішка Мар’яна — задоволення?
— Ще й яке! Тепер у неї є компаньйон Возик, кошеня, якого рік вона не приймала, зате тепер не розлий вода. Мар’яна — вилита я, а Возик — чоловік. Кіт — Возик, бо так називали в дитинстві мого чоловіка Сергія.
— У вас немає дітей... І всиновляти ви не плануєте?
— Ні, мені це небом не послано. Виходить, у мене інше призначення.
— У вас немає вілли, яхти, ви витрачаєте мало грошей. А куди, якщо не секрет, ви подінете такі великі заробітки?
— У мене всього цього немає не тому, що я жадібна. Нам це просто не потрібно. А гроші є куди подіти. Допомога близьким людям — це син чоловіка, його сестра з чоловіком і сином, мама. Собі ні в чому не відмовляємо. Щоправда, запити в нас невеликі. Й потім, хочеться в старості ні від кого не залежати, забезпечити зараз собі життя таке, як хочеться. І ще не хочеться думати, що от раптом я перестану писати, й ті, хто так чи інакше залежить від нас, залишаться ні з чим. Тобто, діти наших родичів, які одержують нині освіту, не зможуть її отримати...
— Припускаєте, настане час, коли писати не будете?
— Звичайно! Коли це буде, не знаю, це все Господом вирішується. Але таке може бути будь-якого дня. Отже, все, що мені треба було написати, я написала. Прийму це як належне.
— Ви людина віруюча?
— Начебто, ні. Але розумію, що немає нічого випадкового в житті. Випадок — це псевдонім Бога. Я розумію: усе, що з нами трапляється, має сенс і своє завдання, і потрібно просто постаратися зрозуміти, чому в нас це відбувається, і прийняти те, що дається...
Одеса.
На фото: Олександра Мариніна в Одесі в кафе «Фанконі».
Фото автора.
