Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

Сьогодні говоритимемо, зокрема, про письменника Миколу Хвильового, постать якого, немов тінь батька Гамлета, витає над нашими героями, хоча вони по-різному розуміли і сприймали його творчість, особливо трагічні уроки його життя. На наше переконання, саме за рік до першої зустрічі Ю. Шевельова та О. Гончара в тодішній українській столиці сталися події, що прямо чи опосередковано відкривають нам витоки явищ та тенденцій, котрі жорстко повернули розвиток вітчизняної духовності в сусідське русло, насамперед російське, й у такий спосіб ізолювали, зокрема, українську літературу (й культуру загалом) від світу.

Усі знаємо про сталінську «залізну завісу», що на півстоліття відгородила СРСР від Європи. Між Україною та Європою, зокрема, та завіса постала нерушимо на десятиліття раніше — 1934 року.

Ще одна заувага.

Динамічне сьогодення вносить корективи в нашу роботу. Так, видавничий дім «Києво-Могилянська академія» нещодавно представив на суд читачів книжку «Юрій Шевельов. З ІСТОРІЇ НЕЗАКІНЧЕНОЇ ВІЙНИ». Здається, ми вже згадували про двотомник Ю. Шевельова «Мовознавство. Літературознавство» (вид. дім «КМА», 2008). До цього видання не було включено (як і до тритомника Ю. Шевельова «Пороги і запоріжжя» (Харків, 1998) статті професора, присвячені творчості О. Гончара.

Відтепер кожний бажаючий може без упереджених посередників нарешті ознайомитися з оцінками Вчителя творчості Учня.

Нарешті!

Щоправда, вітаючи ініціаторів цієї події, не можна не звернути увагу на назву видання — «З історії незакінченої війни» (рядок Ю. Шевельова з публікації «Москва. Маросейка». Бостон, 1954).

Можливий варіант прочитання: незакінчена війна між Ю. Шевельовим і О. Гончаром (і так далі)? Ясно, що це справа упорядників, як називати своє видання. Але...

Запропоноване вам, шановні читачі, наше дослідження переслідує цілком протилежну мету: спростувати, на жаль, уже усталену в письменницькому середовищі і, як видно, постійно підштовхувану (ким? навіщо?) думку про конфлікт, протистояння чи навіть війну (?!) між Вчителем та Учнем (зрозуміло, що основний зміст книжки «Бентежні вальдшнепи» не вичерпується тільки цим. Автор прагне зрозуміти (чи привернути до цього суспільну увагу. Вкотре?) масштабнішу проблему, а саме — відсутність України, її культури не лише у світі, навіть в Європі — найперше у східній. Ще більше автора цікавлять витоки нашої байдужості до вище сказаного. Інтригує насамперед «мудре мовчання» (за деякими винятками) тих, хто зараховує себе до національної еліти...).

Нав’язувана опонентами О. Гончара версія — кон’юнктурна, на догоду нашому «прекрасному й шаленому» (додамо до цих слів А. Платонова слово «жорстокому») часу. Діалог між Юрієм Шевельовим та Олесем Гончаром, розпочатий у Харкові 1934 року і продовжений у просторі й часі через океан у післявоєнну добу (майже до сьогодення) — глибокий та змістовний, урешті — історичний. В основі його не амбіції, з’ясування особистих стосунків, а безкомпромісні пошуки відповіді на визначальні для вітчизняної культури (і, зокрема, літератури) питання. Найперше — причин засилля провінційності, низького рівня мистецької вартості творчості значної частини наших письменників і загалом літератури (врешті — мистецтва, науки, освіти...).

Так, Ю. Шевельов висловлював свої думки, як кажуть, без особливої дипломатичності: прямо й відверто. Вважав, що саме такий настрій діалогу найдоречніший (гіркі ліки для якнайшвидшого оздоровлення), бо саме він виведе його візаві (той, хто навпроти) із заколисаної радянською дійсністю сонливої рівноваги, ініціює до рішучого переосмислення своєї творчості, спонукатиме до катарсису (очищення).

Історія світової літератури (як і культури загалом) знає тисячі таких діалогів, особистих чи ідейних дискусій: 

Л. Толстой занадто критично сприймав театр В. Шекспіра, а до творчості самого Л. Толстого прохолодно ставився І. Тургенєв. А. Ахматова була байдужа до прози А. Чехова... На нашім ріднім культурнім полі таких «протистоянь» ще більше (передусім Є. Маланюк — В. Сосюра).

І це природно! Кожна модерна ідея, новаторський мистецький твір, невідома досі концепція, врешті, творча ініціатива — виклик не тільки часові загалом (спроба змінити його, наповнити динамічним змістом), а й пануючій у суспільстві (а то й у світі) ідеології зокрема. Невипадково народження шедеврів світової літератури часто супроводжувалось виникненням і здійсненням масштабних філософських чи культурологічних задумів.

Трагедія «Фауст» Й.В. Гете, наприклад, створювалася паралельно з працею поета-філософа над концепцією світової літератури. Зрозуміло, що в газетній публікації у нас немає змоги докладніше говорити про це. Але зазначимо: Й.В. Гете вважав, що ізоляція будь-якої національної літератури обов’язково призводить її до неминучого духовного занепаду. Тому повинно відбутися єднання у світовій літературі на принципах збереження самобутності. «Справжня всезагальна толерантність буде досягнута лише тоді, коли ми надамо можливість кожній окремій людині та цілому народу зберегти свої особливості для того, щоб вони пам’ятали, що відмінною рисою істинних переваг є їхня причетність до вселюдського» (Й.В. Гете, 1827).

Ось чому у фундаментальному дослідженні «Над озером. Баварія» (1947) Ю. Шевельов, немов закляття, повторював: «Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована». І додавав, що кожний митець «мусить зрозуміти свій час. Не задкувати по-рабськи за часом, але, збагнувши його і спираючись на нашу величну національну традицію, відкрити в ході часу ті сили, які в схрещенні з тими традиціями дадуть високе і справді дороговказне мистецтво, які через мистецтво, через велич його осягів сповістять оспалому людові нові скрижалі заповіту: українську концепцію нашого часу».

Вивчення уроків спілкування Ю. Шевельова з О. Гончаром — суттєве доповнення історії вітчизняної літератури.

Тому у сьогоднішній публікації (й, можливо, продовженні) спробуємо «відкрутити» час назад (майже на століття) й перегорнути початкові сторінки більшовицької історії, особливо ті, що стосуються радянської політики в галузі культури. Саме там, на наше переконання, є відповідь на визначальні питання нашого дослідження, найперше: «Чому Ю. Шевельов залишив Україну, не переставши бути українцем, і присвятив Батьківщині свої наукові досягнення? Чому О. Гончар, як письменник, гостро критично (насамперед у повоєнний час) сприймаючи радянську дійсність, у своїй творчості та житті віддав належне конформізму й вимушений був дотримуватися вимог «соцреалістичних» догм, зокрема, фундаментального принципу відтворювати життя не таким, яким воно є у дійсності, а таким, яким його хотіли бачити лідери й ідеологи комуністичного режиму?».

Отже, повторимося, наші герої — педагог Ю. Шевельов й учень комуністичного технікуму журналістики 

О. Гончар — вперше зустрілися в Харкові восени 1934-го...

У червні того року центр Слобожанщини втратив пріоритетний державний статус — столицею УРСР став древній Київ. Центральні партійні та урядові органи залишили Харків, але в місті продовжувала працювати частина наркоматів (по-сучасному — міністерств) та загальноукраїнських відомств.

За рік до приїзду О. Гончара до Харкова тут сталася ще одна подія, котра, на думку Ю. Шевельова, стала переломною в історії української літератури, — самогубство письменника Миколи Хвильового.

«...всі вони теж умерли 13 травня 1933 року або коло цього дня» (Ю. Шевельов «Хвильовий без політики». Згаданий вище харківський тритомник. Т. 1, стор. 57).

Це не фраза з детективу, хоча саме такі «одкровення» часто зустрічаються в текстах пригодницьких чи кримінальних романів та повістей.

Під «всі» Ю. Шевельов мав на увазі українських письменників, котрі жили і творчо працювали на початку 30-х років минулого століття. А це Ю. Яновський, 

П. Тичина, А. Любченко, М. Куліш, М. Бажан, О. Слісаренко, І. Сенченко... На той час більшовиками та білогвардійцями вже були знищені, зокрема, поети Василь Чумак і Григорій Чупринка, прозаїк Гнат Михайличенко. Під час громадянської війни загинув талановитий прозаїк Андрій Заливчий...

Ще одна група (письменники Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, Кость Буревій, Іван і Тарас Крушельницькі та 22 «терористи») чекала свого часу — була розстріляна «чекістами» в Києві у грудні 1934-го.

Отже, слово «чекала» не випадкове.

Саме Микола Хвильовий — єдиний з українських письменників зрозумів, що сталінські репресії неминучі. Й добровільно пішов із життя...

Документальна (або ж наближена до цього) основа нашого дослідження не допускає аргументів зі світу ірреальності. Але ми прагнемо зрозуміти таємниці психології людей, про яких Й.В. Гете казав: «За посередництва поета Бог дає мистецтву правило». Обдарований талантом Художник (символ-синонім істинної творчої натури) не може жити в рамках реальної дійсності, його творча фантазія не знає кордонів.

М. Хвильовий був із тих митців, хто здатен дати новій українській літературі нове правило, життєтворне дихання.

Вище ми вели мову про дискусії, котрі притаманні творчим людям, бо вони постійно перебувають у пошуку, русі, сумнівах, урешті, боротьбі із собою, часом, суспільством і цілим світом.

М. Хвильовий кинув рішучий виклик багатомільйонній і безмежній за просторами більшовицькій імперії!

Ю. Шевельов, до речі, назвав М. Хвильового ім’ям міфологічного трагічного героя — Ікаром (прагнув досягти небових висот — Сонця, але передчасно знищив свої крила).

Ще одна заувага: саме в період написання свого визначального памфлету «Україна чи Малоросія?» Микола Хвильовий створював роман «Вальдшнепи».

Тож самогубство письменника було неминучим.

На сторінках світової літератури, знаходимо, можливо, відгадку не лише причин фатального кроку, але й наближаємось до унікального світу М. Хвильового — блискучого новеліста.

Насамперед, чому з’явилася назва роману — саме «Вальдшнепи»?

Наукові праці з біології відкривають витончений і загадковий світ цього аристократичного птаха. Полювання на нього — не звичайна погоня за мисливським трофеєм. Це мистецтво суперництва природи й людини, в якій вальдшнеп найчастіше виходить переможцем: дуже часто він встигає стрімко впасти з неба і сховатися хуткою втечею від переслідувачів.

В образі вальдшнепів М. Хвильовий бачив, очевидно, себе, але найперше своїх колег- письменників, котрі, ставши «на прю» зі сталінізмом, сподівалися якщо не перемогти, то обов’язково вижити, врятуватися, немов той спритний птах-інтелектуал.

Хто схилив голову перед кремлівським диктатором, пішов на компроміс із собою, той врятувався. А хто жив з високо піднятою головою, той її втратив...

Вальдшнеп — птах-герой світової літератури.

У французького новеліста Гі де Мопассана є цикл оповідань «Вальдшнеп»: «З ранку до вечора стріляв він швидких птахів, впадав у відчай, якщо, бувало, промахувався, і сміявся до сліз, коли вражений птах падав вниз чи раптом починав крутитися в повітрі...».

У 1937 році, зібравши на Ближній дачі в Кунцево своє найближче оточення, Й. Сталін запитав гостей, що вони розуміють під поняттям «справжнє чоловіче задоволення». Вислухавши, сказав: «А на моє переконання, істинне чоловіче задоволення — знищивши ворога, випити бокал чудового грузинського вина». Гості принишкли й кожен думав про себе: «Чи не стане він завтра об’єктом солодкої помсти хлібосольного тамади?» (В. Горохов «Той самий Сталін. Портрет без ретуші». 2007).

Згадаємо ще один ірраціональний факт з історії світової літератури.

Птах вальдшнеп дуже цікавив японського новеліста Акутагаву Рюноске. У 1920 році він написав однойменне оповідання (японською — «Ямасігі»). В останні роки свого життя письменник звернувся до автобіографічної прози, нервово реагував на сучасний йому світ й 24 липня 1927 року наклав на себе руки.

Ми не претендуємо на безперечність наведених абзаців: але людське життя — павутинка, початок його й кінець — нерозгадана ніким таємниця...

Чи не тому найбільше болить те, чого немає (є душа в людині чи немає, але найтяжчий камінь-біль лежить саме там — праворуч від серця)?

Здається, досить зрозумілим є й інше: наприклад, прізвище героя «Вальдшнепів» — Дмитро Карамазов. Демонстративне запозичення з відомого твору Ф. Достоєвського («Брати Карамазови») теж, гадаємо, невипадкове. 

М. Хвильовий не міг згодитися з великодержавними світоглядними принципами провідного російського письменника, котрий лицемірно відкидав майбутнє щасливе суспільство, якщо заради цього проллється хоча б одна сльоза дитини, й водночас палко закликав царат іти нищівною війною на Туреччину рятувати Гроб Господній і стати гарантом православного населення Османської імперії (Катерина ІІ мріяла здійснити «грецький проект» — віроломно захопити Константинополь і зробити його столицею нової країни—сателіта самодержавної Росії — Новогреції. Європейські лідери, зокрема, австрійський імператор Йосип ІІ, різко засудили ці наміри, що відкинуло загарбницький проект у небуття).

М. Хвильовий пророче бачив майбутнє своїх колег-письменників, котрі пішли на компроміс-співпрацю з антиукраїнською більшовицькою владою, незалежність митців і людську гідність поміняли на фальш та пристосуванство, ставши вірними слугами правлячої партії, співцями радянського режиму.

«Вальдшнепи» — роман-пересторога, яким більшість сучасних М. Хвильовому письменників знехтували.