Цьогоріч українство відзначає столітні ювілеї багатьох видатних патріотів-революціонерів, що своє життя присвятили боротьбі за відродження державності нашого народу. Поряд з постатями Степана Бандери й Миколи Климишина маємо згадати з огляду на це також і про Данила Чайковського — довголітнього діяча національно-визвольного руху на рідних землях і чужині, за що карався ув’язненням у польських тюрмах і нацистських концентраційних таборах смерті. 

 

Уродженець Мишкова, що на Тернопільщині, він був серед тих українських націоналістів, кого гітлерівці за непослух Степана Бандери відректися Акта 30 червня 1941 року про відновлення Української держави кинули до найстрашнішого концтабору — Аушвіц (Освенцім). Тож, згадуючи про сторічні уродини Данила Чайковського, хочеться сказати кілька слів і про його перевидану в Україні книгу «Хочу жити» (на знімку),* що по суті вперше у світовій літературі художнім словом передала жахіття нацистського «нового порядку» в Європі. 

Уже через рік після закінчення Другої світової війни вона з’явилася на чужині й одразу ж привернула увагу світової громадськості реальним відтворенням дійсності, яку не змогли б зобразити найвизначніші фантасти. Бо коли в’язень іде свідомо на електричні дроти, не витримуючи нелюдські муки й приниження, то це показує, до якого стану його доводить отой «новий порядок». 

Безсумнівно, і Данило Чайковський, котрий до весни 1945 року перебував у різних концтаборах, теж міг зважитися ось таким чином покінчити зі страдницьким животінням. Але він, як і його соратники-націоналісти, на очах котрих гітлерівці щодня знищували тисячі невинних в’язнів, мав обов’язок вижити, щоб розповісти всьому світові правду про суть тоталітарного режиму, що загрожує вільному розвитку людини. 

І він це зробив. За висловом відомого поета Юрія Клена, ця книга «є не простим змалюванням жахів, мук і поневірянь, а твором, що належить до високовартісної художньої літератури. Все пережите пропущене крізь призму власного світосприйняття, забарвлене ліризмом, пройняте своєрідним настроєм людини, що бачить Вічне у скороминулих фактах Випадкового». 

В’язень Аушвіца також знав, що потрібний рідному народові, щоб, загартувавшись в умовах концтабору, продовжувати боротьбу за національне і соціальне визволення українців. 

Зрештою, він вижив і був готовий повернутися в Україну в повстанські криївки одразу ж після розгрому гітлеризму, але підірване здоров’я не дозволило пробиватися через кілька кордонів до рідної землі. Тому довелося в Західній Німеччині включатися до визвольної боротьби поруч зі Степаном Бандерою, що загрожувало щодня стати жертвою радянських спецслужб — принаймні тричі він дивом уникав замаху. 

Але Данилові Чайковському пощастило вижити і за таких умов. І до останніх днів свого життя він працював на українську справу з глибокою вірою, що його народ стане вільним. Тож наш святий обов’язок нині згадати добрим словом одного з незламних українців.

Володимир СергІйчук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.