Нещодавно в приміщенні Спілки письменників України відбулася звичайна й водночас незвичайна подія. Звичайна тим, що там пройшла чергова презентація книги, але трохи незвичайного автора — Владислава Дубаса. Тож у чому його незвичайність?

 

Насамперед у тому, що представляла читачам свою першу збірку віршів «Спасибі вам, мої друзі» вже літня людина — він вийшов на орбіту восьмого десятка років. Однак річ не тільки у віці, а в його життєвому шляху. Річ у його умінні та здатності переорієнтовуватися, долати численні труднощі. Не жевріти і диміти, а палати, горіти, жити активно, продуктивно, бути в постійному пошуку, що може бути чудовим прикладом багато кому з молодих, які ні до чого самі не прагнуть, лише сподіваються на допомогу батьків або турботу про них когось. Тим, хто на запитання: «Як справи?», неначе старенький дідусь, спокійно і байдуже відповідає: «Потихеньку» або «Помаленьку».

Незвичайний Дубас

Отже, хто він, цей В. Дубас? У чому конкретно може бути прикладом деяким молодим людям? Почну з біографічних даних.

Народився Владислав Микитович у Нікополі в 1937 році. Виріс у родині, де було семеро дітей — три брати і чотири сестри.

У 1968 році із золотою медаллю закінчив Київське вище зенітно-ракетне інженерне училище. Одержав диплом радіоінженера. Його відразу залишили в ад’юнктурі училища.

З 1971 до 1990 року займався педагогічною і науковою роботою у Військовій академії військ ППО Сухопутних військ, у тому числі в 1986—1990 роки керував науково-дослідним відділом академії.

Служив у військах ППО Сухопутних військ у Ленінградському військовому окрузі, у Групі радянських військ у Німеччині, а потім уже в Києві — у військових вузах. Військове звання — полковник. Прослужив у Збройних силах СРСР 36 років.

До речі, у 1974 році захистив кандидатську дисертацію на тему, пов’язану з розв’язанням складної технічної задачі ефективної боротьби з низьколітаючими літаками та ракетами.

У 1990 році його запросили на роботу до Інституту нових фізичних і прикладних проблем (ІНФПП) НАН України, який проводив масштабні дослідження та практичні розробки в галузі оборонної тематики. Він пішов у відставку і протягом трьох років працював на посаді першого заступника директора цього інституту з наукової роботи. Нова актуальна справа була для нього винятково захоплюючою і цікавою.

А коли з 1994 року оборонна тематика виявилася незатребуваною, пішов з інституту за власним бажанням і перейшов (на запрошення) на посаду головного наукового співробітника Інституту геологічних наук НАН України. Брав участь у розробці нових супутникових технологій пошуку родовищ вуглеводнів в акваторіях морів.

Новим переломним життєвим етапом став для нього 2000 рік, коли його запросили очолити всеукраїнський науково-популярний екологічний журнал «Рідна природа». Прийняв цю пропозицію із задоволенням, оскільки був і залишається переконаним, що сьогодні найактуальніше — це розв’язання найскладніших екологічних проблем і завдань у нашій країні та світі загалом.

Будучи шефом-редактором журналу, сам готує цікаві матеріали. У 2003 році він стає членом Національної спілки журналістів України. А в наступному — його обирають почесним доктором Міжнародного інституту розвитку природи і цілісної медицини (Брюссель).

Однак нині, говорячи про журнал, Владислав Микитович засмучується: незважаючи на певну підтримку Українського товариства охорони природи, останніми роками журнал виходить рідко. Причина? Міністерство охорони навколишнього природного середовища узагалі відмовилося надавати журналові хоч якусь фінансову допомогу. Водночас журнал хоч і рідше, але все-таки видається без підтримки держави.

Усе життя з віршами

Отже, деякі підсумки. Він, кадровий офіцер, науковий працівник військового напряму, не опустив руки після зняття погонів. Зайнявся геологічною наукою, стає журналістом, екологом. Водночас у нього збереглося і з новою силою проявилося бажання писати вірші, до яких причастився ще в дитинстві. У них він висловлює свої погляди на життя, своє розуміння і ставлення до того, що відбувається навколо.

І от настав час, коли він вирішив зібрати воєдино свої найкращі, на його погляд, вірші.

— У збірці моїх віршів «Спасибі вам, мої друзі», — каже Владислав Микитович, — моє розуміння головних цінностей життя. Переконаний, що є найважливіші складові його, яких не можна осягти, тільки читаючи найрозумніші книжки або слухаючи мудреців. Їх потрібно відчути особисто: це спілкування зі своєю дитиною, це любов, це дружба. Чудово, якщо все це вдається пережити у своїй рідній Батьківщині, берегти яку повинно бути світлим заповітом для кожної людини.

Радий, що Бог дав мені щастя все це добре пізнати. Крім того, є природне бажання людини одержати відповідь на запитання або зрозуміти, що є головним для людини в житті, у формуванні відчуття щастя, щиросердечного комфорту. І тут у мене свої критерії, за якими я оцінюю себе.

Насамперед — це радість спілкування в родині (у мене троє дітей і четверо онуків), любов, взаєморозуміння, душевна (і не тільки) щедрість, бажання і готовність бути разом. По-друге — це наявність друзів, без яких життя втрачає чимало прекрасних граней, людей, спілкування з якими є безцінним. І, по-третє — це улюблена справа, що приносить задоволення не тільки кінцевим результатом, матеріалізованим у тому чи тому вигляді, але яке змушує забувати про час, що не можна робити формально. Вдячний Богу, що Він дав мені радість пізнання цієї тріади. Я — щаслива людина.

На тому презентаційному вечорі В. Дубас повідомив, що готує до друку свою нову збірку віршів «Навіщо живемо на світі ми?». Це буде продовження його філософського осмислення життя, нашого буття, висловлене віршами.

Але й це не все. Він допомагає готувати до видання вірші й інших авторів. Зокрема, за його безпосередньої допомоги і підтримки було видано книжку віршів «Про природу і людину» ветерана Великої Вітчизняної війни, нагородженого чотирма бойовими орденами, доктора біологічних наук, професора, нині 90-річного Олексія Салганського.

Повчальне його життєве кредо — побажання друзям, читачам: «Дарить всем и все, светить, как звезды, не заботясь об отдаче, тогда судьба пошлет тебе удачу и благодать на жизненном балу. И когда в нашей многоликой, многоцветной жизни, ярости суетной пьянит восторг — хотеть! иметь!, попробуй все-таки суметь познать целебность чистой веры, найти в невзгодах благодать, достичь во всех желаньях меры, нести свой крест и не роптать!»

Цікаво ще й те, що він не просто несе свій хрест і не нарікає. Він ще й співає під гітару ліричні пісні та романси, в тому числі й на свої вірші. І, можливо, його старенька гітара трохи підводить його, звучить іноді не так, як треба. Але його щире виконання пісень, у яких він віддає перевагу сенсу, змісту, люди слухають із задоволенням і захопленням. Так було й того вечора в приміщенні Спілки письменників України...

На знімку: В. Дубас з гітарою на презентації своєї першої книги віршів.

Фото Анатолія Селентія.