Останнім часом під тиском нових історичних фактів і знахідок все менш переконливим стає міф про культурно-історичну першість греко-римської цивілізації, яка виникла і розвинулася в басейні Середземного моря протягом ІІ—І тисячоліть до н. е.
Зокрема, ціла низка дослідників, серед яких археологи, історики та мовознавці О. Білоусько, П. Гарачук, В. Клочко, Л. Васильєв, С. Козлов, С. Наливайко, С. Губерначук та інші, довели, що локалізована переважно на етнічних українських землях трипільсько-арійська цивілізація (VІ—ІІ тис. до н. е.) є найстарішою, принаймні на момент написання цієї статті, цивілізацією планети.
І не тільки найстарішою. Археологічні, культурологічні, міфологічні та релігійні артефакти переконливо свідчать, що скіфо-трипільсько/арійська цивілізація є материнською по відношенню до відображених у численних монографіях і підручниках класичних цивілізацій та археологічних культур Індії (Ар’я Варта), Туреччини (Троя і Каппадокія), Сирії (Фінікія), Кіпру, Італії (Сардинія), Греції (Крит), Лівії, Єгипту та інших.
Погляньмо лише на карту розселення нордичної (білої) раси з території доісторичної України (5600 р. до н. е.), складену американським дослідником А. Кемпом (мал. 1), і перед нами відкриються масштаби воістину глобальної експансії скіфів-трипільців, очолюваних теукрами, тогочасної планети.
На стародавніх еллінських та римських картах ми можемо побачити, що після створення в VІ—ІІІ тисячоліттях до н. е. Трипілля (зі столицею в місті Українка (?). — В.Б.) в багатьох регіонах планети — Малій Азії, Середземномор’ї та Африці — з часом з’явилося чимало географічних назв з аналогічною назвою.
Приазовська та азійська Sіndіca
Після приходу арійських племен в Індію (ІІ—І тис. до н. е.) там виникає держава (згодом — штат) Трипур. Ці само арійські племена, як довів у своїй книжці «Українська індоаріка» відомий фахівець із санскриту (літературна мова аріїв) С. Наливайко, принесли туди й саму мега-назву країни — Індія.
Аналогічних висновків дійшов і російський історик О. Трубачов у своїй праці «Іndoarіca в Северном Причерноморье».
Дослідження цих вчених (філолога та історика) підтверджуються й середньовічними (1638 р.) картами амстердамських моряків (мал. 2), на яких вказується, що переважно етнічно-українське східне Приазов’я (частина скіфо-еллінського Боспорського царства зі столицею в українському місті Пантікапеї/Керчі) було в середні віки заселено сіндами, а сама країна називалася Сіндіка (Sіndіca).
Водночас нагадаємо, що власне скіфи/арії (самоназва — саки), які у ІІ—І тисячоліттях до н. е. прийшли на територію сучасних Пакистану та Індії з території сучасної України, називали свою нову батьківщину Ар’я Варта (Варта Аріїв (?). — В.Б.).
Ураховуючи, що ці землі були околицею арійської мега-конфедерації, та беручи до уваги надзвичайну наближеність санскриту і давньої української мови, цілком слушною видається гіпотеза, що назва країни Ар’я Варта перекладається як Варта Аріїв, котра розташовувалася на крайньому сході контрольованих аріями земель Ойкумени.
До речі, на думку філософа М. Поповича: «...Первісне значення слова ar(і)o пов’язано з ідеєю господаря і гостя, гостинності, товариських стосунків (на противагу стосункам кровної спорідненості)».
Проте сумери/шумери/самари, як свідчить філолог С. Губерначук, під словом арія розуміли — сім’я, родина.
На нашу ж думку, слово арій могло мати (як це часто буває) декілька значень. Наприклад, у внутрішньоплемінному вжитку воно могло означати — сім’я, родина. А «експортний» варіант — в підпорядкованих ними країнах — означав, швидше за все, приналежність до панівної політичної еліти.
Тріполі Каппадокійське (Туреччина, Мала Азія)
На межі ІV—ІІІ тисячоліть до н. е. трипільці (скіфи/арії) — транзитом в Сумер/Шумер/Самару і Єгипет/Кемет — з’являються на території південного Причорномор’я. 
Лінгвістичний аналіз сучасних найменувань (це лише ті, що збереглися!) міст і сіл Туреччини дав нам досить вражаючі результати: 19 населених пунктів, назви яких дають підстави казати про їхній зв’язок з праукраїнською Араттою: Аріандос, Ариканда, Артвін, Ардакан, Орду, Артова, Арданіс, Ардесен, Архазі, Арсін, Араклі, Аргуван, Арабан, Арак, Арпасай, Орхангазі, Ортака, Орхан, Органелі. Є тут і гора Арарат.
Якщо ж подивитися на стародавні римські карти (І ст. н. е.), на території Каппадокії (сучасна північно-східна Туреччина) ми побачимо місто Тріполі (Тріполіс), розташоване в районі нинішнього турецького міста Трапезунд (мал. 3).
А тепер давайте порівняємо ці назви з відповідними українськими географічними назвами (топонімами): Оратів (Вінниччина), Коростень (Житомирщина), Оріхів, Оріхівка, Орлянське, Орлове (Запоріжжя); Армянськ, Євпаторія, Орлівське (Крим); Арциз, Сарата (Одещина), Орлиця, Орлик, Оріхівка (Полтавщина), Ворзель, (о)Ржищів, Оріховець, Стара Орлиця (Київщина), Ор’ївка, Оріхівка (Луганщина); Ор’ївка, Верхня Орілька (Харківщина); Орговець (Черкащина); Орлівка (Чернігівщина).
Окрім того, слід зазначити, що на території Дніпропетровської та Харківської областей і досі протікають річки Самара та Оріль, а в Харківській області — річка Орілька.
Скажімо, легенди пов’язують назви річок Оріль та Орілька зі словом «орати», розповідаючи про запорожця, що запряг змія і проорав у такий спосіб рів (Чи не Змієві Вали? На Харківщині, до речі, є й місто Зміїв!).
Філологи також свідчать, що в половецькій мові було слово орель (кут). З одного боку, Оріль насправді впадає в Дніпро під гострим кутом. З другого — плуг завжди малювався як гострий кут.
Річки Оріль та Орілька також не є суто українським феноменом. Зокрема, в Сирії є річка Оронт, яка стала кордоном у 1280 році до н. е. між єгиптянами і хеттами відповідно до мирного договору між єгипетським фараоном Рамзесом ІІ і хеттським царем Хаттусілі ІІІ.
У цій само країні, на цій само річці Оронт із прадавніх часів стоять величезні дерев’яні колеса, які піднімають воду на висоту 10—15 метрів і розливають її за акведуками.
За свідченням сходознавця О. Коршунова, називають ці водяні винаходи давнини теж дуже вже по-арійські — норії. А місцеві жителі стверджують, що цим колесам-норіям (як винаходу), щонайменше декілька тисяч років.
Повертаючись до присутності великої кількості арійських назв на території сучасних України і Туреччини, варто звернути увагу на таке:
1) ці назви явно мають одне етимологічне походження;
2) кількість арійських назв в Україні (28) більша, ніж у Туреччині (20), що свідчить, швидше за все, про вектор руху арійського етносу в напрямі з українських земель — на південь, ніж з Туреччини (Каппадокії) — в Україну.
Загалом, погодьтеся, наявність, зокрема в Малій Азії, такої великої кількості збігів географічних назв, споріднених з українськими, аж ніяк не може бути випадковістю.
Тріполі східне (Ліван, Близький Схід)
У ІХ столітті до н. е. на території сучасного Лівану виникає ще одне місто Тріполі. Домінуюча у світовій науці та освіті «історична традиція» переконує нас, що в ті часи там розташовувалася славнозвісна Фінікія. У тогочасних фінікійців «історично» склався імідж майстерних мореплавців, ремісників, торговців і творців так званої «фінікійської» абетки.
Остання, як відомо, базувалася на принципі «один звук — одна/декілька літер». Цей підхід був революційний, оскільки до них інформація письмово кодувалася за принципом «одне слово/речення — один знак/ієрогліф».
Проте варто відзначити, що є й інші версії місцезнаходження Фінікії та походження так званого «фінікійського» письма, основні принципи побудови якого лежать в основі сучасних індоєвропейських мов.
Скажімо, український дослідник П. Гарачук доводить, що справжня Фінікія розташовувалася на території України, найвірогідніше, в районі сучасного міста Білгород-Дністровський (Одеська область). Але зусиллями німецьких істориків українська Фінікія була віртуально «переміщена» на Близький Схід.
У частині українських пріоритетів щодо створення «фінікійського» письма, котре лежить в основі побудови сучасних індоєвропейських мов, його тези перегукуються з результатами дослідження психолога О. Губка, філологів С. Наливайка і С. Губерначука.
Усі вони переконані в тому, що давньоукраїнська мова є однією з найдавніших мов планети і перебуває найближче з усіх сучасних індоєвропейських мов до літературної мови аріїв — санскриту.
Отже, виходячи з наведених вище даних, ліванське місто Тріполі, швидше за все, було побудовано на Близькому Сході трипільцями, що прийшли з України транзитом через Каппадокію (нині — північно-східна Туреччина).
Це портове місто не змінило свою назву й донині. Воно розташовується за 85 кілометрів на північ від Бейрута — столиці Лівану і є другим за чисельністю мешканців у цій країні.
Араби, які завоювали у VІІ столітті н. е. ліванське місто Тріполі та прилеглі до нього землі, називали його Тараблюс-аш-Шарк (Тріполі східне). За часів перського панування ліванське Тріполі конкурувало з відомими середземноморськими портами Тіром і Сідоном. Під час переможних походів Олександра Македонського це місто використовувалося як військово-морська база еллінсько-македонського війська.
Як свідчить історія, східне Тріполі завжди було впливовим містом. Його вплив був вагомий за часів домінування в цьому регіоні персів, римлян, візантійців. А після його завоювання арабськими халіфами воно взагалі стало комерційним, кораблебудівним і культурно-просвітницьким центром Середземномор’я.
Тріполі західне (Лівія, Африка)
Перед тим, як розповісти про лівійську діаспору трипільців, звернемо увагу на те, що Африкою теж, судячи з географічних назв, мандрували представники арійської спільноти, що вийшла з берегів українського Дніпра.
Погляньмо лише на сучасну географічну карту Африки, де простежуються такі явно арійські назви-топоніми міст, як: Ель-Харра (Єгипет), Ар-Рагах (Сирія), Зувара (Лівія), Маракеш, (А)Рабат (Марокко), Смара (Західна Сахара), Атар (Мавританія), Аруша, Табора (Танзанія), Парау (Бенін), Корого (Кот
д’Івуар), Араван (Малі), Норт-Хорр (Кенія), Де-Ар, Преторія (Південно-Африканська Республіка).
Звичайно, можна припустити, що частина з цих назв є вторинного походження, але загалом тенденція простежується однозначна: скіфо/арійська цивілізація залишила і тут свої цивілізаційні осередки.
Серед них — Північна Африка, де в VІІ столітті до н. е. виникає нині лівійське місто Тріполі. Араби називають його Тараблюс-ель-Гарб (Тріполі західне).
Це місто засновується, як свідчить вже згадана «історична традиція», теж начебто «фінікійцями». І відбувається це приблизно через 200 років після заснування східного (ліванського) Тріполі.
Але погляньте на зображення одного з таких «фінікійців», яке зберігається в Археологічному музеї лівійської столиці — місті Тріполі (мал. 5). Ураховуючи, що таких вусів не носили ні негри, ні араби, ні римляни, зрозуміло, чому цей чоловік має типовий український профіль і характерні козацькі вуса. Гуцул, та й годі!
Західне Тріполі, як пишуть арабські історики, на початку мало назву Еа. Але згодом воно злилося із сусідніми містами Сабрата (мал. 5) і Лептіс-Магна, після чого й виникло сучасне Тріполі — нинішня лівійська столиця.
Після падіння Карфагена Тріполітанія (так називають її, зокрема, єврейські джерела) до V століття н. е. належала Римській імперії. Згодом містом і підконтрольними йому територіями володіли вандали, за ними — візантійці.
Із VІІ століття н. е. ці землі завойовують араби, що приводить до поширення арабської мови та ісламу. У ХІІ столітті місто Тріполі на невеликий період переходить під контроль Мальтійського ордена (центр — острів Мальта, столиця — місто Ла-Валетта).
Але згодом тут знову панує Арабський халіфат, а з XVІ століття до початку ХХ століття (1911 р.) — Османська імперія. Після італійської окупації Лівія/Тріполітанія у 1951 році стає королівством, а з 1969-го — Лівійською Арабською Республікою. З 1977 року країна іменується Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахирією.
Імперська географія скіфів/трипільців
Аналізуючи феномен виникнення цілого шерегу трипільських міст (від України до Середземномор’я, Близького Сходу та Африки) слід зазначити, що найстарішим із них є саме українське Трипілля (поблизу міста Українка, що на Київщині).
Можливо, це і не подобається «професійним» зарубіжним та «малоросійським» історикам, але факти — річ уперта: київське Трипілля (мал. 6) за часом свого народження та існування (VІ—ІІІ тис. до н. е.) випереджає своїх мальтійського (ІІІ тис. до н. е.) (мал. 7), турецького (ІІІ тис. до н. е.), ліванського (ІХ ст. до
н. е.) та лівійського (VІІ ст. до н. е.) цивілізаційних «клонів».
Скіфо-трипільські археологічні культури (українська, мальтійська, крито-мікенська, ліванська та лівійська), зважаючи на способи поховань, зразки зброї, транспортні засоби та посуд, схожу міфологію та релігійні вірування, пов’язані одним цивілізаційним корінням. І має воно, безумовно, давньоукраїнську природу.
У цьому зв’язку ми можемо простежити основні шляхи масштабного розселення скіфів-трипільців з території тогочасної України (починаючи з ІІІ тис. до н. е.) в південно-західному та південно-східному напрямках:
— через Балкани на Середземне море (острови Мальта і Крит, Лівія/Тріполітанія);
— через Чорне море і/або суходолом, через кавказьке та малоазійське узбережжя Чорного моря в напрямку Близького Сходу і Африки (Троя + Каппадокія/Туреччина, Фінікія/Ліван, Єгипет/Кемет).
Цікаво, що на східному узбережжі Азовського моря здавна протікає річка Ея. Ці землі, як відомо, за часів Боспорського царства (столиця — українське місто Пантікапей/Керч) належали скіфо-еллінському етносу.
Ураховуючи, що гідроніми (назви морів, озер і річок), як правило, старші за топоніми (назви населених пунктів), це може бути додатковим свідченням приазовського коріння походження африканського Тріполі (перша назва — Еа).
Зрештою, немає такого вже особливого значення, звідки пішли наші предки цивілізувати тогочасний світ: з Київщини, Черкащини чи етнічно української Кубані.
У будь-якому разі ми маємо достатньо вагомі підстави говорити, що предки сучасних українців — скіфи-трипільці зробили істотний внесок у цивілізаційну скарбницю Середземномор’я, Азії, Близького Сходу та Африки.
Валерій БЕБИК, професор, проректор Університету «Україна», голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.
Мал. 1. Карта розселення нордичної (білої) раси з території прадавньої України (VІ тис. до н. е.).
Мал. 2. Середньовічна карта Європи/Давньої Кельтики, на якій етнічні українські землі на схід від Азовського моря називаються Сіндіка (Sіndіca).
Мал. 3. Карта Римської імперії (І ст. н. е.). Зверніть увагу на місто Тріполіс в Каппадокії (Туреччина) та місто Тріполіс у Фінікії (Ліван).
Мал. 4. Популярна у скіфів-трипільців/аріїв свастика над олтарем одного із стародавніх ліванських храмів. Тріполі, Ліван.
Мал. 5. Голова анта — «козака» пустелі Сахари. Археологічний музей міста Тріполі, Лівія.
Мал. 6. Трипільські посудини-біноклі (V тис. до н. е., село Шкарівка, Київська область, Україна).
Мал. 7. Трипільські посудини-біноклі (ІІІ тис. до н. е., Ла-Валетта, острів Мальта, Середземне море).
Мал. 8. Портрет людини Трипільської доби (кераміка, ІV тис. до н. е.). Через два тисячоліття антропологічно схожі портрети (скіфо/арійського фенотипу) археологи знайдуть на середземноморському острові Крит.
Мал. 9. Посмертна маска царя Крито-мікенської держави, відома як «маска Агамемнона», антропологічно схожа на зображення українських скіфо-трипільців (золото, XVІ ст. до н. е.).
