Нині він, будівельник з Вінниці, має намір балотуватися у Президенти України

Портрети вінничанина Віктора Лозінського можна було побачити на виборчих плакатах у 1998 році. Тоді він, будівельник за фахом, балотувався в народні депутати. Нині наш земляк, 56-річний Віктор Лозінський знову готується до виборчого марафону. Тепер у Президенти держави. Йому буде набагато складніше потрапити у число кандидатів. Для цього треба внести у виборчий фонд грошову заставу. Її сума — 2,5 мільйона гривень, зрозуміло, для будівельника із зарплатою 2—3 тисячі гривень, непосильна.

 

Грошей попрошу у земляків

— У нас в області майже два мільйони людей, — каже пан Лозінський. — Буду звертатися до них. Погодьтеся, одна чи дві гривні для окремо взятої людини невеликі кошти. З тих грошей, якщо вдасться зібрати, не візьму для себе жодної гривні. Хочу стати Президентом для бідних. Багатії й так купаються, як вареники у маслі. Простим людям важко дивитися на те, що робиться навкруг. Вони вже криком кричать! Усі кажуть: робіть щось, і тільки. Захистити простих людей може тільки така само проста людина. Багатий бідного не зрозуміє.

Здавна до Лозінських йшли по допомогу люди. Дід пана Віктора був директором Деребчинського цукрозаводу. Знав майже десять іноземних мов. За те, що підтримував простолюдинів, відправили з роботи. Пізніше так само допомагав шукати правду скривдженим батько Віктора — писав листи про допомогу тій чи іншій людині, їздив разом з ними, або замість них, на прийом до начальства у район, область. Здавалося б, навіщо людині брати на себе чужі клопоти? Своїх мало?

— Саме від батька я навчився добиватися справедливості для людей, — каже Віктор Лозінський. — Скільки разів мені перепадало за це на горіхи! Я говорив відверто і вголос тоді, коли інші боялися рот відкрити.

За таку відвертість його намагалися відправити у психіатричку (в радянські часи так чинили з неугодними). Неодноразово звільняли з роботи. І навіть вигнали з Москви, за 24 години...

Телеграма в ЦК про... здохлу рибу

— У мене натура романтика, — каже Віктор Лозінський. — Після армії поїхав з рідного Деребчина, це в Шаргородському районі, в Находку, ходив на кораблі. Це був великий риболовецький морозильний траулер «Давидов». У Тихому океані, біля берегів США ловили хек. Підходили за три милі до берега, це приблизно 10—15 кілометрів. Пізніше нам встановили новий режим — 200 миль. А все через нашу жадібність. Завод на траулері не встигав переробляти виловлену рибу. Треба було зменшити вилов. Як звітувати про це? Риба пропадала. Здохлу викидали за борт. Нею була встелена поверхня океану аж до американського берега. Тоді нас американці й відправили подалі. Зате радянські газети зчинили галас, мовляв, американські буржуї залишили радянських людей без риби. Я, коли прочитав про це, надіслав телеграму в ЦК про здохлу рибу. Після того мене швидко зняли з траулера.

Повернувся додому, став працювати будівельником, ми тоді будували елеватор у Рахнах. Жив дома, у Деребчині. Чую від людей, що під час збирання буряків з одного господарства везуть на завод разом з коренями багато землі. Для більшої ваги. На заводі висловлюють між собою невдоволення, і тільки. Я уточнив, що це справді так. Набрав телефон першого секретаря райкому і кажу йому: «Беріть ручку і пишіть заяву в обком: прошу звільнити мене з посади першого секретаря райкому через приписки ваги буряків...» Мене після того зразу забрали у міліцію. Провели «виховну» роботу, залякали... Повернувся додому, мама плаче, то я зібрався і поїхав світ за очі. Цього разу опинився у Волгодонську. Там була велика комсомольська будова — завод «Атоммаш» будували. Рік пропрацював. Теж розрахувався зі скандалом.

За словами співрозмовника, першу чергу заводу планували здати до Жовтневих свят. Але роботи було стільки, що не встигали. Навіть після того, коли всю область зігнали на будову. За декілька днів до свята так і не встигли прокласти комунікації. Незважаючи на це, у Москву відрапортували про виконану роботу. Залили місця для комунікацій бетоном. Влаштували мітинг. Показали все це по телебаченню. Написали в газетах. А коли «концерт» закінчився, відбійними молотками почали знімати цемент і продовжили роботи.

— З пуском тролейбуса вийшло ще кумедніше, — продовжує пан Лозінський. — Його взяв на буксир вантажний автомобіль і тролейбус поїхав. Це треба було для телебачення і для фотокореспондентів. Скажіть, як можна було про все це мовчати? От я й написав у ЦК тодішньому секретарю з ідеології Суслову. Але без фактів. Бо знав, що такі листи перечитують ще до їх відправлення. То я тільки написав Суслову, що маю намір зустрітися по дуже важливому питанню.

Викликали після цього пана Віктора в обком партії, почали з’ясовувати, що це за така важлива справа у нього до секретаря ЦК. На його запитання, звідки вони про це знають, обкомівці тільки усміхнулися у відповідь. Розмови не вийшло. Зате наступного дня після того прораб шепнув нашому земляку на вухо, мовляв, випадково почув, що його хочуть запроторити до психіатричної лікарні. Лозінський зібрав речі — й подався у пошуках кращої долі.

У Ленінграді, де він влаштувався у будівельній організації, йому так само дісталося за те, що добивався справедливості. «Ми працювали на будівництві універмагу у Виборзі, — каже співрозмовник. — Раптом бригаді перестали платити гроші за відрядження. Бригадир попросив мене, щоб поїхав, вияснив причину в обкомі профспілки. Голова обкому був такий, що лінувався рот відкрити, щоб привітатися з робітниками. Відверто зневажав нас, простих роботяг. То я влаштував йому виховну годину. Тоді ще й у ЦК про все написав. Комісій після того наїхало! Гроші за відрядження бригаді все-таки виплатили, але мене звільнили, як тільки поїхала комісія».

Знов перед ним лягла дорога додому. В рідному селі, як на зло, на цукрозаводі вирішили спалити частину мазуту. Співрозмовник уже не пригадує, чим це було викликано. Зате добре пам’ятає, як протягом майже двох тижнів небо над селом було у кіптяві. «Я все це за сфотографував, — каже Віктор, — а тоді фото розіслав начальству — від району до Москви. Та ще й написав, як тут хазяйнують і як піклуються про здоров’я людей та екологію. Кому таке могло сподобатися? Притисли мене з усіх боків. Міліція до нас додому щодня як на роботу ходила. Мама знов у сльозах. Не міг я на все це дивитися. Подався у Москву».

Він дотепер годинами може читати вірші — чужі й свої

У тодішній столиці СРСР робочі руки цінувалися. Тому на автомобільному заводі імені Лихачова нашого земляка охоче прийняли у трудовий колектив.

— Я працював у Москві, а люди писали мені листи з дому, — веде далі Лозінський. — Директор школи просив допомогти добитися, щоб у селі збудували нову школу. Я після роботи брав ручку і шпарив листи. В обком у Вінницю, в ЦК — у Київ та Москву. Словом, згодом школу таки збудували. Так само добився проведення водопроводу. Багатодітній матері, яка тулилася з дітьми в одній кімнаті гуртожитку, після моїх листів дали 4-кімнатну квартиру. Коли писав чиновникам, не церемонився. Наприклад, у листі до Щербицького зробив таку приписку: «Якщо вам не вдасться це зробити, тоді я звернуся до президента Америки, може, він допоможе?»

У Москві Лозінський захопився поезією і театром. Тоді не було проблеми з квитками на концерт чи на виставу в театр. Став навчатися на вечірньому відділенні в народному університеті культури. Слухав лекції популярних поетів, акторів. Згадує, зокрема, Баталова, Лазарєва, Арсенія Тарковського, Володимира Солоухіна. Він дотепер годинами може читати вірші — чужі й свої.

Перший раз публічно виступив як декламатор на могилі Висоцького. «Дуже багато людей збиралося на Ваганьковському цвинтарі біля могили Висоцького особливо у вихідні, — каже пан Лозінський. — Там я вперше побачив Євтушенка, Вознесенського, Солоухіна, інших відомих людей. Найчастіше, здається, приходив Йосип Кобзон. Міліція пильнувала за учасниками таких зібрань, як кажуть, у два ока. Були й люди в цивільному, без сумніву, з КДБ». 

Не всі наважувалися читати вголос Висоцького. Лозінський читав. Йому давали в руки текст, і він бачив, як заворожено слухають його слова. За деякі вірші можна було загриміти в міліцейську кутузку. Така пригода сталася з ним одного разу.

— Я в ізоляторі роздивився на таких, як сам, затриманих, а тоді кажу, хочете вірші почитаю, — з усмішкою згадує про той випадок Віктор. — Ви навіть не уявляєте, з якою увагою вони слухали поезію. Коли прийшов міліціонер і сказав замовкнути, у відповідь пролунали вигуки: «Нехай читає! Не маєте права затуляти рота». Після цього мене взяли й випустили.

Якби не кляті труси...

Після закінчення московської Олімпіади-80 на теренах великого СРСР несподівано виник дефіцит білизни. Як постільної, так і натільної. У Москві такого дефіциту ніхто не відчував. У магазинах всього було вдосталь. «Пишуть мені з Деребчина родичі, — згадує Віктор, — вишли нам труси, бо вже голі ходимо. Твій шваґер поїхав на лісозаготівлі в Карелію в жінчиних панталонах... Спакував я посилку, відправив, і така мене злість взяла. Сів увечері й написав вірша про ті кляті труси. Як було в ньому не згадати про головних винуватців такого дефіциту — Брежнєва і його команду?..»

Хлопці в гуртожитку схвалили написане. Нареготалися до впаду та й полягали спати. А в неділю Лозінський озвучив свої актуальні на той час рядки на могилі Висоцького. Коли повернувся до гуртожитку, на нього вже чекали. За 24 години випровадили з Москви.

Нині він працює у Вінниці будівельником. На його думку, змінити ситуацію в державі можна тоді, коли буде порядок. «Нема в нашому домі доброго господаря». На відміну від автора цих рядків, пан Лозінський вірить у свою перемогу. Каже, ще в дитинстві йому снилось, як його зустрічає поважна делегація біля трапа літака. Втім, зараз для нього головне — знайти кошти для застави у виборчий фонд. 

Віктор уже не один десяток років веде щоденники...

Вінницька область.

На знімку: головне для Віктора Лозінського, за його словами, знайти гроші для застави у виборчий фонд.

Фото автора.