Для мене особисто — відкриття, або Деякі міркування з приводу нової книги журналіста і письменника М. Махінчука «Вереснева просинь»

Знаю Миколу давно. Зі студентських років. Ми однокурсники. Навіть жили в одній кімнаті гуртожитку Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка. Знав ще тоді, що він бавиться поезією — пописує вірші. Та не чув, не пам’ятаю, щоб він їх озвучував. Бо для нього надто притаманне рідкісна риса творчих людей — скромність.

Жодного вірша Микола не надрукував у своїх попередніх прозових книгах: «Народження веселки», «Фрески осіннього неба», «Переяславський скарб», «Обереги нашої пам’яті», «Володька Рекс», «Марчуківський куток» та інших. А ось свою нову книгу «Вереснева просинь» розпочав добіркою поезій, написаних в останні роки, яку назвав «Що надбав за літо...»

Читаю його гострі публіцистичні вірші й бачу неспокійного, небайдужого до всього навколишнього Миколу Гавриловича. В житті. А тут — поезії. У них філософське осмислення баченого, пережитого ним, його ставлення до складних і суперечливих нинішніх суспільних процесів. Поетичні рядки немов вистрілюють обуренням і невдоволенням автора, влучають в серця, голови його і всіх нас з вами сучасних горе-героїв. Читаю, перечитую, і зовсім іншим постає переді мною М. Махінчук, його творчий портрет.

Навіть не знаю, які рядки навести на підтвердження сказаного. Може, ось оці...

Цей вірш був написаний у 2006 році. А через два роки автор неначе заспокоює і закликає читача:

Друга, більша, частина книги «Вереснева просинь» — художньо-документальна повість «Магія слова і колір епохи». В ній кілька розділів. У першому — «Силове поле родоводу» автор подумки повертається до тих односельчан, які оточували його з перших років життя і від яких черпав мудрість народну та житейські уроки. Які щедро напували його словом і власними вчинками, продиктованими традиціями його колиски — села Тарган на Київщині.

«Співучі і роботящі, веселі і затяті в собі, романтики й хитруни, добрі і злі — саме такими, якими виліпила їх природа і підшліфувало життя», були героями низки оповідань, поетичних, а згодом і великих прозових творів М. Махінчука, зокрема, роману «Марчуківський куток».

В новій книзі Микола Гаврилович знову повертається до них, описує нелегке життя-буття кількох і з гіркотою констатує: «Господи, яких колоритних людей поселив Ти у нашому селі. Зовні — звичайнісінькі селюки, які з приходом більшовиків були всі переодягнуті у куфайки і кирзові чоботи. В які ще часи наш селянин був схожим на зека? Куди поділися чумарки і добротні кожушки та свитки? Куди поділася горда постава господаря своєї землі?..»

Веселіший розділ повісті «Абетка сільської філології». У ньому багато з того, що дитяча пам’ять автора, як губка, всмоктувала все мовлене і почуте ним в рідному селі. «Воно й досі дзвінко бринить у моїх вухах», — зізнався мені Микола.

У цьому розділі чимало колоритних діалогів його односельчан.

Жахливій трагедії нашого народу — Великому Голодомору 1932—1933 років — автор присвятив розділ «Скорботний біль і пам’ятка живим». Тут спогади мешканців села, яким пощастило вижити. А не вижило тоді майже чотири сотні — в чотири рази менше, ніж у роки Другої світової війни. Тут автор розширює вже описане ним на цю тему в книзі «Роса на спориші».

М. Махінчук продовжив цю скорботну тему в розділі «Воскресіння правди». В ньому детальна розповідь про роботу Асоціації дослідників голодомору, очолювану майже 30-літнім в’язнем радянських концтаборів Левком Лук’яненком. Саме ця громадська організація, працюючи в складних умовах, «першою публічно прорвала майже 60-річне мовчання щодо Голодомору в Україні 1932—1933 років». Тут же згадка і про попередника цієї асоціації — відоме товариство «Меморіал». І, зокрема, про значну роль в його роботі поета і публіциста Володимира Маняка та його дружини — журналіста Лідії Коваленко.

Не міг обійти цієї теми М. Махінчук ось чому. Перший в нашій історії міжнародний симпозіум «Голодомор-33», який проходив у Києві 5—7 вересня 1990 року, завершував свою роботу в його рідному селі. Де ще за радянських часів, у 1988 році, стверджує автор, місцеві патріоти і керівники села спорудили перший в Україні пам’ятник жертвам того голоду. А невдовзі за тим з’явилося й видання «33-й: ГОЛОД: народна книга-меморіал», яка містить 1000 свідчень про жахливі події в українському селі.

Є в повісті розповідь автора про його враження від багатьох поїздок за кордон, де він перебував під час багаторічної роботи першим заступником головного редактора газети «Урядовий кур’єр». І про посла миру і дружби — українську пісню, її носіїв світом: багатьох наших мистецьких і самодіяльних колективах та окремих повпредах, зокрема, про відомого кобзаря-лірника, народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Василя Нечепу. Автор вміщує його розповідь про численні зарубіжні гастролі, своїх вчителів, історію появи кобзи — інструмента, якого не має жоден народ світу, і її наступниць — бандури та ліри.

Книга «Вереснева просинь» насичена художністю і документалізмом. Вона спонукає до роздумів, оцінок минулого і вибору майбутнього. Цим вона цікава й важлива для читача, нашої історії. Саме цим, на мій погляд, вона посідає особливе місце в письменницькій творчості Миколи Махінчука.