Райське дерево із Самчиків

— Це в нас така зона особливої природної активності, — висловлює припущення заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки художників Олександр Пажимський. — В геології є таке правило: в материковому розломі правий берег повинен бути вищий, а лівий — нижчий. Наш Случ саме тече по такому розлому, але співвідношення берегів якраз протилежне. Ймовірно, через це в нас і люди особливі, наділені багатьма талантами.

Може, й справді природа постаралася. Але, думається, не тільки вона зробила Самчики селом талантів. А ще й такі люди, як сам Олександр Пажимський. Коли вже така охота, міг би собі малювати для душі тихо в своїй хаті. Або пробивався б на великі художні орбіти. Та де там, вирішив, видно, діяти всупереч законам природи і притягнути оті високі мистецькі світи у свої крихітні Самчики.

У селі не було такого ремесла, за яке не брались би люди. Ковалі, бондарі, різьбярі — це для чоловіків. А жінки ткали, вишивали, виготовляли килими. В який двір не зайдеш — майстра зустрінеш. Щоправда, гончарів не було, бо й глини навколо Самчиків немає. Але це успішно перекривалось загальною любов’ю до малювання.

Хатні стіни, меблі, посуд, навіть про глиняну долівку не забували — все розквітало пишними яскравими квітами. А якими вже гарними були скрині, то й говорити нічого. Не дивно, що знайшлись охочі перенести цю красу на папір.

Так з’явилися перші самчиківські мальовки. І навколо них півстоліття тому виник гурт художників, до яких приєднались тутешні поети, фотографи, письменники...

— Змалку пригадую, як в нашій хаті збирались батькові приятелі й довго обговорювали різні мистецькі теми. А часом ми йшли до когось, і там знову — дискусії! — розповідає нинішній директор Самчиківської художньої школи Віктор Раковський. — Так і визріла ідея не стільки створення, як затвердження нашого самобутнього художнього розпису.

Але шлях від ідеї до вічного дерева життя, яке стало основою розпису, був непростим. Спочатку тягнуло до петриківських мотивів, і важко було здолати звичні лінії, кольори, сюжети. Тому й відклали папір та фарби, звичні підручники з живопису та знайомі зразки й подались у навколишні села в пошукові експедиції, щоб зрозуміти, якими очима дивились на світ тамтешні малярі спрадавна.

З уламків глиняних горщиків, на яких збереглись ще трипільські сварги, хрести та зірки, з баранячих ріжок, курячих лапок та кучерів, які звично виводили господині на писанках, з косиць, кривульок та смужок, якими обмальовували вікна та двері, поступово й виросло казкове дерево. А вже на ньому розквітли пишним цвітом рожа і барвінок, маки й соняхи, горицвіт і калина...

Мистецтвознавці кажуть, що головна роль у самчиківьких розписах належить рослинним мотивам. Але в кроні пишного дерева в’ють гнізда чудернацькі птахи, під — ховаються звірі. Часом козак присяде спочити, часом — дівчина затужить...

— Моя мама була із козацького роду Джурів, — розповів Олександр Пажимський. — А вже так любила квіти, що й не передати. Які тільки можна було — висаджувала біля хати. Тепер, коли малюю, дуже часто згадую про них.

Жодне наукове визначення не передасть того буяння кольорів і форм, які цвітуть на самчиківських мальовках. До традиційних жовтих, зелених, синіх та червоних кольорів у них додали ще коричневий, фіолетовий та чорний. Обов’язковими залишили так звані білі оживки (мазки, що оживляють, підкреслюють деталі малюнка) і біле тло — наче символ свіжовибіленої стіни.

Є ще один важливий момент: малюнок обов’язково повинен бути великоформатним, з крупними деталями, чітким, не подрібненим зображенням. На такий раз поглянеш — на все життя запам’ятаєш. І ні з яким іншим уже не сплутаєш.

Коли в середині минулого століття самчиківські художники закладали основи свого мальованого саду, вони намагалися заглянути і в перспективу: хто ж далі доглядатиме за ним? Спочатку захоплення було таким масовим, що ледь не в кожній хаті народжувалися яскраві мальовки. На картоні, на дошках, на будь-якому підручному матеріалі. В кінці сімдесятих років минулого століття навіть створили в селі свій сувенірний цех. На вазах, дошках, ляльках, тарілках почали утверджувати свій розпис. І все б нічого, якби оті райські дерева не поставили на потік. Тільки-но з’явився виробничий план, художники зрозуміли: самобутнє мистецтво починає вмирати. Щоб зберегти його, багато хто жертвував постійним місцем роботи і сталими заробітками, йшов до своєї хати і... починав виводити вогняних птахів на білих аркушах.

Дерево життя було не так просто згубити. Вслід за старшим поколінням, до якого належить і Олександр Пажимський, з’явилось середнє. Так, Віктор Раковський переймав секрети в свого батька Геннадія Францовича та його приятелів. А тепер і сам із колегами вчить самчиківському розпису дітей у місцевій художній школі.

Нині в області призупинили роботу десятки сільських шкіл, отож існування в селі художньої — явище унікальне. Тож яким переконливим має бути той розпис, щоб зацікавити півсотні дітей. І в Самчиках, і в сусідніх Ладигах та Сахнівцях.

На моє запитання, як діти добираються до школи, директор посміхнувся: «Це не вони до нас, це наші вчителі до них у село ходять». Ходять, щоб знову і знову кидати в дитячі душі насіння, з яких проростає буйний сад краси і радості.

Роботи вихованців школи побували на багатьох виставках. Діти не раз ставали призерами різних конкурсів і фестивалів. Завдяки і їх старанням казкові квіти, птахи й звірі стали відомими в різних куточках країни. Хто знає, можливо, і для когось із них, так само як і для їхніх учителів, цей живопис стане палкою пристрастю на все життя.

 

Хмельницький.