Щоб любити життя і бачити добрі дні

Бушняк Володимир Степанович (на знімку) народився 9 березня 1952 року в місті Коркіно Челябінської області. У 1969 році закінчив середню школу № 2 у м. Рені Одеської області. З 1972 по 1974 рік служив у лавах Радянської Армії. Після демобілізації вступив до Сімферопольського державного університету на філологічний факультет. Закінчив СДУ в 1980 році. У студентські роки працював в університетській газеті «Университетская жизнь». Після закінчення університету — вчителем російської мови і літератури. Згодом — директором Сімферопольського клубу письменників, журналістом. Автор газетних і журнальних публікацій, книг: «Перекресток» («Таврия», Сімф., 1984), «Испытание» («Таврия», Сімф., 1988), публіцистичної книги «Земля — за горизонтом» («Таврия», Сімф., 1984), роману «Стамбульский зазывала» («Крымский писатель», Сімф., 2007). Друкувався в журналах: «Литературная учеба», «Октябрь», «Советская литература», «Смена», «Радуга» та ін.

Лауреат премії В. Короленка Національного союзу письменників України, лауреат премій журналів «Радуга», «Наш современник», міжнародної літературної премії імені великого князя Юрія Долгорукого.

Нині — Голова Кримської республіканської організації Національної спілки письменників України.

Незабутній той час. Літературний півострів розділився на різні спілки письменників. Ми приїхали за завданням Президії НСПУ, щоб допомогти кримським письменникам об’єднатися. Не зовсім удалий був день приїзду — дата депортації кримських татар зі своєї колишньої батьківщини. Не відразу вщухали пристрасті. Керівник столичної делегації Володимир Яворівський слово за слово тягнув до примирення і створення Кримської письменницької організації у складі Спілки письменників України. Ми з В’ячеславом Медведєм, чудовим письменником і розумним дипломатом, перечитували ночами твори і старих, і нових кандидатів у члени Національної спілки письменників Криму. Я особисто тоді вперше і познайомився с Володимиром Бушняком. Мені здалося: оце і є майбутній керівник кримської організації письменників. Так воно потім і сталося. Складний Крим як письменницьке єдине поле. Тиск на обстановку не тільки фізичний, що особливо прилітає з північними вітрами. Я давно вже хотів взяти інтерв’ю у Володимира Бушняка. У ті мої розмови-запрошення до слова він соромливо відмовлявся. Тепер погодився сам. Ми провели з ним чимало часу, щоб читач газети переконався в тому, як уціліло, не пішло на принади окремих політиків нинішнє літературне слово літописців Криму. Фізично в найважчий час для НСПУ, коли хотіли забрати в українських письменників приміщення на Банковій, 2, вони приїхали всі як один і стояли під дощем і снігом, не злякавшись передбачуваного погрому будинку. Ми йшли потім разом вулицями Києва до пам’ятника Тарасові Шевченку. Володимир Бушняк крокував поруч. Він був надійний, стійкий і являв взірець мужності.

Я поставив йому в цей приїзд до Криму свої запитання. Ми разом потім їх шліфували, щоб вони були ближчими до життя однієї з найбільших письменницьких одиниць НСПУ.

— Мені важко, як і кожному автору, судити про свої книжки. Це право належить читачам і критикам. Можу сказати тільки, що як і тоді, після публікації роману в журналах «Радуга» і «Наш современник», а пізніше окремою книгою, про роман продовжують говорити і писати. Особливо в інтернеті. На нього посилаються в суперечках і дискусіях. Іноді, читаючи все це, я відкриваю для себе щось нове, те, чого я не знав про свій роман, чи те, про що я і не думав писати, але хтось це в романі побачив. Таке буває, коли книгу не просто пробігають очима, а читають вдумливо. Адже за кожним словом, за кожною фразою завжди залишається ще один зміст, про який навіть сам автор часом не здогадується. Це відбувається тому, що художній твір створюється певною мірою на підсвідомому рівні. А те, що приходить до нас із підсвідомості, ми не завжди зауважуємо і розуміємо. Коли ж це комусь удається побачити, це свідчить про дуже уважне ставлення до тексту, про серйозність сприйняття художньої реальності. Мені подобається, коли про книги і про літературу взагалі говорять серйозно. Мені здається, що за останні роки серед усіх духовних утрат ми втратили головне, що нас піднімало над світом, — серйозне ставлення до художньої літератури, до її вічних невичерпних цінностей. Ми з нації духовної, що любить літературу, непомітно перетворилися на націю ринкову. Ми розучилися заглядати у власну душу і вже не чуємо подиху свого серця. Коли я писав свій роман, я не думав про жодні премії, я просто розповідав про те, що за всіх часів відбувалося з тисячами і могло б статися з кожним із нас, байдуже де, у Києві, у Москві чи в Стамбулі. Людина завжди вирішує сама, ким їй залишатися в цьому житті і за що боротися. Якщо це й сьогодні комусь цікаво і про це говорять і сперечаються, виходить, Бог не помилився, коли допомагав мені. Значить, моя книга і сьогодні комусь потрібна.

— Це питання техніки. Я не ставив собі завдання розповісти про все, що я спізнав і побачив у Стамбулі. Моєю метою було створити сучасний короткий і дуже динамічний роман про те, що з нами з усіма сталося і перед яким вибором багато хто з нас опинився у переломний момент епохи. Треба сказати, що події, описані в романі, вигадані. Так само вигадані й дійові особи. Але все це було створене з тієї реальності, котра тоді, у дев’яності роки, існувала в Стамбулі. А вона була непростою. І не тільки для нас, а й для місцевих мешканців. Той багатомільйонний потік туристів, який ринув на Стамбул, багатьох із них просто ввів у стан трансу. Це з одного боку, а з другого, точнісінько в такий стан впадали і багато хто з наших співвітчизників, які прибували до Стамбула з колишнього Радянського Союзу. Для багатьох потрапити зі зруйнованої напівголодної країни у розкішний, сповнений достатку і спокус Стамбул було справжнім потрясінням. Не всі могли це витримати. Не всі могли встояти перед спокусами і всілякими принадами. Життя завжди складніше і трагічніше, ніж ми його собі уявляємо, і в ньому завжди знаходиться місце таємничому й несподіваному. Сьогодні багато що з того, про що я вперше довідався і що побачив у Стамбулі, стало для нас повсякденністю, і багато що з того, що вже міцно укоренилося в нашому житті, нас уже не шокує. Більше того, наше життя стало дуже схожим на те, з яким ми колись зіткнулися в Стамбулі. Я маю на увазі гірший бік людського життя. І в цьому сенсі подій і понівечених доль вистачило б не на одну книгу. Як, утім, і подій або людських учинків, гідних найвищих слів і оцінок. Звичайно, той фактичний матеріал, який залишився невикористаним, не ввійшов у роман, міг би, поза всяким сумнівом, бути цікавим для сучасного читача. Але це була б уже інша книга.

— Про це багато писали як у нашій кримській пресі, так і в центральній. Але, на жаль, ніхто з журналістів так і не докопався до суті питання чи не захотів. Бо тоді довелося б мати справу з правдою. А правда полягала в тому, що ще за часів перебудови в кримської письменницький організації почалися процеси, котрі ніяк не можна було залишати без уваги і які згодом призвели до того, що з розпадом Радянського Союзу і Спілки письменників СРСР розпалася і кримська організація Спілки письменників України. Що зовсім не було і не повинно було бути закономірним. Адже Крим залишався у складі України, а кримська письменницька організація — у складі Спілки письменників України. Недалекоглядність тодішніх керівників письменницької організації призвела до того, що на кінець дев’яностих років у Криму вже діяли три місцевих самодіяльних «союзи» і кримська організація Спілки письменників України, котра цілковито втратила на той час авторитет і будь-який вплив на нове письменницьке покоління. Потрібно було просто виправити цю ситуацію. Дати новому поколінню письменників опору, показати, що вони затребувані. Відновити в Криму авторитет головної, державної, Національної спілки письменників України в особі кримської організації. Розв’язати численні проблеми, що нагромадилися протягом цього часу, головною з яких була втрата закріпленого в радянські часи за письменницькою організацією приміщення, чого жодним чином і за жодних обставин не можна було допускати. Потрібно було вирішувати і творчі питання. Кримська письменницька організація не мала свого друкованого органу. Не було і видавничої політики. Як відомо, за все це довелося поборотися. Пліч-о-пліч з керівництвом НСПУ. Сьогодні Кримська республіканська організація має закріплене за нею невелике, але зручне приміщення в центрі міста, в історичному будинку Центрального музею Тавриди. Ми маємо сьогодні газету «Литературный Крым», журнали «Алые паруса» і «Черное море». Активно працює видавництво «Крымский писатель», котре видає не тільки професійних письменників, а й молодих літераторів-початківців. При нашій письменницькій організації працює молодіжна республіканська літературна студія імені Миколи Кобзєва, першого редактора журналу «Черное море». Свого часу були організовані і проведені такі відомі літературні заходи і фестивалі, як «Дні кримської літератури в Севастополі», «Крим і світова література» (у Феодосії) та інші. От уже четвертий рік у Коктебелі проходить Міжнародний літературний фестиваль «Коктебельська весна», душею і мотором якого всі ці роки є поет В’ячеслав Ложко, лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гумильова. Торік у Євпаторії народився новий літературний фестиваль «Поетичний трамвайчик». Літературне життя в Криму змінилися, стало насиченим, цікавим і плідним. Звичайно, і сьогодні є ще не вирішені проблеми, але це вже проблеми іншого характеру.

— На творчість кожного художника, зокрема й художника слова, передовсім впливає те, що його оточує. Крим багатий не тільки своєю унікальною природою, а й своєю історією, тісно пов’язаною з великими літературними іменами, починаючи від Геродота і кінчаючи Пушкіним, Гоголем і Набоковим. Присутність духу великих імен на кримській землі відчуває, мені здається, кожен кримський письменник. Тому геніальні рядки Пушкіна «Так, если удаляться можно Оттоль, где вечный свет горит, Где счастье вечно, непреложно, Мой дух к Юрзуфу прилетит» є для усіх нас живим підтвердженням такої присутності. Крим — то особлива літературна Майстерня, у якій є великі Майстри минулого і Митці нинішні, що прагнуть майстерності. Мені здається, кожен кримський письменник у своїй творчості рівняється на ті великі літературні зразки, на ті імена, якими пишаються наші великі літератури, українська і російська. А це і є наслідування традицій. Я гадаю, що, наслідуючи традиції, письменник тим самим бере на себе велику відповідальність. І це, у першу чергу, свідчить про його творчу зрілість. Я розумію, що в рамках цього інтерв’ю неможливо перелічити всіх, кого б я хотів відзначити як письменників, які продовжують традиції наших літератур, але кілька імен я назву.

Почну з Валентини Фролової, чудової севастопольської письменниці, головного редактора альманаху «Севастополь», лауреата багатьох літературних премій, автора не одного десятка книг. Нещодавно її роман «Вітри Босфору» було визнано гідним дуже престижної відзнаки — Міжнародної літературної премії імені Олександра Невського. Там же, у Севастополі, живе дивовижний письменник Микола Тарасенко, якому цього року виповниться дев’яносто років. Перелічити всі його книги, нагороди й ордени тут просто неможливо. У Ялті живе не менш заслужений орденоносець, лауреат премії ім. Чехова, письменник Григорій Пятков, книги якого свого часу друкувалися в самих престижних видавництвах Києва і Москви. Дуже відповідально і серйозно працює в історичному жанрі Леонід Єфанов, лауреат премії Автономної республіки Крим, автор таких відомих романів, як «Важкий вибір імперії» і «Кавказький фельдмаршал». Навесні цього року Міжнародною літературною премією імені Юрія Долгорукого був відзначений роман Олександра Загорулька «Гора і миша».

Звичайно, хотілося б згадати всіх, чия творчість відзначена престижними преміями і високими нагородами. Але тоді довелося б назвати принаймні з півсотні імен відомих кримських письменників, які є сьогодні гордістю нашої літератури, і не тільки продовжувачами літературних традицій, але і їх ревними хранителями.

— В кожної книги, як і в людини, своя доля. Випускаючи книгу у світ, письменник немов випускає птаха у небо. Куди він полетить — ніхто не знає. Це один бік справи. І мені цікаво про це говорити, тому що це пов’язане з таємницею. Міркувати про другий бік медалі, пов’язаний з труднощами видання, з тиражами, з продажем тощо, немає жодного сенсу. Був час, коли книги в нашій країні видавали мільйонними тиражами за державний кошт, але від того в нашій літературі не побільшало Пушкіних і Тургенєвих, Цвєтаєвих і Ахматових, Шолоховых і Шукшиних. Звичайно, стверджувати, що великі тиражі і державна підтримка книговидання не потрібні чи свого часу були справою даремною, — неправильно й несправедливо. Але в тій формі, у який ця підтримка існувала, було і багато неприродного. Сьогодні ми живемо в більш природних літературних умовах. Сьогодні нам так само важко видавати свої журнали, газети і книги, як це було за часів Пушкінського «Современника». Справжня класична художня література ніколи не була справою поголовною, навіть у радянські часи. Вона завжди була справою елітарною і подвижницькою. І кримські письменники ніколи не забували про це. Сьогодні в кожного з них своя літературна доля, і книги, що вони видають, наче птахи, розлітаються по всьому світі. Я завжди поділяю радість, коли хто-небудь із письменників каже мені: «Знаєш, а моя книжка якимсь чином опинилася в Канаді». Чи: «Моя книжка знаходиться в бібліотеці президента Росії». Чи ще таке: «Мою книгу переклали німецькою!» Колись Марина Цвєтаєва видала свою першу книгу «Вечірній альбом» власним коштом, мізерним тиражем, і її помітили! І хто?! Волошин! Це був справжній успіх. А потім прийшло і читацьке визнання. Точнісінько так само визнані сьогодні читачами і кримські письменники, книги яких видаються за власні гроші і невеликим накладом. Ці книги не зникають у безвісності. Їх помічають, про них говорять і сперечаються. Їх відзначають різноманітними літературними преміями. Це книги таких письменників як Галина Печаткіна, Костянтин Фролов, Сергій Овчаренко, Олександр Грановський, Галина Грановська, В’ячеслав Кілеса, Валерій Левенко, Анатолій Масалов, Борис Бабушкін, Володимир Сорокін, Валерій Воронін, Едуард Абрамов, Ірина Сотникова, Павло Гребенюк, Андрій Агарков, Микола Ярко, Євген Никифоров і багато інших. Суть і значення художньої книги не в її тиражі, а в її змісті і якості, у таїні слова, котре вдовольняє спрагу духовного пізнання. Така книга і в одному примірнику буде затребувана, стане популярною і, як траплялося не раз у російській літературі, буде передаватися в рукописному вигляді з рук у руки. Напевно, таку книжку хтось уже пише. Добре, якщо це кримський письменник.

— Творчий процес у творчої людини не припиняється ніколи. Є в неї час на творчість чи ні, підсвідомість працює без вихідних. Питання в іншому. Пам’ятаєте, як сказав Володимир Маяковський: «Поэзия — та же добыча радія, в грамм — добыча, в год — труды: изводишь единого слова ради тисячи тонн словесной руды». Отож, коли до тебе приходить усвідомлення того, що за кожне твоє слово ти нестимеш відповідальність не тільки за життя на землі, а й потім, на небі, ти вже зовсім по-іншому ставишся до власної праці. Все зовнішнє, наносне іде на задній план, а весь брудний процес добування «радію» протікає десь глибоко в підсвідомості. Це те, що стосується рутини й часу. Що ж до самої роботи, можу сказати лише одне. Те, що я роблю сьогодні, зовсім не схоже на те, що було написано вчора. Я маю на увазі роман «Стамбульский зазывала». Хоча час і події в майбутній книзі комусь можуть нагадати той роман. Насправді нічого подібного між ними не буде і не повинне бути. Бо мета і завдання нової книжки зовсім інші. Мені б не дуже хотілося зараз про це говорити. Робота ще не закінчена, тому і предмета розмови поки що немає. Я сам багато чого ще не знаю. Знаю тільки, що ця книга буде про любов і про пошуки щастя.

— Це дуже важливе запитання. І не тільки для нас, кримських письменників, а й для всіх письменників узагалі, котрі пишуть своїми національними мовами. Коли твір автора виходить у світ у перекладі іншою мовою, це вже саме по собі сприймається як авторський успіх. Але, мені здається, важливіше побачити свій твір надрукованим спочатку рідною мовою. Я вже казав, що у нас видається газета «Литературный Крым», журнали «Алые паруса» і «Черное море». Це наші письменницькі видання, і ми ще нікому з письменників не відмовляли в публікації своїх творів рідною мовою. Переважно у нас пишуть трьома мовами: російською, українською і кримськотатарською. Трапляється, що твір публікується відразу двома мовами: мовою оригіналу і у перекладі на російську чи українську. Є в нашій організації письменники, що займаються перекладами на російську з інших мов. Це Самадин Шукурджієв, Ірина Сотникова, Ольга Голубєва та інші. Є й професійний перекладач з кримськотатарської та з турецької на російську, професор Таврійського Національного університету імені Вернадського Адиле Емірова, відома своїми працями як у науковому, так і в літературному світі. У журналі «Черное море» не так давно був опублікований її чудовий переклад з турецької на російську уривка з роману кримськотатарського письменника Денгіза Дагджі, який нині живе в Лондоні. Хочу ще раз наголосити, наші друковані видання завжди були і залишаться відкритими для публікації творів наших письменників як національними мовами, так і в перекладі. Лихо в тому, що молоді літератори-початківці з числа національних меншин з кожним роком усе менше і менше послуговуються у своїй творчості своїми рідними мовами. Це велика помилка. Крим за своїм етнічним складом багатонаціональний, але це майже непомітно за тією літературно-мовною гамою, яку ми спостерігаємо. От у чому проблема.

— Частково я вже відповів на це запитання, коли ми говорили про долю нових книг кримських письменників. Сьогодні видання нової письменницької книги в нас у Криму — справа суто особиста. Я знаю багато прикладів того, скільки письменницьких книг щорічно видається в різних областях України і які на це виділяють кошти з обласних бюджетів. У нас до цього питання ставлення влади інакше. Якщо ще кілька років тому з бюджету АРК виділялося на загальне книговидання Комітету з інформації не більше трьохсот тисяч гривень, що у три-чотири рази менше, ніж у будь-якій області України, то сьогодні і цих грошей немає. Що ж до цілеспрямованої підтримки книговидання саме професійних письменників Кримської організації НСПУ, те цього ніколи не було і, зрозуміло, немає й сьогодні. Напевно, тому в нас так багато хороших письменників. Той, хто спирається тільки на власні сили, завжди виявляється сильнішим за того, хто чекає допомоги.

— Я людина віруюча. І завжди дивлюся в майбутнє з вірою, попри всі життєві негаразди. Я переконаний, що поки ти віриш у свою долю, у свої сили, завжди є шанс отримати те, до чого ти прагнеш. І не використовувати цей шанс було б нерозумно. Я з вірою дивлюся і на наше спільне майбутнє, на майбутнє нашого народу, нашої літератури. Яким воно буде, залежить багато в чому від кожного з нас. І це правда. Адже в кожній нашій сьогоднішній думці, у кожному нашому сьогоднішньому слові вже закладений образ нашого майбутнього. І кому як не письменникам формувати через думку, через живе слово цей образ! Є непорушний закон Істини: все, що людина може собі уявити, вже існує в майбутньому. Завтрашній день ми «малюємо» своїм словом сьогодні. У Біблії сказано: «Отож, відкинувши всяку злість і всяке підступництво і лицемірство і заздрість і всяке лихослів’я, як малі діти, полюбіть чисте словесне молоко, щоб від нього зрости вам на порятунок». І далі: «Тому що, хто любить життя і хоче бачити добрі дні, той утримує язик свій від зла і вуста свої від лукавих речей. Ухиляйся від зла, шукай миру і прагни до нього». Я упевнений, що нашими спільними зусиллями і працею наш завтрашній день буде кращим за нинішній. Ми всі живемо заради цього. Заради того, щоб любити життя і бачити добрі дні.