Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

Що стосується Ю. Шевельова, то під маскою аполітичного чеховського «человека в футляре» ховалася впевнена у собі людина. Це добре знав Олесь Гончар, з яким у педагога склалися особливо приязні стосунки. Такі теплі, що Юрій Шевельов міцно зафіксував їх у своїй пам’яті й майже через сім десятків літ відтворив у спогадах з найменшими деталями:

«У тій самій групі був Олесь Гончар, мій найкращий учень у технікумі і один із кращих взагалі, Добре пам’ятаю, як його вперше побачив — скромного, сором’язливого, з власними очима на світ і зі справжнім даром слова й закоханістю в слово. Він сидів у рожевій сорочці зі скромною вишивкою на ній, певне, вигаптуваною його мамою. Здавалося, що від нього пахне найкращими сільськими запахами, м’ятою, канупером. І обличчя він мав, цей козельщинський хлопець, таке, як на графіці Нарбута, типове лісостепове українське з доторком чогось ніби половецького. За рік чи пів мамина сорочка зникла, Гончар придбав собі ультраміську, як на ті часи, шкірянку. Він не був дуже активний в усних виступах, але й не боявся забрати голос, та найкращий він був на письмі, своєрідний у доборі слів і речень, з умінням знайти для кожного явища неповторний епітет. Як письменник він вийшов з Коцюбинського, і, може, в цьому була частка мого впливу, бо на творах Коцюбинського я не раз учив студентів писати власною мовою. Я боявся тоді, що, власне, така увага до слова не дасть йому вийти в великомасштабну прозу, в роман... Але до літератури його впроваджував не я. Він надсилав свої перші оповідання Петрові Панчу, листувався з ним, і ще перед війною деякі з них були друковані в журналах» (Ю. Шевельов «Я — мене — мені...», т.1, стор. 170—171).

Олесь Гончар відповідав Вчителеві у тому ж піднесеному тоні: «...не раз бував вдома на Сумській, де його старенька мати завжди зустрічала мене ласкою і гостинно напувала чаєм. А він, молодий професор, не набагато років старший за мене, осипав компліментами мої далекі від досконалості новели, а влітку ми листувалися. Він писав мені на село, називаючи мої листи до нього «зразком епістолярної творчості». (Я ще не знав тоді, що означає слово «епістолярний»). Одне слово, він виділяв мене серед студентів. Я слухав його блискучі лекції шість років: спершу у технікумі журналістики, а потім у ХДУ, якось в напливі іронічної відвертості він сказав, що «і в університет викладати прийшов, може, «заради вас, Олесю», бо ж такі, мовляв, покладав на вас надії» (О. Гончар «Катарсис», К., 2000, стор. 134).

Шевельови мешкали на Сумській: колись мали п’ять кімнат, а після радянського «уплотнения» колишня генеральша з сином опинилися в кімнатці прислуги (8 квадратних метрів!).

Помешкання професора було заповнене книжками, якими він дозволяв користуватися улюбленому Учневі. Про це О. Гончар згадував і після війни: «Живу по-шевельовськи. Тільки не маю ні бібліотеки, ні матері» (О. Гончар «Листи». Стор. 39).

Інтелектуальний вплив, відкриття культури (насамперед світової) — те важливе, що виніс Учень із Шевельовського дому. Не зайві для сироти були, зрозуміло, й чаювання у гостинних господарів, під час яких Варвара Володимирівна тактовно знайомила юного гостя з правилами етикету («Виделку належить тримати у лівій руці, а ніж — у правій...»).

Але визначальним у стосунках Вчителя й Учня було намагання Ю. Шевельова застерегти (врятувати) недосвідченого талановитого юнака від згубного впливу тоталітарної політичної системи, котра жорстко впроваджувала в життя свої методи «виховання», метою яких були уніфікація суспільної свідомості, унеможливлення інакомислення, повна підлеглість (і не лише ідеологічна) пануючому режиму.

Ставши столичним жителем, О. Гончар не забував своїх друзів по козельщинській райгазеті «Розгорнутим фронтом» (про ті роки письменник ностальгічно згадав у ліричній повісті «Далекі вогнища», 1986). Зокрема, він, як міг, підтримував свого друга О. Юренка — тоді теж початкуючого письменника: «...Шуро, переживемо все. Пройдемо крізь дні тернові, подряпаємо, може, й тіло, але й достигнемо висот найкращих мрій» (лист від 25.10.1934).

Епістолярій відкриває характер молодого О. Гончара: «Листа твого одержав з таким трагічним повідомленням про смерть Леськи... Там мати померла, а це дочка. Але будь кріпким, Шурко. Чого на світі не буває. Але моя «філософія» така: шлях до мети високої й ясної завжди тяжкий, колючий. Але коли людина має тверду віру в цю мету, вона переборе всі перешкоди. Я знаю, друже, що ти маєш мету й твердо віриш у неї. Тому ти робив би злочин перед собою, як роздмухував би штучно життєві нещастя — тобто падав би в розпач. Та я певний, Шурко, ти не впадеш у розпач. Шкода — ну що ж...» (обидва уривки з видання О. Гончар «Листи», К., 2008, стор. 16—17).

Отже головне — мета!

Будь-якою ціною.

Хай помирають донька, мати — твердо йди до визначеної цілі...

Написані понад сім десятків років тому листи відкривають читачам невластиві усталеному портрету автора «Прапороносців» риси й сповідувану ним тоді життєву філософію...

Можливо, це вплив поезії неврівноважених пореволюційних часів?

«В такие дни таков закон:

Со мной, товариш, рядом

Родную мать встречай штыком,

Глуши ее прикладом.

Нам баловаться сотни лет

С любовью надоело.

Пусть штык проложит свежий след

Сквозь маленькое тело.

(М. Свєтлов «Песня», 1926)».

У складні часи вступав у літературу Олесь Гончар. Микола Хвильовий у новелі тих років «Я (Романтика)» (1924) заради торжества примарних ідеалів революції примушує героя твору розстріляти свою матір.

Жахлива доба...

В Італії та Німеччині зміцнюють свій вплив на суспільство фашисти й нацисти. В СРСР відбувається тоталітарна більшовизація життя, сталіністи посіли ключові позиції в політиці, культурі, науці, армії, народногосподарському комплексі країни.

А більшовики йшли до влади, тримаючись закликів, запозичених у своїх попередників: «Выход... — революция кровавая и неумолимая, — революция, которая должна изменить радикально все, все без исключения... мы будем последовательнее не только жалких революционеров 48 года, но и великих террористов 92 года, мы не испугаемся, если увидим, что для ниспровержения современного порядка приходится пролить втрое больше крови, чем пролито якобинцами в 90 годах» (прокламація «Молодая Россия», 1862). Наші харківські герої — Вчитель та Учень — сприймали передвоєнні події по-різному.

Якщо Ю. Шевельов жив у ті дні, весь час озираючись, чекаючи, що його позбавлять роботи (зважаючи на його «не те» соціальне походження), можуть прийти вночі й забрати, то перед комсомольським активістом О. Гончарем відкривалися інші перспективи.

Як початкуючий автор й незамінний учасник громадського життя, О. Гончар їде до Москви, де його удостоїли високої честі — стояти біля труни М. Островського (потім він потрапляє на кремацію й бере участь у похороні автора роману «Як гартувалася сталь»). Майбутній письменник уперше бачить, як кажуть, наживу, відомих письменників СРСР: «розжирілого богатиря Бєдного», «Ставського — бритоголового велетня із злими очима», «рум’янощокого Кіршона», «напівпосивілого Фадєєва» (це характеристики радянських класиків, які О. Гончар дає їм в листах до друзів (О. Гончар «Листи», стор. 29).

У радянській столиці О. Гончар побував у Третьяковській картинній галереї, де його вразили полотна Рембрандта, Левицького, Сурикова, Рєпіна, Айвазовського та інших художників (вплив спілкування з Ю. Шевельовим). Побував у планетарії, дивувався архітектурній вишуканості московського метро. «Думаю, що з таким смаком, з такою чистотою і красою при комунізмі будуть збудовані всі міста», — пише О. Гончар О. Юренку (30.12.1936).

Запам’яталися гостю й мавзолей В. Леніна та музей вождя жовтневого більшовицького заколоту (зрозуміло, що О. Гончар так тоді не думав): «Пройдеш, оглянешся і даєшся диву: скільки може створити людина за 50 років! Істинно, що геній — це максимум працездатності» (30.12.1936).

Листи О. Гончара багато що відкривають у портреті початкуючого літератора, котрий у різні способи прагне знайти контакти з харківськими редакціями. «Пиши, Льоню, про київські новини. Там таки більше «світил» та, здається, й «рух» у літературі більший; пішоходи кишать «пішаками», мабуть, так, як у Харкові. Тут є Арон Копштейн. Я його бачив кілька разів у Дитвидаві. Його гонять звідти, а він — опирається і кричить: «Гонорарру-у!..» (лист поету Л. Лупану, пізніше репресованому сталіністами, від 3.11.1935).

У цей період майбутній автор «Прапороносців» багато пише й оцінює свою творчість досить позитивно. Але коли у 80-ті роки минулого століття харків’яни — прихильники його таланту, відшукали в архівах публікації 50-річної давнини, 

О. Гончар подякував, але суворо наголосив, що його письменницька творчість почалася трилогією «Прапороносці».

Загалом різко негативне ставлення письменника до своєї дебютної творчості, виразно й постійно демонстроване небажання повертатися до неї наштовхує дослідників на роздуми («Нема там нічого! Школярство звичайне... Письменницька моя праця почалася з «Прапороносців»... З «Модри Каменя»... («Шляхи прапороносців», К, «Радянський письменник», 1985, стор. 45).

Відповідь може бути, зокрема, в особливостях психології письменника, врешті, його світогляді, людському бажанні саме так, а не інакше, подавати свій творчий портрет читачам (і на це він мав повне право).

Згідно з нашими логічними моделями документального і літературного портрету О. Гончара, то, можливо, сам письменник відкриває мотиви своєї поведінки. Серед різних, дуже часто штучних, надуманих теорій, мета яких — не розгадати, ні (!) (цього ніхто й ніколи не досягне, бо зникне таємниця таланту, зникне мистецтво), а хоча б наблизитися до розгадки творчого начала в людині, чимало пов’язаних із хвильовими процесами.

Олесь Гончар: «У мистецтві, як і загалом у природі, діє закон, що його можна б назвати законом пульсації, він універсальний, він і найпростіший, адже до пульсування матерії, до циклічності життя, можливо, зводиться все.

Пульсує сонце, пульсують галактики, і, ніби в унісон їм, пульсує крихітне серце солов’я, найменшого брата всіх поетів».

Розвиток літературної творчості О. Гончара теж (зрозуміло, умовно) являє собою хвильовий процес: традиційний дебют, спонтанний спалах (трилогія «Прапороносці», 1946—1948), пізніше такі творчі вибухи повторяться, але з меншим напруженням (романи «Людина і зброя», 1960; «Тронка», 1963; «Собор», 1968).

Зрозуміло, що (теж, очевидно, умовно) життєвий шлях автора «Прапороносців» чітко розпадається на два основні періоди: «до війни» й «після війни». Особливо це різко виявляється в його світоглядних засадах та розумінні власної творчості.

«На фронті бачиш людину за таких обставин, де вона в усьому розкривається до кінця. Саме тоді, в ті похмурі, задимлені дні й освітлені пожежами ночі, нам по-справжньому відкривалися велич нашого народу, краса його душі.

Про це я хотів писати.

Коли ми закінчили війну на полях Європи весною 1945-го, ми були тоді всі суцільними поетами, людьми, що ідеалізували життя, оспівували його, ми були закохані в кожну травинку, бо завтрашній день, усі безконечні грядущі дні уявлялися нам у розливі сонця й братерства. Ми були безсмертні — так принаймні ми відчували себе. Не буде життю кінця-краю, не буде ворожнечі, не буде більше ніколи страхіть, кошмарів, що облягли цілі народи, будуть тільки людяність, братерство, і ми в ньому станемо частками, які творять вселюдське вічне добро» (О. Гончар «Література — це те, що назавжди». Журн. «Київ», 1993, стор. 114).

Олесь Гончар наївно вірив (це притаманно більшості фронтовиків, котрі, повертаючись додому, були твердо переконані, що вони пережили останню війну на Землі, що далі буде тільки мирне співіснування народів і щасливе життя кожної людини), що у його творчості обов’язково настане новий період — якісно вищий у плані художньому й масштабніший у плані тематичному, як і оновиться все суспільне життя в СРСР.

Війна винесла письменника за національні межі — він побачив світ! — й на тій новій висоті він мислив вільно й широко і як громадянин, і як письменник.

До речі, прагнення відкриття земних континентів та материків супроводжувало О. Гончара все життя: він побував усюди (крім, зрозуміло, Антарктиди) і з повним правом міг сказати в кінці свого земного шляху: «Я бачив людство. Від Португалії й до Японії, від Едмонтона й до Таїланду та островів Індонезії — все Бог щедро мені показав... І всюди (будь-якої раси) людина — прекрасна!.. Хоч всюди життя її минає в постійній тяжкій боротьбі Добра зі Злом» (О. Гончар «Щоденники», т. 3, стор. 474).

Думається, що охолодження до своїх ранніх нарисів, оповідань та повісті в серці О. Гончара — зрілої людини й упевненого у своєму таланті прозаїка, було не через їхню мистецьку вартість. Письменник хотів назавжди закрити довоєнну сторінку свого життя з її трагедіями (голодоморами, репресіями, неймовірно низьким рівнем життя, особливо селян, з малоосвіченою і малокультурною інтелігенцією, егоїстичною владою (сьогодні ми частіше називаємо інтелектуальний прошарок суспільства елітою). А все це тією чи іншою мірою становило зміст написаного ним у дебютний творчий період.