Шевченкознавець роду Лазаревських

Минають сороковини, як тихо і непомітно відійшов у вічність Олександр Олександрович Лазаревський — останній, певно, відомий представник славного роду, що пов’язав своє життя з Тарасом Шевченком.

Рід Лазаревських Шевченкової доби, що походить із с. Гирявки Конотопського повіту на Чернігівщині, зробили вельми відомим шестеро братів — Василь, Михайло, Федір, Олександр, Яків та Іван, які залишили помітний слід у долі Великого Кобзаря. Як під час перебування поета в Петербурзі, так і протягом усіх десяти років його заслання в Оренбурзі та за Каспієм. Вони все зробили, щоб скрасити його підневільне життя далеко від рідної землі і щоб Пророк перебрався з чужини на вічний спочинок до Канева. А потім була солідна збирацька і дослідницька робота життєвого шляху і спадщини нашого генія.

З плином часу дещо вже призабулося, осіло в багатьох сховищах, музеях і приватних архівах. Шевченкознавство Лазаревських не має системного і повного висвітлення, як і сама роль братів у долі Кобзаря. Хоча сам він у «Щоденнику» зазначав: «Навдивовижу симпатичні люди ці, прекрасні брати Лазаревські, й усі шість братів, як один, надзвичайний виняток».

Так сталося, що й наймолодший з Олександрів Лазаревських — Олександр Олександрович із четвертого коліна: Олександр — Гліб — Олександр — Олександр — не одразу поринув в історію свого роду. Хоча й знав: його прадід — славний історик України, дід — український письменник і політичний діяч, батько — інженер і в’язень сталінської доби. Останній Олександр теж став інженером-будівельником і багато років провів на Півночі Росії, і саме тут пробудився в ньому серйозний інтерес до історії свого роду й України в цілому. Відтоді й зачастив до архівів і музеїв, став частим гостем у прадідівській Гирявці.

Під час коротких зустрічей у колі друзів я з інтересом слухав його цікаві розповіді про дотик роду до Кобзаря і казав: «Сашко, берись за перо».

Житейська мудрість зробила свою справу: Олександр Олександрович, опрацювавши масу архівного матеріалу, подав усе те до друку спочатку в Петербурзі, а згодом у Києві. І з’явилося кілька видань, зокрема, найпримітніші: «Pro domo sa» і «Шевченко та Лазаревські».

Мій добрий товариш не просто взявся за перо, а й став видавцем і редактором української газети спочатку на Півночі Росії, а згодом у Самарі.

Повернувшись до Києва, Олександр Олександрович заприятелював з істориками-шевченкознавцями, лауреатом Шевченківської премії, письменником Миколою Шудрею, і його дослідницька робота стала значно грунтовнішою.

2008 року в Національному музеї Тараса Шевченка відбулася виставка з нагоди 190-річчя з дня народження Михайла Лазаревського та 147-х роковин перепоховання Тараса Шевченка в Україні. Цю виставку ініціював О. О. Лазаревський.

А поточного року у видавництві Київського університету «Пульсари» з’явилося друком його солідне дослідження «З оточення Пророка. Тарас Шевченко та родина Лазаревських». Воно, на жаль, віддруковане надто малим накладом — лише 250 примірників, один з яких О. О. Лазаревський подарував мені, пообіцявши ознайомити з оригінальними архівними документами, які не ввійшли до цього видання.

На жаль, не судилося. Підступна тяжка хвороба зупинила його пошук, випало з рук перо... Але й те, що встиг зробити Олександр Олександрович, варте уваги і поваги. Не випадково його роботу з пропаганди україністики на теренах Росії відзначено почесним званням «Заслужений працівник культури України». Член Спілки професійних літераторів Росії удостоєний премії імені знаменитого пращура О. М. Лазаревського та імені російського дослідника минувшини С. П. Крашенінникова.

Певен, люди із вдячністю читатимуть есеї Олександра Олександровича, які розширюють і поглиблюють знання нових поколінь про життя та зв’язки Великого Кобзаря з тогочасним прогресивним українством.

На знімку: на виставці «Тарас Шевченко і родина Лазаревських» у Національному музеї Тараса Шевченка. Зліва направо: Л. Пиріг, В. Шендеровський, М. Шудря, В. Яцюк, О. Лазаревський, М. Біляшівський, Б. Войцехівський, А. Матвієнко, 2008 р.