У львівському театрі імені Марії Заньковецької відбулася прем’єра вистави «Троє товаришів» за Е.-М. Ремарком в інсценізації режисера Вадима Сікорського. Публіка готувалася до вистави серйозно: ті, хто роману ще не читав, — прочитали, ті, хто читав раніше, поспішили купити квитки.Чим заворожує цей роман Ремарка? Герої Першої світової війни, переживши кров і смерть, навчилися цінувати життя та одне одного. Готтфрід, Отто та Роберт працюють разом. Робота не райська, зате у них справжні чоловічі стосунки. Грубі слова, озера випитого алкоголю — і ніжна дружба. Нікого в цих хлопців більше немає.
І коли колишній солдат Роббі закохується в Пат, яка так само, через смертельну хворобу, вміє цінувати кожну мить, — поєднуються дві надзвичайні душі. У ставленні одне до одного вони знаходять порятунок від беззмістовності довколишнього світу, отой «втрачений рай», за який п’ють не салютуючи.
Вистава не руйнує роману й не надто буквально йде за ним. Це просто інша реальність (чи нереальність?), створена Вадимом Сікорським. Добра, щира розмова з глядачем — про людину, її розбиті та здійснені мрії. Про порожнечу минулого, відсутність майбутнього й непереборну самотність.
Це — вистава-сповідь: чи то Роберта Локампфа, чи Вадима Сікорського, чи актора Юрія Хвостенка. Саме він грає Роберта. Хоч би що робив на сцені актор — вірити йому легко. Це той випадок, коли текст персонажа та актора нероздільні. Здається, сам Юрій Хвостенко колись комусь говорив оці слова, так само «літав» щасливим, так само від розпачу міг випити пляшку рому й назвати його (ром) найкращим другом. Він грає те, що пережив сам, і глядач відчуває це.
Інші герої вистави присутні на сцені для того, щоб допомогти Робертові розповісти свою історію. Про жахіття війни, післявоєнну економічну кризу, роботу в авторемонтній майстерні, де багато тих, з ким можна випити, — і лише двоє друзів. Та ось з’являється Пат (Альбіна Сотникова, Олександра Люта), а з нею — щастя. Остання сцена першої дії: Роберт, тримаючи в руках білий парус, перебігає сцену — ніби у нього виросли білі крила.
Та вже у наступній дії він знає, що скоро втратить дівчину. Людина переживає горе не обов’язково в сльозах. Роберт ходить, сміється, розмовляє з друзями, але ми відчуваємо його біль. Як саме? У цьому і полягає та незбагненна довіра до актора, коли йому не треба прикидатися.
Самотній Роберт сидить на авансцені, ближче до лівого порталу й дивиться в зал. Сцена затемнена, поодинокі прожектори підсвічують людей, які розставлені, мов шахові фігури. Серед них і його товариші Готтфрід (Орест Огородник, Ігор Гаврилів) і Отто (Назар Московець, Ярослав Кіргач). Вони розповідають Робертові про гірський санаторій в Альпах — ніби чистилише перед неминучим переходом кудись. Зрештою, на всіх чекає цей «санаторій» у височині, можливо, він уже десь глибоко в нас, коли замислюємось про небуденне.
Потім — останній акорд вистави, прощальний танець Роберта і Пат. Вони у світлі самотнього променя. Це танок без слів. Слів було б забагато. Вони з’являться пізніше, коли Роберт тримає на руках уже неживу Пат.
Якщо у романі смерть Пат приносить розчарування цим світом — то у виставі це переживається інакше. Відчуваємо, що по всьому буде ще щось хороше. Ця загибель випадкова, інші — врятуються. В цьому позитивному «антикризовому» підході — весь Вадим Сікорський, його вистава та актори.
Львів.
На знімку: Юрій Хвостенко у виставі «Троє товаришів».
Фото Романа ВАЛЬКА.
