Життя для людей

Свого часу французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері написав: «Треба багато пережити, щоб стати людиною». Поза сумнівом, академік Іван Федорович Курас пережив у своєму житті чимало, він мав складну і багатогранну людську індивідуальність, а його життєвий шлях дозволяє глибше зрозуміти неповторність часу, в якому він був присутній. Він ніколи не цурався свого минулого, але завжди пам’ятав про майбутнє і не боявся його викликів.

І. Ф. Курас народився 3 жовтня 1939 року у селі Немирівське Балтського району Одеської області. Батько Федір Петрович працював трактористом, мати Ганна Юхимівна була колгоспницею. Вчився Іван Федорович спочатку у семирічній школі у рідному селі, а у 1953—1956 роках у Перелітській середній школі у Балтському районі. Традиційне виховання у єдино прийнятних (і, зрозуміло, «єдино правильних») для тієї доби політико-ідеологічних параметрах не змогло девальвувати його патріотизм. Це виховання сполучалось у нього з любов’ю і до «малої Батьківщини», і до України.

Хоч і не відразу, але вирішив бути істориком і по закінченню школи вступив на історичний факультет Одеського державного університету імені І. І. Мечникова. Та розпочати відразу навчання не довелось. Сталася біда: пошкодив ногу, цілий рік хворів і хвороба залишилась пожиттєво. До речі, мало хто знає, що він був інвалідом другої групи (мав навіть офіційний документ), але жалітися і нарікати на долю не любив.

Після закінчення Одеського університету його рекомендують до аспірантури. Однак стати аспірантом він не поспішав, а поїхав працювати на Кіровоградщину. Спочатку у філіалі політехнічного інституту, потім, до жовтня 1964 року, працював науковим співробітником Кіровоградського обласного партійного архіву.

Робота з архівними документами багато чого навчила його, сформувала смак до науки, до аналітичного мислення, до постійного читання. У 1964 році він став аспірантом кафедри історії КПРС Київського університету. Отже, досить рано він потрапив в контекст ідеології, обійми якої були досить міцними і задавили (не лише в інтелектуальному сенсі) не одного адепта.

У 1967-му Іван Федорович успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Більшовики і національно-визвольний рух на Україні в 1917-1918 роках». Після аспірантури залишився викладачем в цьому самому університеті.

Та надто довгого викладацького стажу набути йому не вдалося: вже в 1970 році його запросили в Інститут історії партії при ЦК Компартії України — філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПСС. Він працював старшим науковим співробітником, ученим секретарем інституту. Заклад цей мав своєрідний статус.

З одного боку, він працював на «обслуговування» апарату ЦК КПУ (готувалися різного роду аналітичні записки, довідки, рукописи книжок і статей для тодішніх партійних вождів різних рангів, тексти їхніх промов з нагоди якихось річниць тощо).

З іншого боку, інститут мусив генерувати свіжі, цікаві ідеї в таких своєрідних дисциплінах, як історія партії, партійне будівництво, науковий комунізм, вести дослідницьку і публікаторську роботу. Слід зазначити, що Івану Федоровичу вдалося тоді підготувати праці, в яких вірність апріорно прийнятій політико-ідеологічній парадигмі сполучалася із творчим підходом. Близькість до партійного «двору» навчила ще одній якості, що йому знадобиться у майбутньому, — віртуозній дипломатичності і вмінню мислити стратегічно.

Ці якості йому невдовзі стали у великій нагоді: у 1972 році його запрошують на роботу власне до апарату ЦК Компартії України. Він працював інструктором, консультантом, завідуючим сектором суспільних наук відділу науки і навчальних закладів ЦК Компартії України. Зрозуміло, що це була не просто посада, а посада політична. Івана Федоровича втягнула у свою орбіту політика.

Уже перший період роботи в апараті припав на час, коли секретарем ЦК Компартії України з ідеології був В. Ю. Маланчук. Працювати за тих умов було складно, особливо легко було втратити порядність, «підставляючи» когось, зводячи рахунки, що, до речі, дехто робив, покликаючись на «викривальну» лінію і вимоги «маланчукізму». Іван Федорович багато розповідав мені про той час, про тогочасну атмосферу, про деталі якихось конкретних колізій (а в деталях, як відомо, диявол). Він таки зумів пройти між Сціллою і Харібдою «маланчукізму» і залишився людиною, яку поважали і до якої зверталися по пораду. Під час роботи в апараті ЦК КПУ І. Ф. Курасу вдалося захистити докторську дисертацію. Щоб там не розповідали, а тоді це не дуже вітало начальство.

У 1982 році помер Л. І. Брежнєв, стало зрозуміло, що епоха «брежнєвізму» не буде продовжена у чистому вигляді. Це засвідчив у своїх перших виступах «генсек з Луб’янки», тобто Ю. В. Андропов, який очолив ЦК КПСС. Саме у цей час І. Ф. Курас повертається в Інститут історії партії при ЦК Компартії України. У 1983—1991 роках він обіймав посаду заступника директора спочатку з архівних справ, а згодом з науки. Насамперед він виявив неабиякий хист до археографії; під його керівництвом було видано корпус документальних та довідкових видань, присвячених переважно контроверсійним 1917—1920 рокам.

У цей, сказати б, партійний період його біографії з-під його пера виходить кілька фундаментальних книжок, написаних і ним самим, і в співавторстві з колегами. Саме тоді він значно, сказати б, розширив свою присутність на історіографічній сцені.

Спроби М. С. Горбачова розпрощатися зі спадщиною колишньої правлячої геронтрократії, його «косметичні» зусилля нанести на казармений соціалізм макіяж «людяності» Іван Федорович сприйняв з обережністю, по можливості дистанціював від «перебудовного» політичного мейнстріму.

З іншого боку, він добре розумів, чим насправді є система, що постала з листопада 1917 року, підтримував видання «перебудовних» книжок, що стали важливим кроком до переосмислення ключових проблем політичної історії України ХХ століття.

Принциповою подією став вихід у 1990 році науково-документального видання «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», також ініційованого колективом Інституту історії партії. Цей збірник статей і документів був першим виданням, що містило документи найвищих партійно-державних інстанцій і засвідчувало їхню незаперечну причетність до трагедії початку 1930-х.

Тим часом з переродженої Української ССР почала поставати незалежна Україна. І. Ф. Курас запропонував створити у грудні 1991 року Інститут національних відносин і політології АН України (згодом — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України). Його утворено рішенням Президії АН України, а директором став І. Ф. Курас, який ще з 1988 року виконував обов’язки академіка-секретаря Відділення історії, філософії і права АН (згодом НАН) України, був членом її Президії.

Показово, що ще задовго до розпаду СРСР Іван Федорович порушував перед керівництвом УССР питання про необхідність дослідження національних відносин. Він ініціював створення в Інституті історії партії сектора історії, теорії і практики міжнаціональних відносин і послідовно створював відповідну наукову школу.

Цей досвід знадобився при формуванні нової академічної структури, що її було засновано у зв’язку з тим новим контекстом, якого набули в умовах незалежності проблеми співвідношення політики і етнонаціональних відносин, необхідність вироблення нових парадигм етнонаціонального розвитку, запобігання конфліктності в етнонаціональній сфері, моделювання оптимальних варіантів етнополітики, технологій управління сферою політичних і міжетнічних відносин, здійснення експертизи нових модернізаційних проектів у соціокультурній сфері. Під керівництвом І. Ф. Кураса інститут досягнув вагомих успіхів у теоретико-методологічному обгрунтуванні нового напряму соціогуманітарних наук — етнополітології.

Поступово склався колектив кваліфікованих фахівців, які зосередились на таких напрямах досліджень, як етнополітологія, розвиток національних меншин, етноісторія, політична думка і політичні процеси, історична політологія, єврейська історія і культура, релігійна ситуація і взаємовідносини різних конфесій. В інституті виховано не одне покоління молодих дослідників.

І. Ф. Курас був ініціатором і очолював роботу з виконання низки важливих науково-дослідницьких проектів. Зокрема, у 1999—2004 роках очолюваним ним авторським колективом було підготовлено фундаментальне шеститомне видання «Політична історія України. ХХ століття», що вийшло друком у київському видавництві «Генеза».

Розвивалися міжнародні наукові зв’язки, які Іван Федорович завжди заохочував. Інститут плідно співпрацював з державними органами та громадськими організаціями, вів активний діалог з представниками різних партій, рухів, конфесій щодо оптимальних шляхів подальшого розвитку України, функціонування політичних інститутів, політичних технологій тощо. Ці та інші напрацювання, досягнуті під орудою І. Ф. Кураса, не втрачаються і сьогодні.

Не девальвує час ще одну традицію, закладену Іваном Федоровичем. Вже ставши директором, він багато працював сам як науковець, був автором понад 200 праць з проблем політичної історії України і етнології. З-поміж них варто виокремити два томи під назвою «Етнополітика: історія і сучасність: статті, виступи, інтерв’ю 90-х років» (1999) і «Етнополітологія. Перші кроки становлення» (2004). В них сконцентровано найвиразніші, найяскравіші його публікації останніх років.

І. Ф. Курас був видатним організатором науки. Як вже було зазначено, у 1988—1993 роках він працював академіком-секретарем Відділення історії, філософії і права НАН України. З листопада 1998 року і до відходу у вічність він — незмінний віце-президент НАН України. Його діяльність на цих посадах підвищила престиж гуманітарної науки не лише в Україні, а й за її межами.

І. Ф. Курас сприяв розвиткові у НАН України соціогуманітарних наук, відчутному зростанню їх впливу у незалежній Україні, у її державному і суспільно-політичному житті, освіті і культурі, у гуманітарній сфері загалом, у розширенні міжнародного співробітництва нашої країни.

Напружену наукову і науково-організаційну роботу І. Ф. Курас успішно і ефективно поєднував з обов’язками державного діяча. У вересні 1994-го указом Президента України його було призначено віце-прем’єр-міністром України з питань гуманітарної політики. Він працював на цій посаді до 1997 року і зарекомендував себе як відповідальний керівник, здатний розв’язувати складні проблеми, як послідовний патріот і державник. Ці риси він повною мірою виявив також як народний депутат України, яким був обраний у 2002 році. У Верховній Раді України очолював підкомітет міжпарламентських зв’язків Комітету у закордонних справах, був членом спеціальної комісії з підготовки змін до Конституції України, розробив і подав низку законопроектів. Діяльність І. Ф. Кураса, як народного депутата, назавжди увійде світлою сторінкою в історію вітчизняного парламентаризму.

Політика так ніколи і не пішла з його життя. Він мав широченне коло зв’язків і знайомств у сучасному українському політикумі та істеблішменті, включно з двома попередніми і нинішнім 3-м Президентом України. Можливо, це було не зовсім добре, оскільки забирало багато часу і сил. З іншого боку, вийшовши із радянської спадщини, Іван Федорович самою своєю діяльністю і присутністю підкреслював, що не можна списувати на радянськість всі нинішні проблеми. Він добре розумів і прагнув донести до влади: ці проблеми є частиною ширшого історичного надбання і сучасних, кон’юнктурних похибок. Про це не слід забувати.

Колись академік І. В. Курчатов сказав: «Життя людини не вічне, але наука і знання переступають пороги століть». Ці слова повністю стосуються І. Ф. Кураса. Його життя обірвалося 16 жовтня 2005 року, але зроблене ним не девальвує час, його задуми реалізуються. Для нього знання, постійний інтелектуальний пошук були внутрішнім імперативом, а створена ним наукова школа живе і має добрі перспективи. Це те, що не купується і не продається. Це те, що вічно нагадуватиме нам про академіка Івана Федоровича Кураса.