На Прикарпатті на базі Державної організації «Резиденція «Синьогора», що знаходиться біля села Гути Богородчанського району, має бути створений однойменний Національний природний парк. Відповідний указ Президент України Віктор Ющенко підписав 1 грудня 2008 року. Але, здається, зі створенням цього парку, як свого часу з НПП «Гуцульщина» в Косівському районі, починають виникати проблеми. Власне, вони вже є.

 

М’яко стелили, твердо спати

Отож новостворений парк займатиме близько 11 тисяч гектарів. Ці площі наразі належать державній резиденції «Синьогора», яка має на них відповідний Державний акт. З цього боку проблем з передачею земель під парк не виникає. Однак ці угіддя, як, власне, і сама резиденція, хоч і не входять у межі села Гута, але знаходяться на території Гутянської сільської ради. А згідно з нашим законодавством, зокрема Земельним кодексом України, це означає, що з громадою мають погоджувати проект землеустрою, відвід землі, межі й т. д., щоб за всіма правилами узаконити існування парку.

Щоб підготувати відповідним чином громадську думку, у квітні цього року в Гуті були проведені громадські слухання з порядком денним «Про створення Національного природного парку «Синьогора». На них прибув чималий загін чиновників обласного і районного рівнів, які мали викласти селянам суть справи, обговорити її, втрясти можливі спірні питання і врешті добитися згоди селян на нове сусідство. Однак несподівано представники влади з’ясували, що хтось в агітації їх випередив: мешканці села були налаштовані до них досить насторожено і навіть вороже. Перший заступник начальника Держуправління охорони навколишнього природного середовища в області Василь Головчак розповідає, що як депутату обласної ради йому не раз доводилося бувати у складних ситуаціях. Але щоб отак його обірвали на півслові, засвистали і заулюлюкали — таке з ним трапилося вперше. Гутянський сільський голова Володимир Георгей досить холодний прийом гостей пояснив тим, що селяни бояться вчергове бути обдуреними.

— Коли біля Гути свого часу будували президентську резиденцію «Синьогора», — пояснює він, — то обіцяли громаді золоті гори. І газифікацію села, і міні-заводи для переробки ягід і грибів, і робочі місця. Але більша частина села досі не газифікована. Про міні-заводи взагалі не чути, а з робочих місць гутянам перепали хіба що посади двірників. Правда, село отримало гарну школу, яку в народі називають «президентською». Однак і її цього року вже довелося ремонтувати. Тож тепер люди владі не дуже вірять. Найбільше селяни бояться, що зі створенням парку вони не матимуть, де випасати худобу, косити сіно, збирати ягоди і гриби. Село у нас невелике, земель запасу немає зовсім, чи не в кожній хаті безробітні. Люди переважно живуть за рахунок того, що тримають худобу, та з дарів лісу. Хоч резиденцію охороняють, та вони заходять на її територію. Якщо ж створять парк, то переживають, що туди з коровою уже не зайдеш. А як вони мають виживати?

Громада — великий чоловік?

Схоже, гутяни на якусь мить, як ото всі ми під час виборів, відчули, що не вони залежать від влади, а влада залежить від них. І вирішили використати свій короткий зоряний час, отримати сатисфакцію за всі кривди, які накопичилися в душі на владу. І власне парк опинився тут у ролі «без вини винуватого».

Сільський голова каже: селяни переконані, що Віктор Ющенко не знає їх ситуації, бо інакше б не прийняв указ, який обмежує їхні права. Слухання закінчилися тим, що гутяни висловили «незгоду щодо створення НПП «Синьогора». Представники влади поїхали ні з чим. А через день, 28 квітня 2009 року, виконком Гутянської сільської ради, заслухавши інформацію сільського голови про проведення громадських слухань та враховуючи думку мешканців села, прийняв рішення «заперечити створення Національного природного парку «Синьогора».

Громада відчула, що вона — сила. Тут би чиновникам зробити висновки з програного раунду, перегрупуватися, змінити стратегію та з документами в руках кинутися доводити селянам, що парк — це не те, що вони собі напридумали чи їм наговорили. Одне слово, знову піти в народ, адже крапля камінь точить. Та й ідеться не про чиїсь бізнес-інтереси, а про справді добру справу. Але чи то чиновників закрутили інші турботи, чи вони образилися на непоштивість гутян, а чи їм до парку якось байдуже, але з селянами ніхто в розмови на цю тему більш особливо не вступав, тож у них був час зміцніти в думці, що парк — їх недруг. Тим більше що громада несподівано знайшла підтримку в особі районних депутатів. На своїй XXVІ сесії Богородчанська районна рада прийняла звернення до голови Івано-Франківської облдержадміністрації Миколи Палійчука, в якому депутати висловили своє занепокоєння ситуацією, що склалася «навколо ініціативи Івано-Франківської облдержадміністрації» щодо створення НПП «Синьогора».

Депутати делікатно натякнули голові на порушення процедури. «Законодавство передбачає, — пишуть вони у зверненні, — певну послідовність дій у створенні національно-природних парків — від низової ланки і до Президента України. В даному випадку, — стверджують вони, — ініціатива походить не від людей, які проживають на території майбутнього парку. Це підтверджується незгодою жителів села Гута, висловленою на громадських слуханнях 26.04.2009 р.». Депутати також підкреслюють, що й Богородчанська районна рада не проявляла такої ініціативи, зазначаючи, що з цього питання нею «не приймались ніякі рішення». Для вивчення цього питання обранці заднім числом просять голову ОДА надати їм копії документів: клопотання про необхідність створення НПП, наукове обгрунтування подальшого його створення, картосхеми, відомості про місце знаходження, розміри об’єкта, характер використання, функціональне зонування, що пропонується запровадити, характеристику цінності даної території, одне слово, всі відомості стосовно парку «Синьогора».

А тим часом гутянці, які залишилися в полоні своїх уявлень про паркові порядки, провели другий, уже вересневий, раунд громадських слухань. З гостей на них, за словами голови, цього разу були присутні лише представники резиденції та один депутат районної ради, що зайвий раз свідчить, як ця справа владі болить. Тепер селяни уже не так посилалися на худобу, яку нема де пасти, як запропонували свій план використання «президентської» землі. Гутяни вирішили просити районну й обласну владу призупинити створення НПП, ввести у межі їхнього населеного пункту понад 54 гектари земель, які придатні під поля, сінокоси та ведення житлового будівництва, а решту угідь зробити просто лісами чи залишити у віданні резиденції «Синьогора», як то було досі.

Складається парадоксальна ситуація: резиденція віддає тисячі гектарів під національний парк, а селяни пропонують їй залишити ці землі собі. Проблема, що почалася практично з незначного інциденту, починає нагадувати сніжну лавину, яку зупинити стає дедалі складніше. Чи не очікує «Синьогору» доля парку «Гуцульщина», який створений сім років тому, а Державного акта на землю через блокування шістьох сільських громад немає й досі?

Уся проблема в режисурі?

За коментарем ми звернулися до першого заступника начальника Держуправління охорони навколишнього природного середовища в області Василя Головчака:

— Указ Президента про створення НПП «Синьогора» виник не на голому місці. Питання про створення парку порушувалося на місцевому рівні ще з 2003 року. Тепер указ треба виконувати. Однак справа дійсно починає буксувати через те, що безпосередньо створення парку передбачає погодження сільських рад, погодження землекористувача, який був до того часу, і т. д.

Тепер щодо обмежень. Звичайно, в парку вони є. Зокрема, на його території не можна приватизувати земельні ділянки. Бо землі заповідного фонду, як особливо цінні, приватизації не підлягають. Парк передбачає й інші обмеження. Згідно з законом про природоохоронний фонд України, будь-який НПП має чотири зони. Перша — це зона абсолютної заповідності, де нічого не можна робити, йде лише звичайний природний процес. Друга — зона регуляторної рекреації. Тут можуть бути рекреаційні стежки, туристські маршрути, але не можна будувати пансіонати, кемпінги, хіба що тимчасові рекреаційні споруди. Третя — зона стаціонарної рекреації, де при певному рекреаційному навантаженні дозволяється будівництво стаціонарних рекреаційних споруд. І, нарешті, четверта — господарська, де проводиться традиційна господарська діяльність відповідно до загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища. Тобто парк має певні обмеження, але, попри те, люди тут можуть жити і працювати. В усьому світі є парки, де живуть люди і на тому прекрасно заробляють. Там розвивається зелений туризм, ремесла, вирощуються продукти сільського господарства і т. д.

— Утім, подивіться на Яремче, де створений перший в Україні Карпатський національний природний парк, — веде далі Василь Федорович. — Чому воно розквітло? Бо люди їдуть у незаймані природні масиви, де можуть відпочити душею і тілом, відійти від мирських суєт. Тому однією з передумов розвитку туризму є наявність і збереження нормальних екосистем, ландшафтів, які мають рекреаційний і лікувальний потенціал. Тож маємо відповідний розвиток туризму в Яремчі, розвиток цього регіону загалом, заможних жителів. А нині деякі ділки і в Косівському районі, певною мірою і в Гуті, не змігши приватизувати землю, не змігши задовольнити свої бізнесові амбіції, підбурюють ряд громад і блокують створення парків. Активно мусуються чутки, що будуть певні заборони. Але всі національні парки щороку отримують ліміти на проведення господарської діяльності на своїх територіях, у тому числі й на випас худоби, сінокосіння, збирання ягід і грибів. Тобто визначаються певні місця, де люди можуть цим займатися. Все залежатиме від зонування парку.

У даному випадку більшість території «Синьогори» — це ліси. Навіть згідно з Лісовим кодексом в лісі не можна пасти худобу, бо йде потрава лісових культур. Але на території парку є сінокоси, є галявини, тож на стадії створення проекту організації парку, на стадії його зонування все це можна врахувати. Щодо ягід і грибів, то в самій заповідній зоні їх збирати, звісно, заборонено. Але в парку ця заповідна зона займає не більше 10% площі. Деревостани ті, як правило, старі, а гриби і ягоди ростуть в молодняку. Та й знаходяться ті праліси там, куди населення й не доходить. На жаль, нам не дали пояснити все це людям. Три-чотири крикуни, добре розігріті алкоголем, зробили погоду на зібранні. І, як мені здалося, режисура десь ішла навіть від органів місцевого самоврядування.

— Якої ви думки про пропозиції мешканців Гути? Чи реально їх виконати?

— На мою думку, ті майже 55 га, про які говорять селяни, можуть бути введені в межі населеного пункту, тим більше що є проект розширення його меж. Ми готові йти на компроміс, бо розуміємо, що земельний ресурс цих людей обмежений, робочих місць — теж, а смереку вони гризти не будуть. Але всі ці питання можна врегулювати. Адже є Лісовий кодекс, який встановлює обов’язкові для всіх правила лісокористування. Тобто є парк чи ні, а смереку там рубати все одно не можна.

Але хочу звернути увагу й на іншу проблему. Подорожчала земля, і все, що можна було, ці люди спродали: сінокоси, земельні наділи. Отримали гроші, а тепер нарікають, що не мають де пасти худобу. А куди дивилися раніше? Чому не подумали, що залишать дітям й онукам? Пригадайте, колись люди дуже трималися за землю. Бо будівлю, завод можна перенести, реконструювати, а нема землі — нема народу. Однак ніхто ще не переміг громаду. Тому ще раз кажу: треба шукати компроміс.

 

Івано-Франківська область.