Малу Маньківку я відкрила для себе випадково. Плануючи поїздку Черкаською областю, навіть не підозрювала про існування цього сільця. Допоміг краєзнавець Леонід Антонович Таран, який, розповідаючи про історію Маньківки («Голос України» від 29 вересня 2009 року), сказав: «А хочете побачити місце, де колись був монастир, і що там зараз?». Я, звичайно, погодилася, і ми вирушили до монастиря.
Маньківку та Малу Маньківку відділяють лише кілька кілометрів. Але яких! Дістатися туди нам вдалося лише завдяки винятково сухій погоді. Польова дорога піднімалася то круто вверх, то спускалася вниз. Від води між коліями от коліс утворився рів, глибиною місцями до півметра! «Раніше грейдером цю дорогу трохи рівняли, а тепер ось так доводиться їздити», —пояснив Леонід Антонович причину бездоріжжя. Тож кілька кілометрів довелося долати дуже повільно. За цей час краєзнавець розповів нам про Малу Маньківку: «Раніше це село називалося Монастирок. Саме через те, що тут розташовувався монастир. При ньому була школа, де навчали дітей шляхти. Монастир спочатку був православним, а потім став уніатським. Ось і вся відома нам історія. 1939 року сюди приїхала археологічна експедиція з Академії наук СРСР. Вони тут працювали, проте усі знахідки забрали і про результати їхньої роботи досі нічого невідомо. А зараз сюди теж часто навідуються любителі старовини». За словами Леоніда Антоновича, на місці монастиря знаходять золоті хрестики, ризи, уламки хрестів. Проте, на жаль, усе це осідає в руках у тих, хто ці скарби знаходить, і не потрапляє до музеїв.
Коли ми прибули на місце, то руїн, які я, чесно кажучи, розраховувала побачити, долаючи такий складний шлях, не було. Лише високий пагорб, на якому колись стояв монастир, а тепер — ростуть кілька дерев. Жодного пам’ятника, жодної таблички, жодного хреста. Так вигляд має місце, де колись стояв монастир. Навіть краєзнавець Леонід Антонович не зміг сказати, як він називався, проте розповів, що тут деякий час перебував син Богдана Хмельницького. Ця інформація і стала тією ниточкою, яка допомогла дізнатися більше про втрачену пам’ятку. Я почала вивчати біографії двох синів Хмельницького, гадаючи, що один із них навчався у школі при монастирі. Проте Тиміш змалечку був серед козаків, а Юрій навчався у Києво-Могилянській колегії. Тиміш провів усе своє коротке життя у боях і загинув у 21 рік. А ось Юрій після смерті батька став гетьманом, однак, як відомо, не виправдав покладених на нього ні батьком, ні козацтвом, ні народом, сподівань і був відправлений у монастир... Вгадайте у який? Так, саме у Троїцький монастир, що під Маньківкою. Там він пробув рік під іменем інока Гедеона. Про це писали мандрівний письменник Павло Алеппський і Леонтій Похилевич.
Після того, як на початку вісімнадцятого сторіччя на уманські землі повертаються польські шляхтичі, монастир стає уніатським. А потім — занепадає і зовсім зникає. Пам’ять про нього сьогодні зберігають лише архівні документи, кілька краєзнавців та польова тиша біля села Мала Маньківка.
На знімку: колись на цьому місці був великий Троїцький монастир зі школою для шляхти.
Фото автора.
