Фонд держмайна підтвердив рішення конкурсної комісії про скасування конкурсу з приватизації ОПЗ. За словами в. о. голови Дмитра Парфененка, це означає: конкурс скасовується — до «кращих часів, коли буде єдине політичне бачення, і коли ОПЗ можна буде успішно продати». 
Нині точаться дискусії, чи чинні такі рішення, чи адекватною була стартова ціна виставленого на аукціон заводу, і та, на якій зійшлися його учасники? Чи була змова покупців і наскільки праведний гнів прем’єра Юлії Тимошенко щодо цього і т. д., і т. п. Запитань багато, оскільки для журналістів влада організувала «шоу за склом»: перебіг «відкритого і прозорого» аукціону вони спостерігали лише на плазмових моніторах, установлених за порогом приміщення. Тож невідомо, наскільки справедливі претензії, бо мало хто знає, які саме умови в документах про проведення аукціону. Щодо стартової ціни, то глава Кабміну запевняла: її встановлювали висококваліфіковані фахівці, які врахували всі нюанси.
Згадаймо історію продажу ОПЗ, що тривала понад десять років. Скільки списів переламали зацікавлені сторони, а передовсім представники різних гілок влади щодо «продажу чи не продажу перлини української економіки»! Влітку, здавалося, вони досягли консенсусу. До цього підштовхувала економічна криза, зростання ціни на газ, а МВФ висунув вимогу щодо приватизації — у рамках порятунку економіки України, оскільки завод став збитковим. Але злагода влади тривала недовго: за два тижні до приватизації Президент зупинив дію постанови уряду в частині, де ОПЗ включався у перелік підприємств, що підлягають приватизації 2009 року. Кабмін натомість заявив, що це ніяк не вплине на намір продати завод. А далі — пішло-поїхало: дві найголовніші особи держави «поливали» одне одного, як і чим могли, суди ухвалювали рішення, а Президент під час візиту до США навіть закликав зарубіжних інвесторів не... брати участь в аукціоні.
Начебто всі розуміють: гроші люблять спокій і надійність, інвестору найважливіше знати, що його захищає закон, а угода буде легітимною. Щодо української надійності й законності, то хто візьме на себе сміливість запевнити, що вони гарантовані? Якщо згоди немає навіть між першими особами, котрі відповідають і за економіку, і за, власне, саму владу? 
Чи треба дивуватися, що в такій ситуації взяти участь у конкурсі зголосилися лише три покупці, які в умовах нашого владного роздраю спроможні розв’язати проблеми, що їх мали одержати разом з покупкою? Вони й визначили низьку ціну «перлини». Якщо навіть відкинути звинувачення Тимошенко у змові інвесторів, то саме такою мала б бути вартість їхніх цінових ризиків...
І насамкінець запитання: навіщо виставляти на продаж активи, коли зрозуміло, що саме нині їх вартість — мінімальна? Щоб згодом говорити про «змови» та «відкати», й про те, що завод удвічі дорожчий, принаймні такою ціна була торік? Утім, це — як у відомому жарті: «По три карбованці! Але вчора...» А може, такий поспіх з продажем тому, що уряду негайно потрібні гроші, аби позатикати дірки в бюджеті? Інакше навіщо ОПЗ продають у найнесприятливіший для цього час? Не забракне в уряду мужності визнати цю стратегічну помилку, на яку він не мав права?