Потрібна комунальна революція

Запит на реформу житлово-комунального господарства назрів і згори — на рівні держави, яка вже не може субсидувати хронічно збиткову галузь ЖКГ, і знизу — з боку населення. Протидія залишається посередині — на рівні місцевих органів влади та комунальних підприємств, які хочуть зберегти свою монополію на цьому величезному ринку, не допустити туди ні приватний бізнес, ні громадський нагляд, ані державний контроль. Так вважає 49-річний український економіст та політик Сергій Тігіпко. Нещодавно він залишив посаду голови правління «Сведбанку» та оголосив про намір боротися за пост Президента України. Своє бачення проблем та перспектив житлово-комунальної реформи він виклав у розмові з нашим кореспондентом.

— Це брехня. У всьому світі сфера комунальних послуг вважається одним із найбільш прибуткових та надійних ринків. Це — ідеал будь-якого капіталіста: попит на його продукти та послуги (електрика, тепло, вода, каналізація, вивезення сміття, прибирання території тощо) абсолютно стабільний і навіть кризи його не знижують. Шукати споживача не треба — він завжди на місці. Втім, й інтереси жителів мають потрійний захист. По-перше, тарифи встановлює спеціальний державний орган. По-друге, муніципальна влада здебільшого має частку в таких підприємствах і завжди — докладний контракт. Та й сам власник житла або об’єднання власників (кондомініуми) ніколи не дозволить себе образити. Іншими словами, потрібно тільки створити правильні умови, і гроші у сферу ЖКГ потечуть рікою.

Коли йдеться про причини невдач у сфері реформування комунального господарства, політики нарікають на населення: мовляв, люди наші з радянських часів звикли до нечуваної дешевизни, яку дає державне субсидування комунальних послуг, і не готові платити за них повну ринкову ціну. А отже, скасування субсидій призведе до соціального невдоволення, яке особливо небажане на тлі постійної політичної кризи. Ці розмови тривають з року в рік, і зростання комунальних тарифів уже зробило їх безглуздими.

Насправді, головна проблема полягає в тому, що наших чиновників і керівників комунальних підприємств, які теж, по суті, є держчиновниками, повністю задовольняє планово-збиткова система, яка забезпечує їм монополію на комунальні послуги та повний контроль над величезними фінансовими потоками. Їх дохідна база цілком не залежить від ефективності роботи: держава завжди покриє збитки з бюджету — це означає: з грошей платників податків.

— Саме так. І крім того, платить економіка. Адже держава намагається покрити збитки комунального сектору за рахунок підприємств, для яких тарифи набагато вищі. Це, по-перше, зменшує конкурентоспроможність та ефективність української економіки, а отже, знову-таки негативно позначається і на зарплаті, і на робочих місцях, і на бюджеті країни.

Такі «ножиці» створюють ще одне поле для махінацій: комунальники часто перекидають свою продукцію з житлового сектору у виробничий, а різницю кладуть до кишені. Ось приклад. Нині середній рівень нормативних втрат у водоканалах — 40—50%: випаровування води у водосховищах, трубах, несанкціонований відбір води. Ця величезна цифра несумірна з втратами в мережах розвинених країн: там вони в півтора-два рази менші. Такі втрати фактично в повному обсязі закладені у тариф, тобто споживачі оплачують, у тому числі, і вкрадену воду, і воду, що випаровувалася. На думку експертів, реальні втрати в мережах значно менші. Водоканали можуть двічі продати частину різниці в обсягах спожитої та поставленої води: надлишки перенаправляють на комерційні об’єкти, які активно розвиваються й вимагають великої кількості води — автомийки, супермаркети, заклади громадського харчування, промислові підприємства.

Масового характеру набули й махінації з енергоносіями. Вони ґрунтуються на різній вартості для різних груп споживачів, і особливо на теплоелектростанціях при виробництві електроенергії і теплової енергії, коли тепло є побічним продуктом вироблення електрики. Також поширене проведення взаємозаліків, завищена вартість кошторисів на ремонт і багато іншого. Словом, можливостей для крадіжок у комунальному секторі не злічити.

— Мабуть, тому, що стан цієї сфери є загрозою для національної безпеки. І це правильна оцінка. Адже основна частина житлового фонду України побудована за часів СРСР, і за два десятки років недофінансування та неефективного управління майже всі комунальні системи опинилися в катастрофічному стані. Втрати води, тепла та електроенергії сягнули неприпустимих величин, різко зросла кількість аварій та відключень. Якщо так буде й надалі, то на нас чекають масштабні комунальні катастрофи — з відключенням від тепла, води та енергії цілих міст, на зразок того, що сталося кілька років тому в Алчевську.

Кожен третій житловий будинок потребує капітального ремонту. В аварійному стані перебуває більше третини водопровідних, каналізаційних та теплових мереж, близько 30% теплопунктів, більш як 20% мостів і доріг. Потребують заміни 87% міського електротранспорту, 70% автотранспорту, який використовується у сфері облаштування територій, 40% насосного обладнання та котлів, 20% ліфтів. Не відповідають санітарним нормам більше половини полігонів твердих побутових відходів. Щороку збільшується кількість несанкціонованих сміттєвих звалищ.

В урядовій програмі реформування ЖКГ передбачено виділення на термінові заходи з модернізації комунального господарства країни 23 млрд. гривень, але цих грошей у бюджеті немає й не передбачається. Сьогодні, в умовах кризи, майже всі витрати національного бюджету йдуть на соціальні виплати. Крім того, в умовах глибокої корумпованості житлово-комунальної сфери ці гроші, напевно, були здебільшого розкрадені або використані не за призначенням. Отже, завдання реформування ЖКГ нам належить вирішувати в умовах гострого дефіциту бюджетних коштів. А це означає, що треба робити ставку на залучення інвестицій, приватного бізнесу.

— Тому що я вивчав досвід сусідів. У тій же Польщі загальна економічна ситуація на початку дев’яностих була не набагато краща від нашої нинішньої. Так само комунальні послуги були передані місцевій владі, а та не мала ні коштів на модернізацію застарілого обладнання, ні досвіду управління. Зате у держави була стратегія реформи. Вони почали зі зниження субсидій, і за п’ять років повністю ліквідували їх. Так само вчинили і в більшості інших країн Східної Європи. Тому що загальні субсидії, якими рівною мірою користуються й ті, хто їздить на дорогих автомобілях, і ті, кому не вистачає на найнеобхідніше, були визнані головною перешкодою на шляху реформи. Замість них впровадили адресні соціальні субсидії для бідних і відповідний соціальний фонд. З’ясувалося, що 65% населення таких субсидій не потребує, а муніципалітети заощадили до 50% коштів. У бюджетах з’явилися гроші, які можна було спрямувати на продовження реформи.

Крім того, на скасування субсидій дуже добре відреагував бізнес. Він буквально кинувся в комунальне господарство, всі котельні та інші підприємства скупили миттю. Тим більше що держава заснувала єдиний спеціальний орган, який встановлює тарифи на комунальні послуги. Була впроваджена методологія кількісного тарифу, відповідно до якої визначається не сам тариф, а тільки його складові — передусім ринкові ціни на енергоносії. Це унеможливило ухвалення волюнтаристських політичних рішень. В урядів часто виникають спокуси зробити свою надбавку до тарифу — щоб залатати які-небудь інші дірки в бюджеті. Або, навпаки, знизити — наприклад, щоб задобрити населення перед черговими виборами. Але закон це жорстко забороняє. А отже, інвестор може спокійно працювати, не чекаючи підступу з боку держави.

— Справді, постачальник тепла начебто і є для свого району монополістом, але він діє за затвердженими державою тарифами. Крім того, муніципальна влада, як правило, має частку в статутному фонді підприємства —вона формується з основних фондів, що вносяться до нього. Отже, має всі можливості контролювати якість роботи і взагалі всі процеси, які в ньому відбуваються.

Прибуток компаній отримується з різниці між собівартістю їх продуктів і послуг та державними тарифами. Значить, вони зацікавлені у впровадженні енергоощадних технологій і взагалі всіх новацій, що знижують витрати і підвищують ефективність. І ось приклад: у Словаччині за останні десять років тарифи на тепло збільшилися вдесятеро, але й споживання тепла зменшилося в стільки само. В абсолютних цифрах населення платить за теплопостачання так само, як і раніше. Нам зараз важко навіть уявити, як їм вдалося знизити споживання тепла в 10 разів, але, з’ясовується, це можливо. І стає зрозуміло, як сильно ми переплачуємо за «дешеві», субсидовані комунальні послуги.

За цими феноменальними показниками стоїть величезна робота держави і суспільства. Житлово-комунальна реформа у східноєвропейських країнах тривала близько десяти років. Досвід сусідів показав необхідність розроблення довгострокової національної стратегії з реформи ЖКГ. Головними пунктами її повинні стати створення регуляторного органу, плану усунення субсидій, просування енергоефективності, встановлення лічильників та нарахування платежів за реально спожите тепло. І дуже сильна роз’яснювальна робота. Якщо люди не зрозуміють, навіщо їм потрібна реформа, то успіху не буде.