Якби ви завітали до хутора Шевченківці, то зрозуміли б, чому місцеві жителі називають своє поселення «райчиком». Не раєм, бо куток невеликий, тут лише вісімнадцять хат, щоправда, чимало з них уже давно порожні.
— У нас усе — найкраще, — розповідають навперебій мешканці. — На всі Миньківці, до яких відноситься хутір, а може, й на весь Дунаєвецький район Хмельницької області. Десь скаржаться на спеку, там — на зливу, град, а в нас за лісами, в затишку — земля найкраща, без урожаю жодного року не буваємо. Поки тут живеш «безвилазно» — біди не знаєш.
Одна біда — дорога. Хутір почали забудовувати у 1923 році. Відтоді і місять старі та малі болото аж до траси. Пенсіонерка Лідія Андреєва згадує, як застряг «уазик» зі станції «Швидкої допомоги», де вона працювала. Тяжкохворого довелося нести на носилках по коліно в багнюці. Щастя, що шевченківці хворіють нечасто... А от дітям до школи треба щодня. Ніякий автобус, звісно, сюди взагалі ніколи не ходив.
От і не стрималися місцеві жінки, переповіли своє наболіле аж обласному начальству. Цього року на відроджене свято Церери до Миньківців завітав голова облдерж-адміністрації Іван Гавчук. Шевченківці там власний курінь облаштували, дивуючи сусідів та гостей небаченими плодами та пирогами. Щоправда, вони не очікували, що в час кризи, посеред фінансового року знайдуться кошти для здійснення їхніх мрій. Але голова райдержадміністрації Наталія Рохова запросила їх на завтра до себе, щоб обговорити проблему. Цьогоріч у Миньківцях за кошти районного бюджету проклали доріг на 300 тисяч гривень. Але лише там, де є «зелені» оселі та найбільше соціальних об’єктів. Село таке розлоге, що і три мільйони було б замало на ремонт усіх його вулиць. Тож і вирішили шевченківці долучитися до прокладання. Люди зібрали понад чотири тисячі гривень.
«У нас удома грошей не було жодної копійки, — розповіла Галина Олійник. — Роботи немає, корова не доїться, але я позичила та здала 530 гривень у громадську касу. Ніхто не вимагав грошей у тих, хто в скруті. Та хіба можна цуратися громади?».
Наталія Рохова розсудила: не підтримати громадську ініціативу — гріх. Дала слово, що неодмінно знайде спонсорів, щоб вже цього року облаштувати доїзд до хутора. Так і сталося. Вапняковий відсів та щебінь знайшли. Організацію, яка б виконала роботи — теж. Директор ТзОВ «Будінвест-О» Валерій Гриневич запевнив, що зможуть упоратися за кілька днів. Однак постало питання: де взяти пальне, щоб перевезти матеріали, за що харчувати дорожників і водіїв?
«А про нас забули?» — відповіли хуторяни. Обіди готували всі гуртом. Літню кухню надала Галина Вострецова. Вона ж і за шеф-кухаря була: усе життя в громадському харчуванні пропрацювала.
— З такими обідами мої хлопці готові були тут назавжди залишатися, — жартує Валерій Гриневич, — але ми старалися закінчити роботи до дощів. Технологія така, що як тільки дорога перший раз промокне, її слід підправити, втрамбувати, а там вапняк візьметься, як цемент. Ось і маєш шлях на багато років. Три тисячі шістсот метрів квадратних зробили, як у казці.
На туристичному Поділлі і щебеню, і вапняку, і піску достатньо. А поганих доріг ще більше. Може, тому, що місцеві громади виявляють недостатньо ініціативи. Чи обирають керівників, які не вельми переймаються, якими дорогами люди ходять та їздять щодня. Чи дивляться крізь пальці на те, як місцеві надра збагачують кишеню котрогось бізнесмена, замість служити громаді та державі.
— Тепер я спокійна за Шевченківці, — каже Наталя Рохова. — Сюди приїдуть чимало гостей помилуватися краєвидами, придбати сиру, молока, фруктів, позбирати гриби в лісі. Можемо тепер хутір до програми розвитку зеленого туризму долучити. Я не здивуюся, якщо згодом тут виникне кафе, а порожні хати розкуплять. Тут і газ прокладено. Безмежно вдячна людям за їхню ініціативність. У коштах їх внесок не такий великий, а діло зробили значиме.
