Справа про постріли, що давно відгриміли

Корпус жандармів було засновано Миколою І у 1826 році після повстання декабристів, коли постала очевидна потреба у специфічному правоохоронному відомстві, покликаному захищати підвалини державної системи. Пізніше на місцях були сформовані губернські жандармські управління, а при них уже на початку XX століття — охоронні відділення. Діяльність цих структур не обмежувалася політичним розшуком (хоча тодішня «криміногенна ситуація» багато в чому визначалася саме політичною боротьбою різних сил), до їхньої компетенції також входило розкриття й розслідування серйозних злочинів — розкрадань зброї, убивств, терактів.

Луганське жандармське відділення підкорялося Катеринославському губернському управлінню. Очолював його помічник начальника губернського управління в Бахмутському і Слов’яносербському повітах, що мав чин ротмістра. Нараховувало воно, крім самого «помічника», 1 бахмістра й 11 унтер-офіцерів. Штат невеликий, якщо врахувати, в яких умовах доводилося працювати жандармам і чим займатися.

Росія 1900—1910 років потерпала від терору. Революціонери, особливо есери, розгорнули справжнє полювання за царськими міністрами, градоначальниками, поліцмейстерами. На генерала Трепова вчиняли замах п’ять разів. Від куль терористів загинули міністр освіти Боголєпов, міністри внутрішніх справ Сипягін і Плеве, прем’єр-міністр Столипін, великий князь Сергій Олександрович. А скількох убили помилково! У 1906 році так загинув якийсь генерал Козлов (убивця думав, що стріляє в Трепова), замість жандармського генерала Прозоровського вбили піхотного генерала Лісовського, замість міністра Дурново — німецького купця Мюллера. Кількість жертв революційного терору обчислювалася десятками й сотнями.

У Луганську було не спокійніше, ніж у столицях. «27-го цього травня в м. Луганську мною... ліквідовано членів Луганського Комітету РСДРП, що міцно заснувалися на заводі Гартмана й навіть виділили зі свого середовища бойову дружину на випадок активного виступу проти інженерів або осіб, що не бажані партії», — так у 1907 році писав у департамент поліції помічник начальника Катеринославського губернського жандармського управління в Бахматському повіті ротмістр Яковлєв. І повідомив, що «робітники Луганського ливарного заводу й молодь, що мешкає в Луганську, заражені антиурядовим духом і ставляться до урядової влади, не кажучи вже про поліцію, яку вони мають за ніщо, вкрай вороже».

Документи охоронного відділення рясніють повідомленнями про теракти й убивства. У березні 1908 року бойовики Луганської організації есерів убили члена Союзу російського народу (монархістська організація) Можаєва, у 1909 — «збирача казенних винних крамниць» Міоковича й начальника майстерень Борщова, вчинили замах на життя директора Петровського заводу, в 1910 році група РСДРП «винесла смертний вирок» приставові розшукової частини Слов’яносербського повіту Завестовському. На адресу ротмістра охоронного відділення й судового слідчого надходили постійні погрози. Від кого, — жандарми встановили: «в обивателя А. під дахом сараю виявлено набір букв із каучуку: «Партія соціалістів-революціонерів справжнім листом третій раз повідомляє тебе Г. Ротмістр про виїзд із Луганська, а якщо ти негідник ниісполниш нашої вимоги, то будеш вбитий як собака. Луганський комітет» (орфографія оригіналу збережена. — Авт.).

У 1909—1910 роках революційна активність Луганського краю викликала резонанс у масштабах всієї імперії. Причиною тому послужила одна подія на Донецько-Юр’євському металургійному заводі (сьогодні — Алчевський меткомбінат), пов’язана з ім’ям робітника Петра Звєрєва. У грудні 1910 р. справа Звєрєва навіть розглядалася в Державній Думі в Петербурзі.

Тоді на Донецько-Юр’євському заводі була потужна профспілка — до 4 тисяч членів (цифра фігурує в архівній справі). Профспілка займалася просвітительством, відстоювала інтереси робітників, була легальним інструментом впливу на розум пролетаріату з боку лівих партій — РСДРП й есерів. Позбутися профспілки влада не могла: в імперії дотримувалися законів. Але влітку 1908 року підвернулася оказія.

Робітник Петро Звєрєв заявив місцевому приставові, що двоє профспілкових активістів готують убивство власника металургійного заводу — князя Туманова й вибух поліцейської ділянки, для чого підготували зброю й вибухівку, а один з терористів ще й фальшивомонетник. На його квартирі поліція справді знайшла сліди фальшивомонетництва й «два розривні снаряди, цілком споряджені, 2 фунти гримучої суміші й 22 вершки бікфордова шнура із прикріпленими на кінцях його пістонами...»

Робітників судили, одному дали шість років каторги, справа другого загальмувалася — він занедужав на тиф. А профспілку влади з великим задоволенням розігнали.

Потім справу переглянули. Спливли нові факти, і найнесподіваніший — що вибухівку на квартиру робочого лідера приніс сам Звєрєв чи то за завданням жандармського ротмістра, чи то сам — щоб вислужитися перед начальством, чи то з помсти: нещодавно активісти викрили його в крадіжці 300 рублів профспілкових грошей.

Xоч Звєрєв усе заперечував, подія викликала сильний резонанс. З думської трибуни одні депутати обвинувачували в безпринципності владу, інші лаяли революціонерів. Справу Звєрєва смакувала преса Москви, Катеринослава, Пітера. А письменник Чириков присвятив луганському інциденту фрагмент роману «Заспокоєння».

Цікаво, що демократична громадськість швидко розставила в цій справі всі акценти: Звєрєв — провокатор, уряд — мерзотники, хай живе революція! Жовтневого перевороту, що насувався, громадянської війни й ГУЛАГа тоді ніхто не помічав.

Петро Звєрєв, головний герой думських і газетних пристрастей, спокійно жив і працював у рідному Слов’яносербському повіті, не цікавлячись політикою. В 1926 році його заарештували, а після перегляду справи Луганський окружний суд засудив Звєрєва до розстрілу. В 1992 році його реабілітували.

Чи точно Звєрєв підклав вибухівку профспілковим активістам, чи вони дійсно готували вбивство директора заводу й вибух у поліцейській дільниці, невідомо.

Ліві партії й організації не тільки закидали повіт нелегальною літературою, а й озброювалися. За відомостями того ж жандармського ротмістра, близько 15 браунінгів зберігалися в робітника Крюкова, що продавав їх членам партії, «якщо вони виявили бажання мати зброю на руках». А бажаючих було багато. «Сільський обиватель м. Луганська» у себе в будинку, замурованою в паркані, зберігав ґнотову бомбу: міщанин 33 років двічі притягався до відповідальності за нелегальний продаж зброї революційним організаціям. Наган і патрони до нього при обшуку були виявлені у слюсаря залізничних майстерень — есера-максималіста. Зі спогадів колишнього активіста есерівської групи у Вергунці, у розпорядженні осередку було до 6 браунінгів, 330 динамітних бомб, які зберігалися в слюсаря електричного цеху заводу Гартмана. Потім група розпалася й озброєння розійшлося по руках.

Навесні 1908 року бойова група есерів вирішила вбити начальника Луганської в’язниці Поповенка, що, «за чутками, сильно пригноблює політв’язнів». Колишній учасник групи пояснював рішення так: «робітники говорили: есери-бо, є а щось мало їх чутно». Один партієць запропонував застрелити начальника в’язниці, коли той гостюватиме в родичів, назвав адресу й дату. Терористи прокралися в сад і чекали біля відкритого вікна, коли з’явиться жертва. Але тут саме пролунав постріл. Бойовики переполошилися, кинулися тікати через річку, по якій саме йшла крига. Наступного ранку довідалися, що той же партієць загітував на вбивство й іншу бойову групу, ті стріляли, але помилково вбили не начальника в’язниці, а якусь жінку.

Під час страйку робочих залізничних майстерень у 1909 році активісти-есери запустили паровоз на повному ходу на навантажені вагони, «закликаючи при цьому робітників якомога більше псувати залізничне майно». Цим не вичерпувалися методи боротьби із самодержавством. За даними охоронного відділення, чотирикорпусна група анархістів-комуністів, що тільки-но утворилася, почала налагоджувати зв’язки з родинними організаціями в Дружківці та Єнакієвому, щоб роздобути в них зброю: паралельно вона планувала пограбування магазина й винної крамниці, придбання шрифту для друкарні. Така от суміш політичної боротьби з кримінальниками. Характеризуючи анархістів, жандармський офіцер наголосив: «Ця організація сильна, що доведено частими збройними пограбуваннями залізничної станції»...

Після революції колишній член есерівської організації у Вергунці розповідає про свою діяльність до 1909 року: Мною було організоване пограбування вергунського попа, яке не вдалося тільки тому, що один з виконавців одразу зі своєю появою вселив підозри своїм виглядом і поведінкою. [...] Убили пристава в саду, мали намір вбити начальника в’язниці, стріляли в директора заводу Гартмана. Група експропріаторів з Катеринослава — 4 чоловіки, що знайшли в нас прихисток, взяла гроші в артільника того ж заводу, щоправда, гроші до організації не потрапили. Членами Луганської організації було вбито збирача винних крамниць, але грошей у нього не виявилося. Останнім нашим актом була експропріація млина в Старобільську, що не вдалася...». Не вдалася вона тому, що «експропріаторів» заарештували жандарми.

За іронією історії, багато хто з тих людей, які називали грабежі й бандитські нальоти «експропріацією», за кілька років піддалися «вищій мірі соціального захисту». Так цинічно більшовики до 30-х років називали вищу міру покарання. А сталінські «трійки» перестали користуватися цим висловлюванням. У винесених ними вироках написано просто: «розстріляти». Історія вчить: співчуття суспільства до терору веде не до загальної справедливості, а до нового терору, жертвами якого неминуче стають і самі ті, хто співчуває.