До викладача музики з Тернополя Зеновії Присухіної пісні прийшли у п’ятдесят з гаком. За останніх дванадцять літ вона написала більше 200 творів, деякі вже стали народними. А пані Зеновія все так само залюблена в музику і сповнена творчих задумів. Роки її не беруть...

 

Учні її обожнюють

Познайомила нас газета. Я написала про здібну дівчинку, яка разом з мамою перебивалася з хліба на воду. Вона дуже хотіла вчитися музиці, але не мала інструмента, а мама не могла оплатити уроки музики. На другий день після виходу публікації мені зателефонувала вчителька тернопільської музичної школи № 1 Зеновія Присухіна і сказала, що готова займатися з дівчинкою без оплати. Так Наталя Демчук стала її ученицею. Вона навчала дівчинку гри на фортепіано у себе вдома не один рік, доки та не переїхала в іншу область.

За майже півстоліття педагогічного стажу (викладати почала, ще навчаючись у музучилищі) через її руки пройшли більше ста дітей: здібних і не дуже, тих, кого до школи привела свята до музики любов, і тих, хто пішов учитися з волі батьків. Вона однаково викладалася перед ними. А з тими, хто мав Божу іскру, готова була просиджувати за фортепіано допізна у школі та у вихідні у себе вдома. Діти, котрі прибігають до Зеновії Ярославівни на додаткові заняття після уроків у школі, знають, що не посадить за фортепіано, поки не нагодує. І батькам обов’язково зателефонує, коли допізна засидяться з юним обдаруванням. А що вже учні її обожнюють.. Ні, вона з ними не сюсюкає. В міру вимоглива, завжди тактовна, наполегливо веде їх у світ музики, якою переповнена сама. Самого професіоналізму тут замало. Треба ще віддавати часточку своєї душі. Це не просто гарні слова.

Якось у її учнів був академічний концерт. Вони мали не лише грати, а й співати, танцювати. Готувалися дуже ретельно, але коли виглянули за лаштунки і побачили переповнений зал, діти розхвилювалися, аж зблідли. Тоді вчителька дістала вервечку, яка завжди з нею, поклала її у свою долоню, зверху лягли дитячі рученята, які вона прикрила своєю другою долонею. «Ми разом помолилися, — згадує Зеновія Ярославівна. — Я сказала, що у них дуже відповідальний день, тому мають бути сильними. Для цього я віддаю їм часточку тепла свого серця. І запитала: «Чуєте, як воно передається вам?». Вони в одному пориві відповіли: «Так». Це єднання зворушило мене до сліз. Треба було бачити, як фантастично вони виступили, який тріумф був у їхніх очах, а мені більшого щастя не треба». Недарма згодом одна з учениць присвятила улюбленій вчительці такі рядки: «Вона була мені неначе мати, себе по часточці всім учням роздавала».

До речі, для багатьох її учнів музика визначила життєвий шлях: вони перемагають у конкурсах, викладають у музучилищах, академіях, школах, працюють концертмейстерами, роблять музичну кар’єру як в Україні, так і закордоном. І у свята шлють звідусіль найщиріші вітання. Передусім за самовіддану роботу з дітьми напередодні цьогорічного Дня незалежності Зеновію Присухіну удостоєно звання «Заслужений діяч мистецтв України».

І пішли пісні у народ

Якось пані Зеновія, чекаючи на когось із знайомих, розговорилася з жінкою, яка присіла поруч. Та виявилась заробітчанкою, котра приїхала у відпустку з Італії. «Як вам живеться у чужому краї?» — запитала незнайомку. «Тужимо, звичайно, — відповіла та. — У неділю збираємося разом, співаємо українські пісні. Недавно розучили таку пісню, таку пісню...» І вона наспівала мелодію: «Візьміть мене на крила, журавлі, і віднесіть хоч мертвого додому...». Заробітчанка була переконана, що то народна пісня і її здивуванню не було меж, коли дізналася, що твір цілком сучасний, а перед нею — одна з авторів. Вірш Валерія Залізного одразу припав Зеновії Присухіній до душі і вона швидко поклала його на музику. Пісня пішла у народ. Її виконували вже два роки, а композиторку щось мучило. Кінець якийсь не такий. І лише через два роки вона знайшла фінальний акорд. Коли зіграла мені мелодію «Журавлів», здається через невеличку двокімнатну квартиру пролетів журавлиний ключ.

Узагалі, її пісні — то живі музичні картинки. Ось дзвенять різдвяні дзвоники — і уявляєш Святвечір, сніп на покутті, кутю на столі. Ось хвиля грає, а ось весільний вальс танцює жовте листя, дощик накрапає... Мелодії її пісень бентежать душу, розбурхають її, розтривожать, а потім скроплять бальзамом... Усе це не схоже на те, що лунає щодня в ефірі! Як каже професор Київського національного університету культури і мистецтв Петро Андрійчук, нині піснярі пишуть мелодії, не переобтяжуючи себе створенням інструментального «одягу» і віддають твір виконавцям у вигляді напівфабрикату.

Але передусім вона вимоглива до слів. Поезії, яка не лягла на душу, уникає. Серед авторів її пісень — Богдан Лепкий, Василь Стус, Левко Крупа, Ярослав Бенза, Дарія Чубата... Ось чому її пісні оповиті аурою сердечності й тепла, їх охоче співають місцеві артисти, вокальне тріо «Золоті ключі» (Н. Матвієнко, М. Миколайчук, В. Ковальська). Вони звучать за кордоном, де збираються українці. У Чикаго надрукували пісенну збірку Зеновії Присухіної на слова Богдана Лепкого. Всього у неї чотири збірки пісень. А які чудові співанки для дітей: «Колискова», «Дощик», «Бабця спить», «Сонечко», «Бабусина казка», «Веселий гном», «Том і Джеррі». Вони могли б збагатити бідненький репертуар наших садочків. На жаль, нині про це ніхто не дбає.

Пісні тернопільської композиторки дихають оптимізмом. «Козаченьки, ОУН-УПА — це вже історія, — каже вона. — Не можна жити лише минулим і плакати за втраченим. Треба гордо підняти голови і думати про майбутнє. На нас дивляться діти». Ця мужня жінка знає, що каже. Свою першу пісню вона написала перед важкою операцією. Їх перенесла не одну. Поставила на ноги прикуту важкою недугою старшу доньку.

Це ніби про неї рядки однієї пісні: «Найглибшу прірву маю перейти по довгій кладці відчаю і болю». Вистояла, перейшла, працює з дітьми і пише пісні. Завжди поруч — чоловік Модест Іванович, скрипаль, викладач музучилища. У зрілому віці вивчив англійську і написав підручник з англійської для студентів музучилищ. Кажуть, кращого в Україні нема. Вони ніби переживають другу молодість, у них болить душа за державу, її майбутнє. Ці представники істинної нашої еліти багато ще можуть віддати заради цього. Лише б ми захотіли взяти...

 

Тернопільська область.

На знімку: Зеновія Присухіна за фортепіано.

Фото автора.