Старість очікує кожного. Від неї не сховаєшся, не відкупишся, не втечеш. Як, де і якого кольору будуть останні мазки строкатого полотна людської долі, що завершують картину життя, на жаль, не знає ніхто.
Шанс вижити
Раніше у цьому двоповерховому будинку, що в селі Шевченкове Жовтневого району, були готель і кав’ярня, потім дитячий садок. Тепер це стаціонарне відділення для людей похилого віку та інвалідів (у народі — притулок для старих, інтернат). Воно було створено серед перших на Миколаївщині: у листопаді відзначить своє вісімнадцятиліття.
Нині тут проживають 26 підопічних. 26 складних, здебільшого трагічних людських доль, що об’єдналися під одним дахом, щоб разом пройти залишок життєвого шляху. Іншого шансу вижити у цих хворих, немічних, постарілих людей просто немає.
На жаль, умом вони це розуміють, але душа не старіє: рветься, бунтує, вимагає свободи, не хоче підкорятися правилам казенного розпорядку, жити за режимом, їсти, що дадуть, гуляти і спати по годинах. Душа просить іншого: природного життєвого побуту, внутрішнього умиротворення, єднання з близькими серцю людьми, вільної тихої радості. Майже всі вони хочуть додому, сподіваючись, що там їх пам’ятають і чекають. Але в їхніх домівках, якщо такі існують, на жаль, живуть уже чужі люди.
«Я хочу додому!»
Інвалід першої групи, мешканець села Пересадівка Анатолій Закриничний у притулку наймолодший — йому немає і шістдесяти. В інтернаті він уже п’ять місяців. Згадує минуле життя: як працював скотарем, шофером, як возив із Західної України картоплю в обмін на продукти, як коротав ночі у промерзлій машині. Тепер його транспорт — інвалідний візок: у Закриничного, батька чотирьох дітей, вже кілька років немає обох ніг, та й права рука вже не хоче слухатися. Після кількох операцій він півтора року пролежав на лікарняному ліжку. Останній час жив у батьківському будинку з 84-літньою матір’ю, але жінка похилого віку тяжко занедужала, і її забрала до себе молодша сестра. Родичі віддали безногого інваліда в інтернат для старих, а пересадівський будинок продали.
— Я дуже, дуже хочу додому, — раптово схлипнув мій співрозмовник, і зрадницькі сльози горохом покотилися щоками. — Уявіть, як мені кожного разу підніматися на другий поверх сходами? Сиджу ось так у візку день, тіло замліє, начебто не моє. А що робити? Нужду справляю на задньому дворі, на смітнику, через ось цей проріз у сидінні... Не хочу, не можу, допоможіть мені повернутися назад! Хочу жити і вмерти дома...
Сивий чоловік, який очужіло сидів на бордюрчику біля клумби, раптово піднявся і міцно схопив мене за руку:
— Я теж поїду з Толіком! Я допомагатиму йому. Я не хочу тут залишатися. Я, доросла людина, не можу собі дозволити випити пива у барі навпроти...
75-літній Еней Жолтан за національністю болгарин. Своїх дітей у нього немає. Жив на Закарпатті, приїхав «на південь» заробити грошей, познайомився з жінкою, яка сама виховувала чотирьох дітей, так у неї і залишився. Минули роки, непомітно підкралася старість. Старий Жолтан почав катастрофічно сліпнути, і діти прийняли воістину «соломонове» рішення: матір забрали до себе, а його відправили до інтернату.
Сурогат
Жінки похилого віку, слухаючи скарги сильної статі, раз у раз з докором хитали головами: «Е-е-е! Хто вас там чекає? Кому ви там потрібні...» Жодна з них не виявила бажання повернутися додому.
Я довго думала, чому? Чи не тому, що там, де жінка, там і домівка, і затишок? На відміну від алгоритму життя сильної статі, жінкам не треба робити у своєму житті якесь коло, щоб потім повертатися додому, до родини, дітей. Мешканців цього казенного закладу, на жаль, не чекають ні жінки, ні діти, ні домашнє вогнище і тому, хоч би як тут було затишно і ситно, вони в цьому будинку з усіма зручностями завжди почуватимуться тимчасовими постояльцями. І це сурогатне життя, позбавлене родинних традицій, наступності поколінь, досвіду, переданого від батька до сина, від діда до онука, особливо гостро переживають саме чоловіки.
Хоча є тут і такі персонажі. Сімдесятирічного Василя Глушкова в інтернаті жартома прозвали Любимим. Родом із Воронезької області, 28 років він провів у в’язниці. «Де я тільки не жив, — згадує Глушков. — На Сахаліні, на Чукотці, на Уралі, на Камчатці... Де тільки не працював — на шахтах, у рудниках... Весь мій виробничий стаж — це у’язнення. Я в молодості так не жив, як тут живу...» Тілько-но обжившись в інтернаті, Глушков почав з того, що спробував запровадити тут власний статут: вимагав варити і подавати каву в постіль, курив у ліжку і на коридорі, посилав нянечок і медсестер по пиво у місцевий бар і взагалі міг послати не тільки по пиво... Але його запал швидко остудили. Глушков, не бажаючи поступатися, оголосив голодовку і майже дев’ять днів нічого не їв. Потім схаменувся й упокорився... Зараз це зовсім інша людина. Біля ліжка Глушкова практично завжди стоїть великий букет квітів, за якими він посилає нянечок до квіткового магазину. На підвіконні вирощує декоративний перець.
Навчені досвідом, але порожнем
Приїзд журналіста став цілою подією у житті людей похилого віку, які звикли до скромних буднів. Навіть ті, кому важко ходити, спустилися в затишний дворик, щоб не пропустити зустрічі і взяти участь у розмові. Охоче брали візитку, хоча хто і куди телефонуватиме: просто як гарантію захищеності, якої так гостро потребує старість.
У кожного з них свої скромні радості і великі образи — і на себе, на життя, на близьких людей, які колись зрадили і залишили їх. Хтось шляхом обману забрав будинок, хтось привласнив гроші, хтось прихопив пай, хтось умовив написати генеральну довіреність, і шукай вітра в полі.
...Проживши довге життя, в інтернат вони прийшли без нічого, вмістивши свої скромні пожитки в одну сумку: все, що нажили, розчинилося у родичів, знайомих, сусідів.
Вони мудрі своїм життєвим досвідом, відхідливі, мінливі і добрі. Листоноші вже знають: пенсію бабусям треба давати великими купюрами. Навіщо? Ці гроші вони з почуттям виконаного обов’язку безкорисливо покладуть до кишень внучатам або племінникам, що навідуються до бабусь точно після пенсії. Вони дуже хочуть, щоб про них не забували....
Для створення комфортних умов проживання торік із районного бюджету виділено понад 300 тисяч гривень: відремонтовано дах, установлено пластикові вікна, огорожу. У дворі інтернату є навіть маленький басейн, в якому проживає 13 карасів. Не сьогодні-завтра повністю відремонтують каналізаційну мережу, на що із спецфонду району виділено 19 тисяч гривень. Для поліпшення умов обслуговування лежачих хворих і інвалідів відділення незабаром розшириться за рахунок приміщення Шевченківської сільської ради. Тоді таким підопічним, як Анатолій Закриничний, уже не треба буде підніматися на другий поверх: вони розмістяться внизу.
Миколаївська область.
На знімках: самітність; незважаючи на поважний вік, підопічні молоді душею.
Фото автора.
