Страйки залишаються єдиним ефективним інструментом у руках профспілок, однак сьогодні жодна така акція протесту в Україні не може бути визнана законною.
Неоплачувана праця — це праця примусова
Більш як десять років тому краснодонський шахтар Олександр Михалевич привселюдно облив себе бензином і підпалив. Після акту самоспалення він провів у реанімації лише шість днів. Зберегти йому життя лікарі не змогли. Такий був сумний підсумок страйку краснодонських гірників у 1998 році. Розбивши наметове містечко під стінами облдержадміністрації, вони провели в ньому 152 дні й ночі, добиваючись виплати заборгованості із зарплати та регресних. Буквально через три дні після того, як в одного з 230 доведених до розпачу учасників акції не витримали нерви, і він підніс сірник до свого просоченого бензином одягу, уряд країни, нарешті, знайшов рішення. Шахтарям повернули заборгованість. Тільки після цього вони згорнули свої намети і повернулися додому. Це сталося 17 грудня 1998 року.
Акція, організована Незалежною профспілкою гірників шахти ім. Баракова ВО «Краснодонвугілля», на той час була наймасштабнішою і найтрагічнішою в Україні. Загалом шахтарі провели в наметах літо, осінь і початок зими. Вони не бачили своїх дітей, хворіли, голодували в буквальному значенні слова, божеволіли. І якщо на початку страйку влада ще звертала на них увагу, як на певний подразник, «що заважає працювати», то пізніше геть перестала помічати людей, які мерзли на грудневому вітрі. Ціною свого життя Олександр Михалевич переломив ситуацію. Шахтарів нарешті почули.
Після того випадку гірники шахти ім. Баракова ще не раз виходили під стіни облдержадміністрації, домагаючись своїх прав. Але з роками робили це дедалі рідше. Останній раз вони страйкували в 2007 році, добиваючись підвищення зарплати шляхом збільшення тарифних ставок. Щоправда, страйк тривав лише дві години.
— Річ у тому, — пояснює голова Незалежної профспілки шахти ім. Баракова Дмитро Калитвинцев, — що сьогодні жодний страйк в Україні не може бути визнаний законним. На жаль, зміни в трудовому законодавстві з кожним роком дедалі більше орієнтовані на роботодавця, а не на працівника. З прийняттям Верховною Радою України в березні 1998 р. Закону «Про розв’язання колективних трудових суперечок (конфліктів)» домагатися законних прав трудящим стало складніше, а в багатьох випадках практично неможливо. Прикладом тому служить трудовий спір між трудовим колективом шахти ім. Баракова й адміністрацією ВАТ «Краснодонвугілля», який зареєстрований в Національній службі посередництва і примирення (НСПП) у 2007 р. Йдеться про оплату праці. До речі, в більшості випадків колективні спори в Донбасі виникають саме через невиплату зарплати. Так от. Згідно з директивою від НСПП, щоб розглянути питання про початок страйку, нам необхідно зібрати конференцію з чітко обумовленим цією самою НСПП модусом — від 15 членів трудового колективу один представник. У нашому випадку, якщо колектив ВАТ «Краснодонвугілля» бажає змінити умови колдоговору, то для цього необхідно зібрати конференцію в кількості 1266 осіб, бо колектив ВАТ становить 19 тисяч чоловік. Причому спочатку цей же колдоговір прийнятий конференцією, на якій були присутні лише 180 представників трудового колективу. Зібрати одразу більше тисячі людей у Краснодоні не є можливим, оскільки в нас у місті немає придатного приміщення. Найбільший зал у ДК ім. «Молодої Гвардії» уміщає лише 550 осіб. Тобто цю вимогу НСПП просто фізично неможливо виконати. А якщо умови не виконуються, то будь-який страйк визнається незаконним. Одне слово, якщо в разі невиплати зарплати за кілька місяців робітники вирішать страйкувати, не виходити на свої робочі місця, то це може розцінюватися як порушення закону, злочин. Виходить, що під прикриттям закону в Україні дозволено примусову працю. Я вважаю, що будь-яка неоплачувана праця, від якої людина не має права відмовитися, це і є праця примусова.
Пропозиція
Необхідно законодавчо визначити, що таке перешкоджання роботі профспілки. Кримінальним кодексом застережено, що за перешкоджання профспілковій роботі передбачено кримінальну відповідальність. У всіх випадках прокурор видає припис адміністрації на усунення порушень законодавства, але причин для порушення кримінальної справи немає, бо немає письмового наказу директора про заборону роботи профспілки.
Трудовий кодекс, що не захищає
На думку Дмитра Калитвинцева, новий Трудовий кодекс, над яким не один рік трудяться політики та юристи, насправді виходить гірший, ніж чинний Кодекс законів про працю (1972 р.) Зміни потрібні, вважає він, але вони мають поліпшувати закони, а не погіршувати їх.
— З 1991 року в законодавство вносилося багато змін, у результаті чого в профспілок забрали більшість прав. Що стосується проекту нового Трудового кодексу, то у мене до нього багато претензій. Я був на парламентських слуханнях у грудні минулого року, коли їх проводив голова комітету Верховної Ради із соціальної політики й праці та голова Федерації профспілок України Василь Хара. Профспілки тоді обурилися: що ж це за Трудовий кодекс, який не тільки не захищає їх, а й не дає повноцінно працювати. Необхідність впливу профспілок на зміну трудового права стала очевидною.
Як це зробити, які методи обрати? Незалежна профспілка гірників шахти ім. Баракова знову взяла ініціативу на себе. Довідавшись про всеукраїнський конкурс з удосконалення законодавства, вирішили в ньому взяти участь. Обрали трудове право і виграли грант. Проект розрахований на два роки. У його розробці брали участь жіноча правозахисна організація «Чайка», Конфедерація незалежних профспілок, «Трудовий рух», Асоціація найманих працівників та інші. На початковому етапі плановано вивчити ситуацію в дев’яти регіонах і проаналізувати, наскільки погіршилося тут трудове право. У цій роботі будуть задіяні місцеві профспілки та громадські організації, які допоможуть провести моніторинг ситуації.
— Розпочнемо з моніторингу негативних змін у трудовому праві по регіонах України, — пояснює Дмитро Калитвинцев. — Мають намір звернутися до Верховної Ради, щоб привернути увагу депутатів до тієї чи іншої проблеми. Тим більше, з досвіду кажу, що народні обранці все-таки прислухаються до нас. Наприклад, наприкінці 90-х, коли ми проводили той пам’ятний масштабний страйк, Верховна Рада тричі засідала з наших питань. А в 1999-му тричі проводилися засідання трьох різних комітетів — із злочинності та корупції, соціальної політики та праці, з прав людини, які розглядали проблеми вугільної галузі, порушені нами. Зараз реагують слабкіше, але все одно результат є — на своїх засіданнях комітети зважають на нашу думку, вносять виправлення в закон, а ті поправки вже враховуються депутатами під час голосування. Щоправда, шляхом до голосування наші пропозиції дещо деформуються, але ж все одно доходять. Я упевнений, якби чиновники не одержували стільки листів і скарг як від населення, так і від профспілок, багато що було б гірше, ніж є. І проект нового Трудового кодексу, який не влаштовує нікого, був би прийнятий ще три роки тому. Але завдяки тому, що люди обурюються, нам удалося відтягнути його прийняття на цілих три роки. Це вже плюс.
Що стосується таких «практичних методів», як страйки, то, на думку Дмитра Калитвинцева, сьогодні на вугільних підприємствах їх не проводять з однієї простої причини: майже кожна шахтарська родина потрапила в залежність від банківських кредитів. Виплачувати їх стало дуже важко. Люди бояться втратити роботу і начебто погоджуються з тим, що їх подеколи пригноблюють. Однак профспілковий лідер не виключає, що прийде такий час, коли кредити вже нічим буде оплачувати, і тоді страйки «почнуться ще сильніші за ті, які були раніш». На жаль, страйки залишаються єдиним ефективним інструментом у руках профспілок.
Луганськ.
Фото Вадима ЛЄСНОГО.
Як стало відомо
Національний форум профспілок України створив профспілковий штаб з контролю над виплатою зарплат і рівнем безробіття. На думку лідера НФПУ Мирослава Якибчука, ситуація з безробіттям і заборгованістю із зарплат в Україні наближається до критичної межі — восени кількість безробітних може зрости на 500 тисяч. Насамперед катастрофічної ситуації можна очікувати в хімічній, машинобудівній, вугільний галузях, а також у бюджетному секторі — серед працівників освіти і медиків. Тому НФПУ створює широкий фронт боротьби за соціальні права людей праці та запрошує приєднатися до нього всі громадські рухи.
Учасники акції вже передали представникам органів влади свої звернення і поставили в Маріїнському парку біля будинку уряду наметове містечко-штаб. «І щоб влада нас почула краще, а інформацію про повернення боргів із зарплати ми одержали швидше, штаб буде розташовано просто навпроти Кабінету Міністрів України», — повідомив Якибчук.
