Велике герцогство на маленькому клаптику землі

З яких подій іноземці дізнаються про нашу країну? Як правило, називають Чорнобиль, нещодавно додалася Помаранчева революція, а тепер ще й постійні сварки серед нашої правлячої верхівки. Словом, країну розпізнають переважно через проблеми. У Люксембурзі майже немає проблем, тому по-справжньому його ніхто й не знає. Чуже щастя непомітне, воно нікого не турбує. Так і тут: маленький Люксембург тихо собі живе своїм щастям — країна має найвищий у Європі й у світі рівень життя.

Потрапляючи ж на його територію, ти й сам мимоволі розслаблюєшся. До речі, люксембуржці розповіли нам і цей анекдот:

Чому в Люксембурзі не люблять грати у футбол? Надто вже незручна гра: трохи сильніше вдарив по м’ячу — і за ним треба бігти чи то в Бельгію, чи то в Німеччину, а то й ген у Францію.

Не кожен любитель подорожувати Європою, до речі, знає, що всім відому шенгенську візу видають у маленькому містечку Люксембургу. Для мене це теж було відкриттям. Як, власне, і те, що саме Велике герцогство є одним із засновників Європейського співтовариства.

Отож, із приводу Шенгенської угоди. Угоду «Про скасування паспортного митного контролю між деякими країнами Європейського Союзу» підписали ще 14 червня 1985 року п’ять європейських держав: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція й Німеччина. Але набрала чинності вона лише 26 березня 1995 року. Договір скріпили печаткою в містечку Шенгені, розташованому на кордоні Люксембургу, Німеччини та Франції. Відтоді до угоди приєдналися багато інших країн. Усі вони, за винятком Норвегії та Ісландії, є членами Євросоюзу. До речі, датою народження євроідеї вважають 9 травня, тож цей день відзначають як День Європи.

У цій невеликій країні знаходяться Європейський суд, Європейська рахункова палата, Генеральний секретаріат Єврокомісії і ще десятки інших поважних організацій. Не випадково сюди з’їжджаються політики і фінансисти з усього світу. Через вигідну податкову систему багато хто з бізнесменів воліє реєструвати свої підприємства саме тут. Один раз на рік їх обкладають невеликим податком, який не залежить від суми отриманого прибутку, і працюй собі далі спокійно. До речі, якщо захочете покласти свої грошенята в люксембурзький банк, який анітрохи не гірше за швейцарський зберігає таємницю вкладу, то в Міжнародному банку Великого герцогства є навіть спеціальна служба для клієнтів зі Східної Європи.

Чотиристасорокатисячне населення країни розмовляє переважно німецькою і французькою. Ці мови і є офіційними. Але крім того, громадяни Великого герцогства в побуті часто послуговуються так званою люксембурзькою говіркою — лютцембургеш. Це один із нижньонімецьких діалектів з досить сильним французьким впливом. Він теж недавно одержав статус офіційного. Крім того багато хто з люксембуржців добре знає англійську, і на одній газетній сторінці якось удалося побачити матеріали різними мовами.

На такому тлі в цій країні, на відміну від нас, ніколи не було жодних непорозумінь і спекуляцій, а політики навіть не намагаються використовувати мовний чинник у своїх передвиборних цілях. Так само, як мови, на цьому маленькому просторі мирно уживаються і різні національності. І це при тому, що в країні кожен третій житель — іноземець. А в столиці взагалі є райони, де іноземців дві третини. Та завдяки гнучкій політиці і патріотизму самих громадян цій маленькій країні вдається зберігати просто олімпійський спокій, а політикам у такий спосіб культивувати серед населення гордість за приналежність до своєї держави, а отже, і сприяти її процвітанню.

Зате і розорити свою державу військові не можуть. У люксембурзькій армії лише 430 чоловік, це одна десята відсотка населення. Та найцікавіше, що в ній ви не знайдете генерала. Найвище військове звання тут — полковник.

А навіщо нам, кажуть місцеві жителі, генерал? Хіба що коштуватиме дорожче, а користі більше не буде. Служать у люксембурзькій армії добровольці-контрактники. Система продумана: скінчиться термін — у поліції чи на будь-якій іншій держслужбі робоче місце гарантоване. Тому в армію йдуть охоче. З приводу чисельності армії є теж анекдот:

Військовий парад у Люксембурзі. Минає п’ять хвилин. Парад закінчено.

— І це все? — запитують зацікавлені журналісти.

— Ні, не все. Ще четверо стоять біля двору Великого герцога.

Жарти жартами, але маленькій країні вдається спритно лавірувати серед великих сусідів, при цьому ще і відігравати роль лідера з багатьох позицій, хоча раніше Люксембург не раз опинявся під владою іноземних правителів.

Побачивши Люксембург, також починаєш замислюватися: то яка столиця світу все-таки найзеленіша? Пам’ятаєте, колись наші градоначальники запевняли нас, що це Київ. Але після вирубаних зелених масивів, на місці яких тепер стирчать страхітливі новобудови, і після такого догляду, коли на газонах узагалі не передбачено підземне поливання, а поверхневе через економію води і коштів (а правильніше — через безгосподарність) теж не здійснюється, навряд чи хтось насмілиться таке стверджувати. А в Люксембурзі розумієш, що саме це маленьке, розташоване на неймовірно красивих пагорбах і в ущелинах затишне містечко і є найзеленішим у світі. У Люксембурзі — як у державі загалом, так і в однойменній столиці — стільки дерев, кущів, газонів, така безліч лісів і парків, що з провесни і до пізньої осені він сяє смарагдовими барвами (на знімку). Пам’ятаєте, у казці «Чарівник Смарагдового міста» правитель створював ефект смарагдовості, змушуючи жителів носити зелені окуляри. У Люксембурзі таке точно ні до чого, а от для Києва незабаром буде навіть дуже доречне.