Голова прийде — розбереться

— Ходіть із нами, ми вам щось покажемо, — малеча тягне за руку дорослого чоловіка до гойдалки. — Ось тут зламалось. І на тій хтось дошку відірвав. А ще один хлопчик ногами ставав на сидіння. І мого братика бив...

Потік скарг поступово наростає, і всі вони дуже болючі для сільських дітлахів. З ними можна прийти до мами, бабусі чи в крайньому випадку — до вчительки. Але щоб до сільського голови? З таким зустрічаюсь уперше. А тим часом Леонід Дацков усе уважно вислуховує:

— Передайте цьому забіяці, голова казав, що не можна так робити. Та я ще й сам завтра до школи зайду, поговорю.

Навряд чи це входить до функцій сільського голови. Втім Дацкову доводиться робити багато такого, що не мав би. Але хто ж, як не голова? Може, саме завдяки цьому Грузевиця, що у Хмельницькому районі, стала переможцем всеукраїнського конкурсу «Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку».

Якщо у сіл, як і в людей, буває своя доля, то Грузевицю можна назвати щасливчиком. До обласного центру — рукою подати, дорога сюди добра, транспортне сполучення — відмінне, тож місцеві жителі не страждають від безробіття. Якщо в теперішньому господарстві працює всього... шестеро чоловік, то решта прилаштувалась у місті. Люди сьогодні не із села до міста тікають, а стікаються назад до рідних дворів. Тому серед майже двох тисяч сельчан більшість — молодь.

Навіть у день нашої зустрічі голова встиг з самого ранку відвезти породіллю до лікарні. А вже до обіду стало відомо, що в селі з’явився ще один новий мешканець. Тож не про закриття дитячого садочку тут мову ведуть, а про його розширення. Ще не так давно в цьому приміщенні разом із садком була пошта, і навіть батюшка службу Божу правив в імпровізованій церкві. А тепер і поштове відділення в інше відремонтоване приміщення перебралось, і нову церкву освятили. Натомість у дитсадку з’явиться два десятки нових місць. Село росте, молодіє, а це чогось та й варте в наш час, коли скрізь тільки й мови про те, що воно гине.

Хоча зовні, може, й не скажеш, що Грузевиця чимось дуже особлива. Хіба що тим, що на її околицях — велике місто. Саме так, а не навпаки. А це значить, що село стало володарем дуже бажаних земель. Тож якщо на них будуються котеджні містечка, які є справжнім раєм, то Грузевиця опинилась десь на краю того раю, і його плоди перепадають сельчанам.

За свою довгу історію майже у три з половиною століття у села все ті само землі і все ті само сусіди, але за цей час жилось йому по-різному. Вже відійшов в історію той час, коли на колгоспних фермах було більше двох тисяч голів худоби, вісім тисяч овець, п’ять тисяч свиней... Тоді Грузевиця була справді багатим господарством. А потім встигла збідніти і залишитись без нічого, а потім...

Коли шість років тому Дацков став тут головою, бюджет сільради становив усього 123 тисячі гривень. А цьогорічні видаткові статті перевищили 725 тисяч. Витрати на утримання соціальної сфери, ремонт доріг, комунальне господарство ростуть, і це значить, що село розвивається. Та з другого боку, кошти, не тільки бюджетні, а ще й додаткові, самі в сільську скарбницю не стікаються.

Ще тільки торік у дитячому садку міняли вікна, ремонтували, купували меблі, а вже в нинішньому знову запланували 200 тисяч гривень віддати для його капітальної реконструкції та заміни газового устаткування.

Коли обласне начальство приїхало до місцевого ФАПу, здивувалось: усе відремонтовано, фельдшер на місці, ліки є. Та й не дивно, бо торік на реконструкцію приміщення було використано понад сто тисяч гривень. Коли побачили, як громада дбайливо ставиться до своєї медицини, взялися допомогти — подарували селу машину швидкої допомоги. А як пішла така розбудова, то вирішили, що просто фельдшерського пункту для села малувато, нехай буде своя амбулаторія сімейного типу.

У селі не знають, що таке закритий клуб чи помираюча бібліотека. Торік бібліотеку відремонтували — любо глянути, не пошкодували для цього п’ятдесяти тисяч гривень. А ще постійно поповнюють книжкові фонди на кілька тисяч гривень.

Здавалося б, до місцевої школи сільська рада вже ніякого стосунку не має, бо та утримується районним відділом освіти. Але все одно саме сільрада на ремонт спортивного залу виділила понад сто тисяч гривень, а ще шістдесят п’ять тисяч не пошкодували для заміни газового устаткування в котельні.

У селі практично не залишилось жодного об’єкту, куди б протягом останніх двох літ не вклали чималі кошти на ремонти та реконструкції. А ще нова церква, якої в селі не було 75 літ. І збудовані паркани, відремонтовані дороги, новостворений парк з гойдалками для малечі. І дві(!) місцеві футбольні команди, які утримуються за співучастю сільради. І ще подарунки, і започаткування дня села, і різні святкування...

Коли чуєш про зроблене, не можеш не спитати, де ж брати гроші на це все? Адже навіть попри те, що сільрада перевиконала план бюджетних надходжень, вона залишається дотаційною. Та й коли підраховуєш, скільки витрачено, розумієш, що згаданого бюджету для цього буде малувато.

— Звичайно, бюджету нам вистачає в основному на заробітну плату, оплату комунальних послуг, деякі дрібні витрати, — не приховує Дацков. — А решту треба вміти шукати. Торік, приміром, сільрада отримала півтора мільйона гривень за продану не таку вже й велику ділянку землі несільськогосподарського призначення. Для села користі від неї не було — болота і мочарі. А бізнесмени осушать, побудують дома для людей — усім буде вигода. «Але ж заробітки на землі такі сумнівні, — не втримуюсь. — Землі розійдуться швидко. Що далі?»

Голова заспокоює: ніхто й не збирається продавати сільськогосподарські землі. Вони мусять залишатись головним капіталом для селян. Але й триматись за те, що не приносить користі, теж не потрібно. Сільські депутати, приміром, розглядають питання про передачу частини земель обласному центру. А чому б і ні, коли і будівлі, і ділянки на них уже давно передані людям. Податки з такої території для села вже сходять до мінімуму, а клопотів із комунальним обслуговуванням, скажімо, тільки додається.

Депутати більше стурбовані не тим, продавати чи ні свої землі, а тим, щоб сільський бюджет формувався знизу, а не просто ділився згори. Скажімо, від продажу тієї ж ділянки село отримало лише десять відсотків. Навіть ці кошти допомогли повністю змінити обличчя соціальної сфери, що врешті-решт і привело до перемоги на всеукраїнському конкурсі. А якби ж то пропорція змінилась докорінно і сільраді перепало 90 відсотків? Від сільських голів не раз доводилось чути, що сільрада не спроможна заробити для села кошти. А Леонід Анатолійович тільки пальці загинає: коли провели ревізію соток і гектарів, податки на землю одразу зросли із шести тисяч гривень до тридцяти. А якби плата за техогляд сільськогосподарської техніки повністю залишалась у сільській скарбниці? А ще б відрахування на дороги... А ще із місцевими фермерами, підприємцями, великими і малими, орендарями треба вміти знайти спільну мову. Не секрет, що відшукати спонсора, котрий сам би приніс до тебе гроші, просто не можливо. А от поговориш, переконаєш, коли й про сором’язливість та гордість забудеш — попросиш, дивись, і перепаде дещо. Головне, не для себе, для громади.

Грузевиця вже не боїться завтрашнього дня. Люди відчули, що село не просто живе, а розвивається. І за це громада вдячна своїм місцевим обранцям.

 

Хмельницька область.