Між двома Бугами і богами

У довідковій краєзнавчій літературі з подільським містечком Меджибіж насамперед пов’язують місцеву фортецю. Білий лебідь, а саме так назвали свою улюбленицю її власники і будівничі, справляє враження на мандрівників. Але ж відомо, що справжнє життя розпочинається за мурами замків. Тож і в Меджибожі, якщо оминути фортецю, то серед маленьких вуличок обов’язково натрапиш на синагогу і школу, де викладав ребе Баал Шем Тов. А на околиці, на древньому єврейському кладовищі, відшукаєш його могилу.

Довго сучасні мешканці Меджибожа й гадки не мали, що у їхньому селищі похована така людина. Знали, правда, про старе єврейське кладовище. Кажуть, до війни його вдавалось зберігати в охайному та пристойному вигляді, але потім... Нащадки похованих давно загубились у просторі й часі. А хто доглядатиме за могилами, де навіть імен не прочитати — все написано давно забутою тут древньою в’яззю ідишу.

Лише у 1990-х роках в Меджибожі з’явилась експедиція науковців із Санкт-Петербурга. Вони привезли з собою план кладовища. Виїжджаючи назавжди, його склав останній рабин Меджибожа ще у 20-х роках минулого сторіччя. Мудрий ребе наче передчував, що над цими могилами пройдуть нищівні роки лихоліть, тому й намагався вберегти пам’ять.

Коли кладовище розчистили й упорядкували, знову відкрились світу могили ребе Баал Шем Това, його онуків, найближчих учнів і найвірніших послідовників. Відтоді це місце стало святинею для прочан-хасидів, котрі приїжджають вклонитись людині, що спробувала перевернути всесвіт.

Саме так дехто оцінить ребе-пророка і просвітителя. А в Меджибіж у 1740 році він прийде маловідомим і трохи дивакуватим ребе у ледь не злидарському одязі, котрий навчатиме єврейських хлопчиків Закону в школі, займатиметься таємничою кабалістикою і зцілюватиме людей від хвороб. Саме це принесе йому неабияку популярність. І лише згодом люди почують, що він несе якісь незвичні ліки не тільки для тіла, а й для душі. Баал Шем Тов стане засновником нового релігійного вчення — хасидизму.

З часом його назвуть релігією добра й радості. Ребе вчив, що Бог однаково любить і бідних, і багатих. Що життя має бути радісним, і не варто самому собі створювати труднощі. Що Бог створив світ гармонійним, а тому хоче, щоб кожному в ньому було добре. Що Всевишній — це не страх, а любов.

Не всі й не одразу сприйняли такі прості й зрозумілі слова. Ортодокси твердили: нікому не дано порушувати Закон, як і вносити до нього свої зміни. Але прихильників, особливо серед бідних, ставало дедалі більше. Кажуть, за життя Баал Шем Това поруч із ним завжди було до півсотні учнів. Вони роз’їхались по світу, і хасидизм дав буйні паростки віри.

Цікаво, що сам ребе не залишив по собі жодного письмового документа. Не дивно, що його біографія переплілась із легендами, де поруч із реальними людьми діють і найвищі сили. Чи не єдиним свідченням життя учителя та його послідовників залишились могили на старому кладовищі. Тут найближчий учень — ребе Аптер. Тут два онуки: ребе Борух, за яким навіки закріпилась місцева ім’я «сварливий цадик», і ребе Моше-Хаїм, який після довгих подорожей і проповідей на старість повернувся до Меджибожа.

Не дивно, що саме звідси починають свій шлях паломництва євреї, які прибувають до України. Помолившись над прахом великого учителя, вони прямують до Умані, де похований не менш шанований у єврейському світі просвітитель, правнук Баал Шем Това ребе Нахман. Його письмовий заповіт закликає євреїв зустрічати новий рік саме на його могилі, за що обіцяє особливу Божу прихильність. Тому тисячі хасидів з’їжджаються з усього світу до своїх святинь в дні нового року, щоб попросити прощення за всі гріхи і розпочати новий рік з чистою душею і міцною вірою.

Крихітний Меджибіж за останнє десятиліття теж приймає гостей. Найбільше їх — у дні народження і смерті ребе та в час, коли настає новий єврейський рік. Зазвичай серед приїжджих більшість — рабини та чоловіки-прочани. Часто бувають і діти та хлопчики-підлітки.

Якщо є жінки, вони мають дотримуватись особливих правил. Так, синагога, що поруч із кладовищем, розділена на два зали, де окремо моляться чоловіки та жінки. Вхід до некрополя ребе жінкам також дозволений. Однак перебувають вони там окремо від чоловіків. Поки група однієї статі молиться, інша не дозволяє собі навіть ступити на кладовище. Ортодоксальні віряни переконані, що в час молитви жінка не повинна потрапляти на очі чоловіків, тому непрохану гостю можуть просто виставити із синагоги чи некрополя.

Тутешні жителі розповідають, що інколи дехто із прочан теж хоче провести п’ятничний вечір в суто чоловічому товаристві. При цьому чоловіки самі готують собі вечерю.

А якщо хтось привозить із собою дружину, то береже її від поглядів сторонніх чоловіків. Тому в приміщенні для перепочинку прочан, що біля синагоги, тепер облаштовують кімнати для сімейних пар. Знадобляться вони і ще для одного таїнства. Кажуть, що на святі місця до Меджибожа подружжя приїжджають ще й для того, щоб дати початок новому життю.

Шкода лише, що нове життя наче обминає сам Меджибіж. Мешканці його, здається, давно перестали вважати священним місце між ріками Південний Буг та Бужок. Від колишнього замкового середньовічного міста лишились тільки фестивальні спогади. Та й у те, що свого часу тут процвітала торгівля, тепер мало хто може повірити. А місцеві торгівці мали зв’язки з усією Європою! Та й хто міг бути успішнішим торговцем, як не євреї. У ХVІ столітті їх було близько половини від дванадцятитисячного міського населення. А вже через сто літ — три чверті. В місті діяло чотирнадцять синагог. Не дивно, що єврейство тут процвітало. І що саме тут народилось і розквітло нове іудейське вчення.

Доля не завжди була прихильною до міста. Жовтневі революційні погроми змусили забути про синагоги. А в 1942-му, саме на свято нового року Рош-Ашана, близько трьох тисяч євреїв розстріляли фашисти.

Потім у ці дні ще протягом кількох десятиліть до Меджибожа з’їжджались родини загиблих, зустрічались на колишній торговій площі й тихо молились на місці страти. Синагог у містечку вже не було.

Тепер і цих гостей вже не зустрінеш. Та й на весь Меджибіж залишилось лише двоє євреїв — подружжя пенсіонерів. Сам Меджибіж наче постарів і зубожів. Тут ледь добігає до півтори тисячі жителів. Від колишніх громадських споруд у центрі селища — одні руїни. Навіть автобусна станція кілька місяців не діє. Висить оголошення, залишене касиром на дверях: «Буду через годину». «Не буде, — сміються тутешні бабусі. — А на автобус треба йти або до млина, або через сусідні Трибухівці на трасу...» Отакий він, центр міжнародного туризму і паломництва.

Коли півтора десятка років тому заново відкрилась могила Баал Шем Това, здавалось, Меджибожу всміхнулась доля. Адже до такого місця почнуть стікатись прочани з усього світу.

Уже були плани й про будівництво міжнародного аеропорту в Хмельницькому, й про створення туристичного центру в Меджибожі, й про потужну туристичну інфраструктуру, котра повинна була дати серйозні заробітки й місцевим жителям, і всьому бюджету краю.

Так не сталось. Чому? Точних причин уже не назвати. Хтось каже, що перешкодили перебудовчі процеси. Хтось подейкує, що не зійшлись у ціні тодішні обласні керманичі, сподіваючись на чималі прибутки особисто для себе. Набожні рабини твердять, що до Умані закликає письмовий заповіт, а ребе із Меджибожа такого по собі не залишив. А, може, й справді це все Господня воля — залишити один із найяскравіших духовних скарбів у домі бідняка, не посвятивши його у велику тайну. Бо, здається, крихітний Меджибіж так і не усвідомив, що володіє одним з найбільших багатств іудейського світу.

А тим часом місцеві жителі хоч якось намагаються заробити на прочанах. Поруч із синагогою та кладовищем — імпровізований базарчик. Старенька бабуся, побачивши, що розмовляю із рабинами, шкутильгаючи, підбігла: «Доню, спитай, може, їм треба хустинки тернові. На сувеніри. Дехто ж бере. Я на долар — дві віддам. Ет, треба було мені навесні прийти, коли жінки були. Та все часу немає — городи».

Але усі переговори веде Надія Антонівна, тутешня пенсіонерка, чия хата саме навпроти святих місць. Дякує, що Бог дав їй добру пам’ять, то вона, хоч не єврейка, а чудернацьку мову прочан на слух вивчила. Тепер і молодиць для роботи на кухні наймає, і за всіма будівлями наглядає, і транспорт замовляє, і що треба — купує. Звичайно, рада тому, що хоч для десятка душ, а на кілька місяців таки є робота. Он при синагозі працює молодиця, у якої двоє діток. Де б вона ще ту копійчину заробила? Та й у інших подібні клопоти.

Хтось візьме постояльців на квартиру, хтось овочі-фрукти продасть, хтось візьметься підвезти до Бердичева чи Умані —дивись, гривню чи долар і заробили. Небагато, а таки краще, ніж нічого. І хоч у Меджибожі живе переважно православний люд, проте для всіх добре зрозумілі слова ребе Баал Шем Това про те, що треба вміти радіти життю і тому, що маєш.

На знімку: через століття іудеї повернулись на вулиці древнього Меджибожа.