«Дім калічної дитини» — так на початку минулого століття називалася в Києві лікарня, де лікували дітей, чиї витівки й ігри призводили до травм, переломів тощо. Це був перший і єдиний на території України травматологічний лікувальний заклад. Причому соціальних відмінностей, чиї «калічні» діти — багатих батьків чи бідних, у лікарів не було. «Будинок калічної дитини» став предтечею нинішнього національного Інституту травматології і ортопедії Академії медичних наук України, якому виповнюється 90 років.Сьогодні інститут став головною спеціалізованою науково-медичною установою в Україні, котра, як правило, є останньою надією лікування і здоров’я, точніше «видужання», для багатьох десятків тисяч хворих людей. Сучасне значення Інституту травматології і ортопедії у вітчизняній медицині цілком визначається видатними вченими, лікарями, котрі працюють у цій авторитетнішій лікувальній установі України. Це десятки і сотні докторів, кандидатів медичних наук, лікарів, які володіють найглибшими знаннями і навичками профілактики, діагностики і лікування найтяжчих ортопедичних, травматологічних захворювань.
Із запитаннями про роботу інституту й одного з його відділень «Голос України» звернувся до заступника директора інституту, керівника відділення мікрохірургії і реконструкції верхньої кінцівки, доктора медичних наук, професора Сергія Страфуна (на знімку).
— Сергію Семеновичу, а який соціальний портрет людей, що найчастіше звертаються до вас по допомогу?
— Знаєте, це раніше основний потік травматологічних хворих формувався з пацієнтів робочих професій або тих, хто за збігом трагічних обставин ставав інвалідом. А сьогодні до нас звертаються люди найрізніших спеціальностей. У коридорах нашого інституту можна зустрітися і з відомими спортсменами, з артистами, військовими, людьми інтелектуальних професій, ну і, звісно ж, із тими, хто заробляє собі на хліб фізичною працею.
Це відбувається, по-перше, тому, що до нас звертаються хворі, які не змогли одержати кваліфікованої допомоги в провінції, в інших лікувальних закладах. А по-друге, тому що сьогодні наш інститут — це багатопрофільна лікувальна і наукова установа. Наприклад, лікарі нашого відділення займаються лікуванням украй тяжких травм кінцівок — це травми судин, нервів, кісток.
— А який вік ваших пацієнтів?
— Різний. Це й діти, й пенсіонери. Але найбільше до нас звертаються молоді люди, до 35 років. Вони і є наші основні пацієнти. Найнеблагополучніші професії — будівельні й ті, де працюють з «циркулярками», зварюванням. Це люди села, які травмуються тільки тому, що не дотримуються техніки безпеки, працюючи із «січкарками», газонокосарками та іншими «чудесними механізмами».
— Якщо порівняти часи СРСР і нинішні — чи змінився соціальний портрет ваших пацієнтів?
— Зменшився відсоток виробничої травми. Чимало заводів і фабрик просто не працюють, закрилися. Повторюся, наш інститут — це остання інстанція в Україні з проблем верхньої кінцівки. До нас приходять люди, яких оперували іноді до п’ятнадцяти разів. І приходять до нас уже не з травмами, а з тяжкими наслідками травм. Якщо приїхати в село і поставити в ряд десять чоловіків працездатного віку і попросити показати їхні руки, обов’язково в двох з десяти пальця не буде. Крім того, добре відомо, що щодня від ДТП в Україні гинуть і травмуються десятки людей.
— Чи працює в Україні ієрархічна система допомоги травматологічним хворим?
— Так, така система є. Але якщо раніше ми вимагали від обласних фахівців направлення, то зараз кожен травмований хворий, який вважає за доцільне полікуватися у Києві чи одержати консультацію, може отримати кваліфіковану допомогу в нашому інституті. Проблема полягає в тому, що в людей іноді не вистачає коштів на те, щоб добратися до Києва на консультацію. А про кошти на високотехнологічні операції годі й говорити.
— Пересічний український обиватель може приїхати і зробити у вас складну операцію, що потребує великих фінансових витрат?
— В Україні немає державної системи медичного страхування. Але якщо пацієнт був застрахований у приватній компанії, ми можемо забезпечити кваліфіковану допомогу й установлення, наприклад, протеза. Система ендопротезування існує, але не для всіх. Насамперед державна допомога надається інвалідам, учасникам війни, бойових дій, чорнобильцям. Наш інститут також займається розробкою протезів.
— Багато говорять про те, що наша медицина відстає від європейської.
— Я можу казати лише про ті проблеми, що вирішуються в нас. Сьогодні, в плані реконструктивно-відновної хірургії, ми робимо все, що роблять за кордоном — увесь спектр операцій. Інша річ, що здебільшого дуже заможні пацієнти їдуть за кордон, вкладаючи кошти в розвиток закордонних клінік. Отут, у певному сенсі, є психологічний момент. Там прекрасна клініка, чудовий післяопераційний догляд і реабілітація. У Європі ці проблеми вирішуються краще.
— Сергію Семеновичу, а які найцікавіші випадки з вашої медичної практики?
— У нас прооперовано багато людей, молодих і здорових, у яких поставало питання про ампутацію нижньої чи верхньої кінцівки. У 85 відсотках удалося зберегти кінцівку. Ми проводимо пересадження кістки і шкіри зі здорової ділянки на хвору. Ми пересаджуємо пальці зі стопи ніг на кисть руки. Людина, яка втратила всі пальці на руці, одержує можливість самостійно тримати ложку, ручку, повертається до нормального життя.
— Лікування кінцівок рук, реконструкція кінцівки, відновлення її функції — це технічно дуже складна операція?
— Для того, щоб відновити рух «підняття руки», потрібно задіяти одночасно 38 м’язів. Будь-яка хірургія в цій галузі через те, що щільність найважливіших структур (судини, нерви, сухожилля тощо) досить висока, потребує скрупульозного, найделікатнішого ставлення до цих тканин людського організму. Це залежить також від характеру лікаря — він повинен бути впертим, фанатичним і відданим своїй справі, швидше за все, інтровертом. Працюють під час операції водночас кілька бригад. Запевняю, що лікарі в нас найвищої кваліфікації. Через вашу газету хочу привітати весь колектив нашого інституту зі святом — 90-річчям із дня заснування.
Розмовляв Віктор Тимошенко.
Фото автора.
