Президент Віктор Ющенко взяв участь у пленарному засіданні 64-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Цей захід — традиційний і щорічний: десятки глав держав і урядів збираються у Нью-Йорку, щоб обговорити актуальні проблеми. Втім, кожен прагне розв’язати певні проблеми власних країн.
Такі завдання ставив перед собою і Віктор Ющенко, пов’язуючи з поїздкою певні сподівання передовсім із зустрічами з Бараком Обамою і Дмитром Медведєвим. Однак дипломатам, котрі готували візит, не вдалося «звести» з ними Президента, не сталося й інших сенсаційних несподіванок. Тому формальною подією поїздки став його виступ на пленарній сесії. Утім, сенсація все-таки була: наш глава держави заявив, що не сумнівається у власній перемозі на... президентських виборах.
Промова Ющенка, а також виступи на прес-конференціях широко цитувалися у ЗМІ, тож немає потреби їх повторювати. Але якщо коротко, то головні посили Президента, зокрема, були: зміцнення світової безпеки та роль України в цьому процесі, необхідність вступу до НАТО, стан україно-російських відносин.
Коли знайомишся з виступами Ющенка в Нью-Йорку, не полишає почуття ніяковості: враження, ніби їх автор принаймні впродовж останнього року перебував у летаргійному сні, прокинувся та не знає, що за цей час відбулося у світі. Стосовно нашого членства в НАТО і того, що сама ця організація уже давно дозріла, щоб це зробити, годі говорити. Як і про те, що, за словами Ющенка, «за інтеграцією України в НАТО стоять наші суверенітет і незалежність», а генсек альянсу підтвердив домовленості, досягнуті в Бухаресті. Наче не тоді саме перед Україною щільно зачинили двері до цього блоку...
Серйозніша тема — «плач» Президента щодо підступної Росії, яка спить і бачить, якщо не загарбати Україну негайно та назавжди, то забрати її під свій вплив, у зв’язку з чим Ющенко просить захисту в світової спільноти, передовсім у США.
Про наші відносини з РФ можна багато говорити, визначаючи, хто більше винен у їх похолоданні. Москва, діючи у власних державних інтересах, не свята, але часом у спробах переконати росіян у ворожих намірах українців буває, скоріше, смішна, ніж страшна. Утім, Росія переважно грає в одну «дуду», нав’язуючи світові своє бачення України. За президентства Буша Україна могла собі дозволити вдавати вередливу дівчинку, проливаючи сльози в його жилетку, не переймаючись створенням власної єдиної політики щодо відносин з Москвою. Але нині в Америки інший президент, та й сама вона розпочала інші ігри, «перезавантажуючи» відносини, в тому числі, з РФ. Наш керівник держави та його радники цього не помітили?
Заради справедливості, чимало з посилів Ющенка під час перебування у Нью-Йорку були раціональними. Але... На кого вони справили враження чи хто до них дослухався? Навіть не тому, що час його президентства спливає. Причина проста: ті, на чию підтримку ми розраховували, розчарувалися. Не в Україні, а конкретно в її очільниках, передовсім у Ющенку і Тимошенко. Про що без дипломатії днями заявив генсек ПАРЄ — європейський представник із зовнішньої та безпекової політики Солана, котрий свого часу палко їх сам і підтримав, запевнивши, що він — гарант демократії в Україні...
Не тільки розчарування, а й утома передовсім Європи — від незрілості української влади, бажань суспільства негайно інтегруватися у євроструктури суто на підгрунті споживацького інтересу, не зробивши для цього нічого, та ще й на тлі внутрішнього хаосу та безладу. Втім, ця заява свідчить і про неспроможність самого ЄС ефективно впливати на політичні процеси в Україні, що однак не додає честі й нам.
Нинішній світ прагматичний, і він намагається розв’язувати свої проблеми, в тому числі й глобальні, саме з позицій прагматизму: дружба дружбою, а економіка й добробут власних громадян — передовсім. Тож цілком очевидно: світ почав проводити реальну політику, в якій немає місця дріб’язковим війнам містечкових політиків. Українські очільники — мало не всі, без винятку — цього не помітили, як, утім, і очевидної поразки в цьому процесі.
