Cтаємо вегетаріанцями... не з власної волі

У радянські часи з Волині мало не щодня в Москву, Ленінград, Київ, індустріальні центри України відправлялося до десятка вагонів-рефрижераторів з яловичими і свинячими тушками, ковбасами, шинками, іншою смакотою. Працюючи в три зміни, Луцький, Ковельський, Нововолинський м’ясокомбінати не встигали переробляти всієї худоби, яка вирощувалася в області. Правдами і неправдами, через могоричі керівники господарств добивалися дозволу відправити свою живність на забій. І все-таки худоба, яку вже час було пускати під ніж, перестоювала, марнувалися корми, перевитрачалися кошти. Сьогодні про ті часи м’ясопереробники згадують з ностальгією. Поголів’я великої рогатої худоби в області за роки незалежності скоротилося з 960 до 242 тисяч голів, ще більших втрат зазнало свинарство. Тож сировини для виробництва м’ясокомбінатам не вистачає, доводиться користуватися імпортною, не завжди якісною. Гасло: «Вітчизняний фермер нас нагодує» поки що себе не виправдовує. Чому ж так сталося?

Одна із причин малої зацікавленості селян у розвитку тваринництва — низька його продуктивність, тож і прибутковість. І не дивно: виробництво яловичини у нас вважалося другорядним, а головним завжди було отримання молока. Відповідно, й худоба на фермах була переважно молочних порід. Зарадити справі вирішили волинські селекціонери, вивівши протягом 1974—1994 років місцеву м’ясну породу великої рогатої худоби. Вона була створена методом складного відтворювального схрещування порід: чорно-рябої і червоної польської (материнської) з абердин-ангуською, герефордською, лімузинською (батьківською).

Базовим господарством став колгосп ім. Кірова Ковельського району (тепер СТзОВ «Зоря»). За п’ятнадцять років волинська за чисельністю поголів’я вийшла на перше місце серед вітчизняних м’ясних порід.

Що ж приваблює у ній господарів? Перш за все ця м’ясна порода невибаглива до кормів і умов утримування. З весни і до пізньої осені, були роки що й до середини грудня, її випасають на луках. Охоче їcть як соковиті, так і грубі корми, не гребує навіть болотяною рослинністю. Для її утримання не потрібно капітальних споруд, гноєтранспортерів тощо. Відтак затрачається у два-три рази менше ручної праці, у десять скорочуються енерговитрати. В господарствах Ковельського району торік собівартість центнера приросту цієї худоби становила 470—560 гривень, рентабельність виробництва — до 20 відсотків.

Важливо, що волинська м’ясна майже на третину переважає ровесників місцевих молочних порід за живою масою і добовими приростами, до того ж має так зване мармурове м’ясо, яке відзначається високими смаковими якостями. Вихід м’якоті на кілограм кісток — 5,1—6,1 кілограма, що на 8—10 відсотків більше, ніж у худоби молочних порід. Вирощування таких бичків стало справою прибутковою. Не випадково в Ковельському районі, де, власне, й виведено породу, волинська м’ясна дедалі частіше витісняє з селянських обійсть молочну худобу. Для Волині, яка має 350 тисяч гектарів природних луків і пасовищ, ця справа виглядає надзвичайно перспективною.

У серпні в Ковелі відбулася науково-практична конференція «Проблеми та шляхи розвитку м’ясного скотарства в сучасних умовах». На ній багато теплих слів прозвучало на адресу творців волинської м’ясної, зокрема, казали про завідувача лабораторії генофонду порід західного регіону Інституту розведення і генетики тварин УААН Тимофія Янка і директора СТзОВ «Зоря» Володимира Потапчука. Віддаючи належне господарям, учасники конференції все-таки головну увагу зосередили на проблемах галузі. Відзначалося, що в Україні утримується лише 108 тисяч голів м’ясної худоби, в тому числі корів — 41,5 тисячі (з них майже 40 відсотків волинської породи). Тоді як у Франції поголів’я ВРХ м’ясних порід налічує майже одинадцять мільйонів, з них чотири мільйони — корів. Розуміючи важливість цієї роботи, держава доплачує господарствам за нарощування поголів’я м’ясного напряму.

Хіба можна вважати нормальною ситуацію, коли на сто корів м’ясних порід отримуємо за рік лише 80 телят. У Франції, на яку б нам слід рівнятися, цей показник становить 95—100. Зауважу: збиток, якого зазнають господарства від однієї незаплідненої корови, сягає понад три тисячі гривень.

Сьогодні ж 78 відсотків поголів’я волинської породи зосереджено в одній області, до того ж в основному в Ковельському районі. Тим часом є реальні можливості розповсюдження її в інші регіони. Адже розведенням волинської м’ясної займаються 14 племзаводів і 22 племрепродуктори. У СТзОВ «Зоря», наприклад, зараз є для реалізації 300 телиць, але багатьох, хто хотів би таку купити, стримує ціна — сім тисяч гривень за голову. Тож держава мала б потурбуватися про надання дотації для придбання такої худоби.

На конференції порушувалася також проблема розфасовки і збуту м’яса. Навіть Ковельський комбінат, на який в основному надходить на забій худоба волинської породи, не доплачує за високу споживчу якість м’яса. Директор СТзОВ «Зоря» Володимир Потапчук вважає, що ціна за таке м’ясо повинна бути значно вищою. Так, до речі, було за Радянського Союзу.

А тим часом проблема збільшення виробництва яловичини в Україні стоїть надзвичайно гостро. Зараз на її долю припадає усього 14 відсотків в м’ясному раціоні громадян нашої країни, що явно недостатньо для вирішення загальнодержавної проблеми з забезпечення населення цим продуктом. Це навіть за того, що минулого року середньостатистичний українець спожив лише 46 кілограмів м’яса, при нормі раціонального харчування 82 кг.

Волинська область.

На знімку: бички волинської м’ясної породи викликали великий інтерес у відвідувачів виставки «Волинь-Агро 2009».