Починаючи вести цю рубрику, я й гадки не мала, які дивовижні біографії мають деякі пам’ятки. Такого не вигадаєш — забракне фантазії. Дім, про який хочу розповісти цього разу, був збудований як садиба для цукрового магната, потім став школою, потім — спиртзаводом, потім його використовували для реабілітації алкоголіків, потім довгий час він стояв пусткою, а тепер у ньому... Але чекайте, про все по черзі!
Село Цибулів, як і вся Черкащина, у XІX сторіччі було покрите лісами. Сьогодні, їдучи полями, у це важко повірити. Пейзажі змінив цукровий бум, коли сотні гектарів лісів вирубали для вирощування буряків. Тоді ледь не в кожному селі з’являлися цукрові заводи. Нині більшість цих пам’яток індустріальної культури знищено. Частину зруйнували під час Другої світової війни, а інші не витримали переходу з соціалістичного на капіталістичний лад. Сьогодні на Черкащині навіть цукровий завод — рідкість. Більшість із них пішла на металобрухт у буремні дев’яності. А ось у Цибулеві збереглася будівля ще того, дореволюційного, заводу. Саме його я й хотіла відвідати, але, проїжджаючи центром села, побачила химерну будівлю з цифрою 1914 угорі. Дім нагадував башту у чотири поверхи з прибудовою. Точніше, прибудова була практично розібрана, без даху, заросла бур’яном, вздовж неї бігала, на щастя, прив’язана, кавказька вівчарка. Верхні поверхи «башти» теж, схоже, пустували. Зате до одного з вікон була прикріплена супутникова антена, біля порогу зграйкою паслися гуси, а навколо цього дивного будинку люди копали городи.
Чесно кажучи, я звикла до того, що такого типу пам’ятки або стоять, нікому не потрібні (у більшості випадків), або там «осідає» чи то відділ культури, чи музей, чи ще якась держорганізація. Але щоб там жили люди, такого я ще не бачила, тож вирішила познайомитися з господарями. У дорозі, що вела до обійстя, вгадувалися сліди колишньої розкоші. Очевидно, тут колись була вимощена бруківкою алея. Тепер про це нагадували лише поодинокі камінці, що стирчали з землі, та поріділий ряд тополь. Зате хтось посадив вздовж «парадного» в’їзду смородину. «Не так аристократично, зате практично», — подумала я про теперішніх «поміщиків».
Зачувши чужого, величезний собака голосно загавкав, і на ґанку з’явилася господиня. Я їй розповіла, що пишу про забуті пам’ятки і мене зацікавила історія її будинку. «Ви не перша до мене приходите, — почала свою розповідь жінка. — Вже стільки і покупців, і страховиків, і краєзнавців тут побувало. Але я не збираюся нікому цей будинок продавати!» Далі вона розповіла мені дивну історію цієї споруди.
1914 року цей маєток збудував пан Рогозинський. Навпроти стояв його цукрозавод (до речі, стоїть і досі). Власне на «цукрові» гроші дім і було зведено. Однак після революції цукрозавод і будинок перейшли у державну власність. У 30-х у маєтку організували фабрично-заводське навчання для дітей-сиріт, а згодом — середню школу. До 1982 року, коли у Цибулеві збудували нове приміщення для школи, багато поколінь селян отримали середню освіту саме у колишньому маєтку цукрозаводчика. Потім у спорожнілому приміщенні вирішили облаштувати спиртзавод. Але ідея виявилася невчасною — саме розпочалася горбачовська антиалкогольна кампанія. Тоді місцева влада круто змінила плани і вирішила, підкоряючись моді того часу, перепрофілювати сприртзавод на лікувально-трудовий профілакторій, де планувалося лікувати від алкоголізму. Але хаос, що панував на початку дев’яностих, призвів до того, що маєток залишився стояти пусткою. Селяни потроху розбирали його — кому були потрібні цегла, метал, дошки... Через це вціліла лише «башта», а прибудова перетворилася на руїни.
2004 року директор місцевої школи Ольга Михайлівна Ковальська, якій на той час місцева влада не виділила ані квартири, ані будинку, вирішила опікуватися маєтком. Власне, тоді до нього краще підходило слова руїна. Тож ця руїна виявилася непотрібною ані цукрозаводу, ані селищній раді, от і виділили вони її пані Ользі, яка впродовж останніх п’яти років намагається її відбудувати так, щоб і про минулі часи нагадувала, і жити можна було. «Але для цього потрібні великі гроші, — каже Ольга Михайлівна. — Прибудову треба знести, бо її вже неможливо відбудувати, а «башту» ще ремонтувати й ремонтувати. Ми з чоловіком самі усе робимо, своїми руками. Тому процес йде повільно. Ось бачите, перед будинком садок, а раніше було звалище. Ми тут уже багато чого зробили. Хочемо отримати кредит для завершення робіт. Потрібно десь 150 тисяч гривень, але поки що жоден банк не готовий виділити нам, сільським педагогам, таку суму».
Чесно кажучи, під час розмови з пані Ольгою мене весь час брали сумніви, чи правильно, що держава місцеві пам’ятки ось так просто віддає людям, неспеціалістам в архітектурі та історії. Крім того, приватна власність передбачає і певну приватність. Тобто, добре, що пані Ольга виявилася приємною людиною і показала та розповіла усе про цей будинок, а що якби тут оселився хтось з іншим характером? Так і залишилася б хай маленька, але пам’ятка, за огорожею? Розвіяло мої сумніви останнє запитання, яке я поставила пані Ользі: «А що було б, якби 2004-го вам не вдалося отримати цей будинок?» Відповідь була короткою, але вичерпною: «Його б уже рознесли».
На знімку: так виглядає маєток Рогозинського сьогодні.
Фото автора.