Розумні дитячі очі досвідчений учитель помічає одразу. Коли в класі зоріють такі оченята — наче крила виростають. Пригадуються цікаві історичні факти, виринають з підсвідомості педагогічні прийоми, тобою оволодіває натхнення і ти стаєш маестро...
Запалюємо зорі і наділяємо талантами не ми. Завдання педагога — не дати їм згаснути дочасно.
Перевіряючи перше домашнє завдання, я, наче грім серед ясного неба, почула від світозарного хлопчика: «Я не готовий до уроку. Ставте двійку».
Я остовпіла. На попередньому уроці він давав розумні коментарі, знаходив креативи проблемних історичних питань. І раптом...
Зазвичай я забороняю дітям казати: «Я не готовий», «я не знаю» тощо. Завжди кажу їм: треба вчитись виходити із ситуації. Треба активізувати свій мозок. Не можна опускати руки.
Колеги мені зауважують: на моїх уроках «слабкі діти» несуть ахінею, а я їх не зупиняю і слухаю. Так, слухаю, бо знаю, що найголовніше — «розговорити» дитину, дати відчути їй, що вона тобі цікава, що вона може. Тому дозволяю демонструвати свої таланти, підтримую будь-яку творчість. Хочеш — малюй, хочеш — співай, але тільки тупо не мовчи!
А тут чую від розумного хлопчика відмову відповідати взагалі. Питаю: «Чому не підготувався?» — «Усім підручники дали, а мені — ні!». Справді, в бібліотеці він не отримав книжку.
— Візьми мій підручник.
— Ні, вашого не братиму!
У класі вчились брат із сестрою. Я звернулась до них: «Чи не дасте одну книжку однокласнику?» — «Так!».
— Я не візьму. Мені підручник треба було дати, коли всім давали.
Такої нерозумної принциповості від розумного учня я не чекала.
З того часу почалось протистояння. Школяр намагався довести, що він поганий учень. Кожного уроку підводився і гордо казав: «Я не готовий, ставте двійку». Якось я таки поставила її, але поведінка не змінилася. Я не знала, чому він так поводиться, але точно знала, що оцінка — це не тільки мірило рівня знань, це інструмент у руках учителя, яким він не може користуватися як кувалдою.
Ставити хлопцю щоразу двійку — це ставити «незадовільно» собі. Я почала ігнорувати його відмови. Намагалась поговорити після уроків — марно.
Та природні здібності робили своє: не готуючи домашніх завдань, матеріал з історії він засвоював на уроках.
Розумник отримав достатній рівень, а я очікувала високого, творчого. Бачила його потенціал, і серце боліло: що я роблю не так, чому він не любить мій предмет? Так образився за підручник?
Наступного року в нього він був, але порозуміння не прийшло.
Мої прагнення закохати «розумні очі» в історію були марними. Мої учні перемагали в олімпіадах, писали і захищали роботи в МАН, друкувались в періодичних виданнях, захоплено працювали на уроках.
А він... У випускному класі хлопець серйозно зайнявся хімією та біологією. На мої уроки майже не ходив, їздив до репетиторів у райцентр. Я розуміла, як йому важко. Намагалась полегшити його життя. Давала завдання, які не вимагали зубріння.
Якось він таки підготувався до уроку і я почула відповідь, яку чекала п’ять років, на яку сподівалась, відколи побачила ті розумні очі.
Я розхвилювалась, сказала про його талант, своє бажання бачити його кращим істориком школи, а може й... а він... Промовчав. А пізніше написав мені листа.
...Я зрозуміла свою помилку. Я відкрила вкотре Америку. Дуже часто батькам і вчителям здається, що вони краще знають, що треба дитині. Вони сердяться, сумують, ламаючи дитину під себе. А так не можна. Дитина — це особистість, і цим усе сказано. Як часто діти стають в житті безпорадними аутсайдерами, бо були надто слухняними. У школі, вдома, на вулиці. Вони не вміли сказати «ні».
Мій учень не став істориком, та я якось інтуїтивно зберегла в ньому власне «я», його вміння вибирати. Я не зламала його. В педагогіці, як і в медицині, важливе гасло: «Не нашкодь!».
У школі немає вчителя історії, вчителя математики. У школі є ВЧИТЕЛЬ. І зовсім не важливо, чи знають діти формули і дати, важливо навчити їх людяності, благородства, навчити казати «ні», концентрувати свої вміння, прощати і багато, багато чого ще — важливішого, ніж хронологія та логорифми.
Коли мене запитують: «Ви викладаєте історію в школі?», твердо кажу: «Я вчитель історії в школі, я вчу дітей життя через історію».
Учитель — це скульптор, але його шедеври не виставляють в музеях. Учитель — це лікар, але його пацієнти рідко дякують за лікування, а то й зовсім не хочуть лікуватись. Учитель — це артист, але йому не аплодують захоплені глядачі...
Мій розумний учень став студентом медичного університету, набравши з хімії та біології по 200 балів із 200 можливих. І я щаслива, що не отруїла його шкільне життя двійками. І хоч би як я любила історію, виявилось, що дітей люблю більше, а, значить, правильно обрала професію, а, значить, зможу виховувати майбутніх вчителів і лікарів. Я їх вчитиму і завжди вчитимусь у них...
с. Мирнівка
Джанкойського району.
Крим.
Із листа Вчителеві
Коли перший раз прийшов на ваш урок історії, був здивований. Учитель говорив з нами, як з рівними. Але...
Ваш метод навчання, зізнаюся, спочатку мені був далекий, мені не вистачало посидючості, терпіння весь урок бути уважним і працювати. До того ж обсяг домашніх завдань був аж ніяк не дитячий. Я частенько не виконував їх. Моя поведінка згодом стала зухвалою, бувало, я брехав, через що довіра й прихильність учителя до мене різко підірвалися. Мене ігнорували на заняттях, я у відповідь не виконував ваші вимоги. Був упевнений, що вчитель мене не поважає. Насправді я глибоко помилявся. Я зрозумів це, коли після моєї непоганої відповіді з теми ви сказали про мене все, що думали. За що я щиро дякую вам.
Що стосується вашої методики навчання, то я запропонував би посилити вимоги до учнів. Бажаю учнів, які сперечатимуться з вами не про оцінку, а з теми уроку.
З повагою, Каміль.
