Старунський грязьовий вулкан входить до трійки найвизначніших природних чудес Прикарпаття. І хоч до сімки природних чудес України він не потрапив, науковці не перестають називати його дивом природи. На території України, кажуть вони, схожі геологічні прояви спостерігаються лише на Керченському півострові у Криму.
В уяві багатьох людей вулкан асоціюється з палаючою вершиною гори, виверженням розжареної магми, димом, двигтінням землі та градом каміння. Усі ці ознаки аж ніяк не властиві Старунському грязьовому вулканові. Він маленький, сумирний і старається не завдавати клопоту місцевим жителям, з якими мирно сусідує уже понад 30 років. Принаймні поки що. Науковці називають його «вулканчиком» — чи то за спокійний характер, чи за юний вік, чи за розміри, а може, й через ніжні почуття, бо він допомагає їм відкрити багато важливих для науки і людства речей.
Розташовується грязьовий вулкан на території Старунського геодинамічного полігона, що має статус геологічної пам’ятки України. Свою назву дістав від села Старуні Богородчанського району, на околиці якого тихо пухкає болотом. Цьому селу незабаром 630 років, якщо рахувати від першої писемної згадки про нього. Однак деякі дослідники не відкидають, що існувало це поселення ще за княжих часів.
Є й декілька гіпотез походження назви села. Найбільш вірогідна з них: Старуня походить від слова «стариня» — старші родичі. Село досить велике. За словами мого гіда сільського голови Івана Мосюка, в діаметрі його територія сягає 15 кілометрів. Хтось запримітив, що Старуня, подібно Києву і Риму, розташована на сімох горбах. Це тішить амбіції місцевого люду, бо наче вказує на те, що місцина ця особлива, не така, як інші.
Старуня й справді унікальна, бо має такі дивовижі, яких не знайдеш не те що у столицях, а й у світі. Про одну з них — тушу волохатого носорога льодовикового періоду, яку знайшли тут понад сто років тому в озокеритовій штольні, — ми вже розповідали. А в 1977 році тут «об’явився» ще й діючий грязьовий вулкан, який спричинив новий сплеск уваги до цієї місцини.
На території Старуні є декілька урочищ. Вулкан облюбував собі те, яке місцеві люди називають Фабрика. Саме те, де у 1907-му знайшли волохатого носорога та мамонта.
Учені вважають, що появу вулкана спровокувала людська діяльність. Понад сто років тому в цій місцині вели інтенсивний видобуток озокериту (земляного воску). Поклади цієї копалини тут такі великі, що її й нині можна видобувати відкритим способом. «Якби екскаватор зняв шар землі, озокерит можна було б вибирати просто з поверхні», — запевняє пан Іван. Згодом промисловці переключили свою увагу на більш дохідну справу. На місці озокеритового родовища іноземні компанії почали шукати нафту. Промислом зайнялося австрійсько-бельгійське підприємство «Прем’єр» і вело його на широку ногу. Старожили розказують, що на цьому сьогодні безлюдному полігоні колись вирувало життя. Тут працювала фабрика (звідки й походить назва місцевості), стояли двоповерхові житлові та адміністративні будинки. Землю з новою силою буравили, потрошили, дірявили свердловинами, висмоктуючи з неї корисні копалини. Як наслідок, на цьому місці тепер бачимо зранену, сплюндровану, продірявлену штольнями землю з чорними масними кляксами-калюжами, які залишилися у спадок від колишніх промислів. Недалеко від вулкана день і ніч над трубою законсервованої у 1939 році свердловини «Надія» горить газовий факел. В отворі під ним киплять вода, різні грязі та розсоли, які вихлюпуються, кристалізуються й утворюють навколо факела купу накипу. Від факела тягнеться чорний жолоб з відстійником, збудований ще на початку минулого століття, яким нафта тоді збігала в озерця. На думку учених, саме через відпрацьовані свердловини і шахти насичені киснем ґрунтові води і проникли вглиб землі на тисячу метрів, спричинивши окислення нафти. Теплова енергія, що виділяється при цьому процесі, додала вулкану сили. А землетрус, що стався у 1977-му в горах Вранча у Румунії, допоміг їм вирватися на поверхню.
Перші кратери вулкана з’явилися на конусоподібному пагорбі діаметром близько п’ятдесяти метрів. З них вихлюпувалися мінералізовані розсоли, глиниста рідина, газ, вода, нафта. Довжина цих потоків сягала 10—50—60 метрів. Тепер тут налічується 8 кратерів і 12 непостійні міні-кратери.
Найбільший із них скидається на калюжу з блискучою темною масною рідиною. Вона не ворушиться, лише в одному місці ця рідина час від часу булькає, ніби закипає. «Це вулкан до вас вітається», — жартує пан Іван. Ці бульки можуть підстрибувати й на 10 сантиметрів. Час від часу рідина перетікає за краї кратера і стікає схилом пагорба цівками, утворюючи красиві різнокольорові розводи. Кажуть, що в цих потоках містяться всі елементи хімічної системи Менделєєва.
Десь наприкінці 70-х років вчені помітили, що вулкан реагує на землетруси, які відбуваються на дуже далекій відстані. Ще задовго до початку землетрусу він починає хвилюватися — активно булькотить болотом. Якщо ця гіпотеза підтвердиться, то Старунський вулкан міг би попереджати людей про небезпеку. А ще він допомагає вченим досліджувати динаміку Землі, закономірності формування корисних копалин, процес рудоутворення. Раніше думали, що руда народжується лише на великій глибині. Тепер за цим процесом студенти можуть спостерігати просто під відкритим небом.
До вулкана можна підійти зовсім близько і зазирнути в його бездонне масляне «око», краї якого обрамлені, наче снігом, білими кристалами. Від кратера ледь чутно тягне смородом. З грязюки стирчать якісь патики. Іван Васильович каже, що то туристи, мабуть, хотіли виміряти його глибину, та так і позалишали палиці у в’язкій рідині. Пагорб наче посипаний якимсь білуватим піском. Трава на ньому не росте — вона відступила туди, де її не досягне багнюка. Загалом місцина ця має таємничий і якийсь зловісний вигляд. Не чути ні співу птахів, ні дзижчання комах. Якась бідна і злякана рослинність.
Старунці не люблять тут бувати. Можливо, побоюються, що ті вулканічні гази та випари можуть завдати шкоди їхньому здоров’ю. Тим паче що, як розповідає Іван Васильович, і справді у цьому видолинку спостерігається незначне підвищення радіації. І хоч науковці твердять, що ті дози безпечні для людини, довго тут перебувати не хочеться. Усі ці розлиті на землі чорні плями, затоплені дощівкою старі штольні, покинутий напризволяще вогонь, сліди занедбаності і запустіння могли б стати ілюстраціями зони екологічного лиха. Навіть квіти тут якісь неживі. Пелюстки і листки у них такі тверді та гострі, наче вирізані з криці.
Сільський голова мріє, щоб відвідини полігона включили в туристські маршрути. Адже їдуть туристи до Манявського скиту — могли б завернути й сюди. Навіть путівник таких маршрутів уже випущений ентузіастами Івано-Франківського національного технічного університету. Однак у такому непривабливому вигляді це місце навряд чи можна показувати туристам. Його треба хоч трохи облаштувати. Наразі тут навіть немає таблички, що це геологічна пам’ятка державного значення. Ось і виходить: природне диво є, а показати його не вміємо.
