(До парламентських слухань «Закордонне українство: сучасний стан та перспективи співпраці»)
З плином часу це гасло, народжене в перші роки нашої незалежності і проголошене на різних поверхах вітчизняного суспільного середовища — і високопосадовцями, і пересічними громадянами, — сьогодні вже втратило свою привабливість, колишню актуальність. Тоді одні з нас сприймали його з оптимізмом, який, зрештою, багато в чому справдився, а інші — з неприхованою іронією, певною часткою скептицизму, який на загал усе-таки виявився безпідставним. Одне слово, роль закордонного українства у становленні нашої держави від незнання його істинних можливостей ми перевищували, але водночас з тієї ж причини і недооцінили ту політичну і моральну підтримку, матеріальну поміч нам з боку зарубіжних етнічних громад (переважно мешканців українського походження у країнах Заходу), яку дістаємо й досі.Усім відомі величезні обсяги гуманітарної акції українців з Північної Америки, Австралії, спрямованої на подолання Україною наслідків Чорнобильської катастрофи. Ця допомога, передусім дітям, надається й сьогодні. На Заході й досі діють численні відповідні фонди, створені різними громадськими організаціями. На жаль, не всі одержані від них фінансові та інші ресурси було використано за призначенням. Та це вже наша хронічна недуга.
Незаперечним є факт, що саме завдячуючи тамтешнім українцям Канада разом із Польщею та Угорщиною перші визнали самостійну Україну, а потім Аргентина та інші держави.
«Відколи Україна здобула незалежність, українська діаспора у світі «загубила компас». Мені запам’ятався цей вислів знайомого професора з університету Північної Кароліни (США) Олега Воловини. В одному зі своїх нещодавніх виступів в Україні він, зокрема, сказав: «Доти ми вважали себе, так би мовити, «сторожами» України, української культури та ідеї, бо в самій Україні в тих обставинах не було можливості це зберігати. Коли постала Українська держава, на початку всі кинулися їй допомагати, й роблять це до сьогодні. Але ті ресурси втратила українська громада і почала занепадати. Тепер ми бачимо, — зазначає Олег Воловина, — що така ситуація не є нормальною. Ми мусимо змінити спосіб мислення: українці мають свою державу, і тепер ви тут, в Україні, відповідальні за неї та за українство. Наша функція — допоміжна: поряд із фінансовою підтримкою України через пожертви і фонди, ми повинні виступати як громадяни наших держав (США, Канади, Аргентини тощо) українського походження, впливати на наші уряди, щоб їхня підтримка була сприятлива для України, щоб ресурси наших держав використовувались на підтримку українських проектів».
Я навів таку довгу цитату, щоб були зрозумілі теперішня психологія і найголовніші цілі української еліти на Заході. Так думає і діє не лише один Олег Воловина, а й багато хто із заокеанських українців. Незважаючи на відчутне розчарування в їхніх колах, і не тільки, сьогоднішньою нашою країною («не така та Україна, що була у мріях і задумах наших батьків»), бажання сприяти подальшій розбудові своєї історичної Батьківщини є непохитним. Хоч щире поривання принести користь Україні не збігається з реальними можливостями значної частини зарубіжних українців, особливо тих, хто живе на пострадянському просторі. Їхні громадські організації в колишніх радянських республіках ще не мають того політичного досвіду, тих зв’язків із владою, які є в більшості громад на Заході. Саме завдяки таким контактам багато держав визнало геноцидом українського народу Голодомор 1932—1933 років в Україні. У рамках вшанування 75-х роковин Голодомору за сприяння українських об’єднань у 33 країнах відбулася акція «Незгасима свічка», в якій узяли участь і представники місцевих урядів та парламентів.
Три роки тому не без впливу авторитетних американських діячів українського роду Палата представників Конгресу США проголосувала за скасування поправки Джексона—Веніка стосовно України, знявши обмеження в торгівлі з нашою країною.
Ще раніше, а саме в 2001 році тодішній президент Світового конгресу українців (СКУ — міжнародна українська організація, що об’єднує близько 300 етнічних інституцій більш як у 30 державах; вона є асоційованим членом Економічної та Соціальної Ради ООН) Аскольд Лозинський навів такий факт: «...За останні 10 років українською діаспорою в Україну передано близько 50 мільйонів американських доларів та 20 мільйонів канадських доларів гуманітарної допомоги».
У ці дні канадські газети повідомляють про збір коштів українськими громадами в Торонто і Ванкувері, призначених для кращої підготовки наших олімпійців на зимові всесвітні ігри у Ванкувері в 2010 році. Схожа допомога спортсменам України надавалася на попередніх п’яти Олімпіадах.
Протягом минулого і нинішнього років закордонні українські інституції та меценати продовжують надсилати обладнання до лікарень, літературу до навчальних закладів і бібліотек, фінансують різні наукові проекти і видання книжок в Україні, сприяють вивченню української мови, зокрема, проведенню конкурсу на краще знання віршів Тараса Шевченка в нашій країні, допомагали у встановленні пам’ятників і меморіальних дощок видатним українцям в Азербайджані, Австрії, Болгарії, Молдові, Німеччині, Словаччині, Росії, Чехії. Різну допомогу отримують наші області від їхніх вихідців у зарубіжжі.
Сьогодні СКУ опікується поширенням позитивного іміджу України в засобах масової інформації багатьох держав, у тому числі і в Інтернеті, протидією дезінформації та інформаційно-психологічній діяльності зовнішніх та внутрішніх чинників, що викликають зневагу до України, пропагуванням багатої історичної спадщини України, позитивних зрушень в її суспільстві.
Під час зустрічі з керівниками СКУ в Києві глава уряду Юлія Тимошенко відзначила «фундаментальну, дуже велику професійну роботу», яку ця організація проводить «на благо України і на благо українців, які живуть в усьому світі». «Переоцінити цю роботу неможливо», — підкреслила Прем’єр-міністр.
Поділяючи таку компліментарну й водночас абсолютно об’єктивну оцінку діяльності СКУ як потужної сили закордонного українства, варто зауважити, що в Україні очікують від громад у зарубіжжі більш дієвого лобіювання національних інтересів історичної Батьківщини у країнах свого проживання, залучення ширшого кола інвесторів для співпраці з нашою економікою. Приклади відстоювання національних пріоритетів України у двосторонніх відносинах демонструють у межах своїх можливостей українські організації в США, Канаді, Польщі, Угорщині і ще в кількох країнах. Але на загал цього вкрай недостатньо. Адже ми можемо порівняти, як дбають про зовнішні потреби своїх батьківщин менш численні етноси — вихідці із сусідніх європейських держав.
Звичайно, у цій справі відповідні владні структури України мали б допомагати українцям у зарубіжжі. Приміром, чому б Верховній Раді України не зібрати у сприятливий для неї політичний і фінансовий час зарубіжних парламентаріїв українського походження для конструктивного обговорення питань обопільного співробітництва.
Цілком очевидна формула — зростання потенціалу і престижу закордонного українства — безпосередньо залежить від нашої системної взаємодії з ним на різних рівнях спілкування в Україні та за її межами.
