Пам’ять нескореним на віки!

Напад фашистської Німеччини на нашу країну з перших днів війни викликав небачений опір не лише Радянської Армії, а й всього українського народу. Свідомий збройний опір окупантам чинили громадяни України, які об’єднувались в партизанські загони і з’єднання, групи опору, підпільні організації і групи. Мирне населення бойкотувало накази окупаційної влади, ухилялось від роботи, зривало відновлення підприємств тощо.

З метою увічнення всенародної боротьби та вшанування подвигу партизанів і підпільників, як передового авангарду в цій боротьбі, Президентом України 30 жовтня 2001 року було встановлено щорічне державне свято День партизанської слави, яке відзначається 22 вересня.

Це свято є найдорожчим для всіх добровільних учасників підпільно-партизанського руху в Україні в роки війни, воно яскраво відбиває і навіки утверджує непохитну волю, відважність кожного, хто в тилу ворога самовіддано захищав Батьківщину від німецько-фашистських загарбників.

Український партизанський рух вченими-істориками всього світу і навіть ворожими генералами визнано Другим партизанським фронтом, він відіграв важливу роль у визволенні українських земель від окупації та в розгромі німецько-фашистських полчищ. У смертельній боротьбі з фашизмом партизанські загони і з’єднання стали могутньою збройною силою, яка допомагала Радянській Армії.

В історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. підпільно-партизанська боротьба займає особливе місце. Її розмах та ефективність вражають організованістю і безкомпромісністю.

Усе це давалось нелегко, а прорахунки і неорганізованість обходились дорогою ціною.

Початковий період війни, особливо осінь-зима 1941 року, для партизанських формувань і підпілля був надзвичайно складним.

Жорстокий окупаційний режим, виключно сурова зима, відсутність досвіду, недостатність зброї й продуктів, відсутність зв’язку з тилом ускладнювали боротьбу. Окремі партизанські загони внаслідок великих втрат переставали існувати, деякі розпадались або йшли у підпілля.

Однак більшість з них витримали суворі випробування, загартувались в боях, стали для ворога грізною силою.

Як свідчать архівні документи, уже в кінці 1941 року на окупованій німцями території України активно діяли 883 загони і з’єднання — близько 80 тисяч партизанів.

У грудні 1941 року генштаб вермахту визнав: «Значно зменшилась кількість військових ешелонів, що прибувають на фронт, причина — диверсії партизанів». А через рік: «Стан з транспортними перевезеннями набуває катастрофічного характеру, знову причина — диверсії партизанів».

На початку 1943 року вже воювали з загарбниками 8 великих партизанських з’єднань, близько 900 партизанських загонів та більше тисячі диверсійно-розвідувальних груп.

Проти них німецьке командування, окрім поліції й жандармерії, змушене було зняти з фронту більше 120 тисяч солдатів і офіцерів вермахту.

Після Сталінградської битви, в умовах широкого наступу Червоної Армії, партизани завдали відчутних ударів по головних комунікаціях ворога, не давали змоги гітлерівцям регулярно поповнювати фронт військами й технікою.

Один гітлерівський генерал сказав: «Історія воєн не знає жодного прикладу, коли партизанський рух відіграв би таку роль, як в останній світовій війні. Він являє собою щось цілком нове у воєнному мистецтві».

Ймовірно, Гітлер, розв’язуючи війну з СРСР, не передбачав таких масштабів всенародного опору.

Ні жорстокий окупаційний режим, ні підступна пропаганда не допомогли фашистам погасити полум’я цієї боротьби. І ніхто із колишніх партизанів та мирних жителів, які їм допомагали, не жалкували про єдино правильний вибір тих років.

Найдошкульніші удари по комунікаціях ворога партизани України завдали під час Курсько-Орловської операції. Тоді не дійшли до фронту 1023 військові ешелони, їх зупинили партизанські міни.

До битви на Дніпрі та для визволення Києва Український штаб партизанського руху на допомогу Червоній Армії відрядив понад 20 тисяч партизанів.

У багатьох операціях Червоної Армії в Україні брали участь партизанські й підпільні організації. Вони постачали військовим штабам майже 80 відсотків даних про ворога. З відкриттям партизанського фронту у людей міцніла віра в нашу Перемогу, надихала їх на боротьбу з окупантами, не дозволяла зламатися під жорстоким терором фашистів.

Минула війна увела в ужиток таке поняття, як партизанський край. Окупантам були непідвладні обширні території України, які можна по праву вважати першими з визволених від фашистської окупації наших земель.

Немеркнучою славою вкрили себе видатні організатори і керівники підпільно-партизанського руху в Україні, партизанські полководці: Секретар Нелегального ЦК КП(б) У Дем’ян Коротченко, начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач, легендарні партизанські полководці і комісари: Сидір Ковпак, Олексій Федоров, Олександр Сабуров, Михайло Наумов, Микола Попудренко, Іван Боровик, Семен Руднєв, Володимир Дружинін, Петро Вершигора, Іван Бовкун, Василь Бегма, Андрій Грабчак, Антон Одуха, Іван Хитриченко, Костянтин Попов, Михайло Шукаєв, Тимофій Бурченко, Захар Богатир, Степан Маліков, Юрій Збанацький, Микола Прокопюк, Яків Мельник, Іван Кудря, Микола Кузнєцов, Петро Коротченко, Михайло Салай, Михайло Владимиров, Олександр Тканко, Анатолій Кондратюк, Віктор Кременицький, Леонід Бернштейн, Іван Діброва, Микола Сташков, В’ячеслав Квітинський, Яків Батюк, Дмитро Медведєв, Микола Кузнєцов, Антон Бринський та багато інших партизанських вожаків.

Всіх їх перелічити неможливо, адже тоді в Україні діяло 46 партизанських з’єднань, понад 2000 партизанських загонів. За час визволення України від окупації та надання українськими партизанами допомоги іншим державам у складі Українських партизанських формувань та в розвідувально-диверсійних групах нараховувалось 518 тисяч бійців.

Крім того, в Україні вели боротьбу з окупантами 3 992 підпільні комітети, організації і групи, 558 комсомольсько-молодіжних організацій, в яких перебувало більше 105 тисяч підпільників. Понад один мільйон 400 тисяч громадян України надавали партизанам постійну допомогу.

Вражають підтверджені архівними документами цифри втрат, завданих ворогу народними месниками під час окупації України: вбито понад 465 тисяч солдатів і офіцерів, пущено під укіс 5019 ешелонів, підірвано 1566 танків і бронемашин, 13535 автомобілів, виведено з ладу 820 гармат і мінометів, збито і знищено на землі 211 літаків, потоплено 105 пароплавів, барж і катерів, підірвано 607 залізничних та 1589 шосейних мостів, близько 2,6 тисячі промислово-виробничих об’єктів, розгромлено 411 гарнізонів і поліцейських станів, 56 штабів військових формувань.

У цій жорстокій боротьбі зазнали значних втрат партизани і підпільники, їх родини, мирні громадяни України, які надавали допомогу своїм захисникам.

Від рук фашистських катів і їх пособників загинуло біля 80 тисяч підпільників. Не повернулись до своїх родин, до мирної праці більше 100 тисяч партизанів. Розстріляно, повішено, спалено і закопано в землю живими сотні тисяч громадян України, які допомагали партизанам і підпільникам.

250 населених пунктів України було спалено повністю або частково разом з жителями за участь у партизанському русі або надання допомоги партизанам.

Підпільно-партизанська діяльність в тилу ворога — це була тяжка, небезпечна робота. Кожен, хто свідомо обирав цей шлях, вже робив великий подвиг у своєму житті. Події тих літ боротьби з фашизмом ще досі нагадують про себе, згадуються ті буремні події, загиблі в боях друзі і однополчани.

Прикро і боляче слухати і читати тих горе-істориків та політиків, які перекручують, фальсифікують історію, яку писали партизани і підпільники своєю кров’ю.

Уже минуло 64 роки після закінчення Великої Вітчизняної війни, але ніякі намагання переписати історію тих суворих випробувань українського народу не вдаються.

Учасники незабутньої партизанської і підпільної боротьби чітко усвідомлюють, що час — категорія невідворотна. Їх життєві літа вже на завершальному етапі. Але поки ще є сили і можливості, необхідно принципово відстоювати історичну правду щодо ролі і значення підпільно-партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.

Щорічне партизанське свято, засноване Указом Президента України, вже вкотре відзначається під нашими бойовими прапорами. Наш Штандарт «Український партизанський фронт 1941-1944 рр.» навіки зберігається в Українському музеї Великої Вітчизняної війни та виноситься на державні свята разом з Штандартами Українських фронтів. У нас на грудях пам’ятний знак «Партизан України». Це великі здобутки, відвойовані нами вже в післявоєнний період.

Але ветерани партизанської боротьби глибоко стурбовані тим, що залишиться прийдешнім поколінням. У всіх є діти, онуки. З ними передусім необхідно працювати, розповідати про дійсну, а не про вигадану історію. Діти й онуки прагнуть осягнути історичну істину про героїчну бойову молодість своїх батьків, дідів, матерів і бабусь. Вже на сьогодні вони видали більше 20 книг про партизанський рух і підпілля, в періодичній пресі надрукували багато статей з цієї тематики.

Всіма силами треба допомагати цій благородній справі.

Комісія у справах колишніх партизанів при Верховній Раді України сердечно поздоровляє ветеранів підпільно-партизанського руху, їхні сім’ї, жителів України з Днем партизанської слави і бажає найкращих надій на майбутнє.