Так Леонід Утьосов співав про Одесу, місто, яке любив до нестями. На будинку № 11 по вулиці, що носить його ім’я, а колись — Трикутному провулку — є меморіальна дошка, яка нагадує, що тут народився легендарний одесит. На Дерибасівській, на лавочці, поважно сидить і сам Утьосов — у бронзі (на знімку внизу). Він, з незмінною лукавинкою в очах, дивиться, як люди сідають поруч, щоб сфотографуватися на згадку.

 

У двір Утьосова вже років десять не приходять шанувальники його таланту. Ні в день смерті, 9 березня, ні в день народження, 21 березня (між іншим, за старим стилем це теж 9 березня). Про це мені розповіла Тетяна, що гуляла с дочкою Аріною.

— Колись КВНівські одеські джентльмени, — розповідає Тетяна, — збиралися робити музей у квартирі Утьосова. Потім якось усе затихло. Напевно, це пов’язано з відселенням сімей...

Ось будинок, у якому в 1895 році у квартирі № 7 у родині Йосипа Климентійовича Вайсбейна народився хлопчик Лазар одночасно зі своєю сестрою Поліною. Як і його батько, майбутній Утьосов — із двійні. Родина була бідною. Йосип Вайсбейн на відміну від свого брата Наума не одержав спадщину, бо одружився за коханням з Марією Мойсеївною Граник, двадцять другою дитиною з ненайзаможнішої родини. Вона народила дев’ятьох дітей, четверо померли. Ледя — так з дитинства називали Утьосова — вижив. І пішов у життя широкими кроками одесита. Тоді арка, що веде в типовий одеський дворик, ще не мала, звичайно, тих воріт з кодовим замком, які є сьогодні. Прямо з підворіття ліворуч від дверей — вони вели у квартиру Вайсбейнів, кілька кімнат на другому поверсі. Нині через них входять нові мешканці, що займають більшу частину колишньої квартири родини Утьосова. З двору вхід металевими сходами — піднімаєшся ще в одну колишню кімнату співака, де саме й живе Тетяна з дочкою, яких я зустрів.

На моє запитання, як вона себе почуває в обителі, де колись мешкав великий співак, вона відповіла:

— Іноді ловлю себе на думці, що от на цю стіну, можливо, як і я, опирався спиною сам Утьосов, коли дивився у вікно. Іноді замислююся, а що тут було — можливо, їх дитяча кімната, і, може, маленький Ледя спав у ліжечку, що стояло там само, де й моєї Арішки... Звичайно, дуже пишаюся, що мені дісталося саме це житло (від родичів у спадщину, втім, вона завжди жила поруч).

Нині багато чого залишилося у дворі з утьосівських часів. Утьосівські сходи були гарніші, ніж тепер, прості, їх ще пам’ятають мешканці. Як і самого великого земляка.

Нагородами Утьосова не балували

Із приватного комерційного училища Файга, де Ледя Вайсбейн учився грі на декількох інструментах, його в 1909 році вигнали, за однією версією, за побиття викладача, за другою — за низьку успішність і дисципліну. Гімнаст у бродячому цирку, працівник крамниці залізних виробів у Херсоні в дядька Наума (того самого багатого брата батька), повернувся в Одесу, учився грати на скрипці, за пропозицією артиста Скваронського брав участь у скетчі «Біля розбитого дзеркала». Саме тоді він став Утьосовим. З 1913 року грав у одеських Великому й Малому Ришельєвському театрі, Херсонському театрі мініатюр. 1917 року посів перше місце на конкурсі куплетистів у Гомелі й у тому само році організував у Москві невеликий оркестр, з яким виступав у саду «Ермітаж». З 1919 по 1928 рік — робота в кіно й театрах. Усе це було непогано. Але коли в 1928 році з’їздив у Париж і почув професійний джаз, напевно, душею зрозумів — от воно, його покликання. Зібрав музикантів і став готувати джазову програму. 8 березня 1929 року на сцені Малого оперного театру у Ленінграді дебютував театралізований джаз Леоніда Утьосова із програмою «Теа-джаз». Це було зовсім новим для естради того періоду. Диригування, конферанс, танець, спів, гра на скрипці, читання віршів — усе поєднувалося!

Окрасою програми був так званий блатний фольклор. Ще в 1929 році пролунала пісня «З одеського кичмана», яку оголосили «маніфестом блатної романтики» і заборонили. В програмі «Тео-джазу» були «Лимончики», «Гоп зі смиком». Однак блатний джаз у виконанні Утьосова мав таку іронічну інтонацію, що начисто стирав злодійську романтику. Зі спогадів сучасників, на закритих концертах для керівництва країни на чолі зі Сталіним Утьосов ці пісні співав на прохання самого вождя. І найбільше подобалася пісня саме «З одеського кичмана».

Можливо, тому в роки сталінських репресій Утьосов жив безбідно, до того ж у «верхах» був заступник — Лазар Каганович. Він розпорядився виділити в будинку залізничників шикарну квартиру в 100 кв. м і два комфортабельні салони-вагони для гастрольних поїздок із джазом.

Але нагородами артиста не балували. За легендарний фільм «Веселі хлоп’ята» він одержав... фотоапарат. У жодній газеті, де хвалили фільм, його прізвище навіть не згадувалося. Тільки 1942 року, коли Утьосов став виконувати військові пісні й віддав свої заощадження на будівництво літака, він став заслуженим артистом РСФСР, а в березні 1945 року до 50-річчя його нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. І лише в 70 років він одержав звання «народний артист СРСР».

Він умів кохати

В Утьосова закохувалися до смерті! І він умів кохати. Зі своєю першою дружиною, 21-літньою акторкою Оленою Ленською (Голдіною) познайомився в 1913 році в Олександрівську (Запоріжжя) у трупі пересувного театру. Знайомство неймовірне! Ленська шукала собі для прожиття квартиру. Того знаменного дня вона також зібралася йти на пошуки. А на вулиці — злива. Утьосов запропонував зайти до нього й перечекати негоду, а потім, мовляв, він допоможе знайти їй кімнату. «Шукати кімнату Оленці Ленській, — писав Леонід Йосипович, — не знадобилося — вона ввійшла до моєї й більше з неї не вийшла. Начебто дощ ішов 49 років. Вона стала моєю дружиною». Саме стільки вони прожили разом. Сучасники розповідають, що за всієї величезної любові до дружини і їхнього щасливого життя Утьосов завжди беріг пам’ять про свою ранню любов — Стефанію Немировську, польську акторку, яка трагічно загинула. Кажуть, що в його столі 60 років зберігалася її фотографія.

Другою дружиною Утьосова була Антоніна Сергіївна Ревельс. Одружилися вони в 1977 році, через три роки після смерті її чоловіка Валентина Новицького, з яким вона в парному танцювальному номері працювала в оркестрі Утьосова.

«Нарешті, Діто, ти зібрала справжню аудиторію слухачів»

 Так сказав Леонід Утьосов на похороні своєї єдиної дочки Едіт, яку 1914 року йому народила Ленська. Діта, як називали її вдома, виступивши в 19 років уперше з батьком, 17 років провела на сцені поруч із ним. Це був один із найвідоміших сімейних дуетів в історії естради. Поява Едіт на естраді поруч із феноменально популярним батьком справила ефект, подібний до вибуху бомби. Едіт увесь час відчувала на собі роздратування музичних критиків. Маленька, чарівна, завжди усміхнена, вона привертала увагу. Але її тонкий, високий голос дисонував з м’яким, оксамитовим баритоном батька, сприймався не одразу, до нього треба було звикнути. Кажуть, що вона справді була талановита й самобутня, створила власний стиль співу. Тоді ж перед Утьосовим не раз ставили вибір: звільнити дочку з оркестру або зазнати репресій чиновників. У середині 50-х років Мінкультури просто наказало звільнити Едіт. Вона створила свій колектив. Але упереджене ставлення до неї не дозволяло збирати повні зали. Аншлаг був тільки на похороні (вона померла 1981 р. від лейкемії), коли прийшло стільки поціновувачів її творчості, що батько й сказав саме ті слова.

«Ви встигли відчути, що таке Одеса?!»

Зазвичай він питав про це кожного, хто побував тут. І сам продовжував: «Це міф, це казка, яку створюють одесити. Мені не треба було ходити в театр. Він був навколо мене. Усюди. Безплатний — веселий і своєрідний». Одна з останніх пісень, яку співав Утьосов, — на слова іншого знаменитого одесита Семена Кірсанова — «У Черного моря». Саме там перший рядок — «Есть город, который я вижу во сне...». Як він любив Одесу!

Розповідали, що останнє перебування в рідному місті залишило гіркоту в спогадах Утьосова. Він сидів у президії урочистих зборів. Йому не давали й не давали слова. Він устав, вийшов із залу. Більше, кажуть, в Одесу не приїжджав. Уже після смерті з’явився тут пам’ятником, концертами на свою честь, своїми піснями у виконанні різних одеських артистів.

...Смерть дочки підкосила його здоров’я, і 9 березня 1982 року о 7-й ранку помер і він — у військовому госпіталі «Архангельське» — в день свого народження за старим стилем. Кажуть, помирав при свідомості, останні слова його були: «Ну, все...»

«Коли Утьосова ховали на Новодівичому цвинтарі в Москві, — згадував Борис Брунов, — якийсь чоловік запитав: «А хто ж тепер буде замість Утьосова?» Я відповів: «Ніхто. Його місце завжди залишиться за ним».

Чому? Напевно, як писав Костянтин Симонов, річ у тім, що він ніколи не був беззаперечно монументальний. Навпаки, він був прекрасно недосконалий, чудово, переможно недосконалий...

 

Одеса.

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ та з архіву «Голосу України».