Вийшла нова книга Тараса Горбняка «Давня Бакота».
Тарасові батьки, Ганна та Василь, зіграли весілля у важкому сорок шостому. Гостей пригощали порізаним хлібом. А ті були такі голодні, що решето з скибками тут же ставало порожнім. Хто був у хаті, ближче до молодих, ще встигав узяти, а в сіни решето доходило пусте...
Голод 1946—1947-х у завше багатій Бакоті (слово «бакота», вживане ще в санскриті, означає багатий, щедрий шматок хліба) був страшним, як ніде. Дехто трактує назву як «бажане, благодатне місце». Та не було таким воно в сорок шостому. Ціле літо стояла небувала посуха. Колгоспники отримали мізерну плату за важку працю. Сім’я Линюків із чотирьох працівників дістала за півроку 37 кілограмів зерна та 250 грамів цукру кожному. «Чи можна з цим перезимувати?» — пише Василь Линюк у своєму нотатнику, що зберігся донині. Бакотяни помирали сім’ями. А держава, на яку закликав надіятися голова сільради Ярема Олійник, виявила жорстоку байдужість. Голова помер з голоду на другий день Різдва 1947 року... 65 чоловік втратило село.
Подібного воно не зазнало навіть у 1933-му, бо тоді було прикордонним, і влада намагалася приховати злочинний голод. Щоб через Дністер не дійшло на захід, що люди на радянській землі мруть, як мухи, в Бакоті створили «щасливу ширму». Та із сусідніх сіл сюди йшли голодуючі: виміняти харчів чи випросити. Тут був напоказ кращий у районі колгосп.
...Тарас учився у восьмирічці «на низу», в долині. В школі не сміли й згадувати «небажані» сторінки з історії села. Тим більш, школярем він був у часи Брежнєва, коли Бакота знов сяяла славою: один із кращих радгоспів лікарських рослин на цілий СРСР! Але хлопець був допитливим, і вже в юні роки мотав на вус спогади односельців. Утім, трагічну долю рідного села і сам бачив. В 1973 році почалося будівництво ГЕС — ціною затоплення долини, і у кожній хаті було чути плач, наче в сорок сьомому. Бо який господар сам захоче розібрати рідну хату, вирубати свої яблуні? Люди мусять вибратися нагору до 1981-го — таким був наказ. Ніхто їх не питав, чи хочуть вони кидати свою «золоту долину». Тарас уже тоді зберігав вирізки з давніх газет, фото з родинних альбомів. Ще не знав, що через багато літ стане літописцем Бакоти. Його ровесники досягали успіхів у різних галузях, з Бакоти вийшла навіть олімпійська чемпіонка Фаїна Мельник, «дискоболка століття». А Тарас Горбняк свою долю пов’язував тільки з рідним селом, професію здобув буденну — інженера-механіка, аби працювати в радгоспі.
Та історія Бакоти не переставала його хвилювати. За княжих часів Бакота була вільним містом, столицею Пониззя. Була неймовірно багатою. Тут навіть два врожаї вміли збирати за рік. Бакотяни почувалися особливими. Талановиті в співі, танцях, ремеслах. Не повірите: танцювальний ансамбль тут було створено в 1937 році! Завдяки йому збереглися місцеві танці «Варварка», «Ойра», «Метелиця», «Корбан». Аматори-артисти виступали в Москві, Казахстані, навіть у Канаді. Був у бакотян і свій театр.
Відоме ім’я Антонія Печерського, засновника Києво-Печерської лаври. Шлях його, свідчать, починався з Бакоти. Скельний давньоруський монастир, де ступала нога Антонія, досі зберігся й став місцем паломництва. Митрополит Київський і всієї Русі Кирило (1246—1281) начебто теж з Бакоти.
...Коли після розпаду СРСР радгосп лікарських рослин припинив активне господарювання, інженер Горбняк став безробітним. У 1995 році виникла громадська організація, яку назвали іменем зниклого під дністровськими водами села — «Бакота». Тарас — її голова. Тоді у Кам’янці вже діяла дирекція Національного парку «Подільські Товтри», і згодом Тарас Васильович отримав запрошення працювати фахівцем з рекреації. Це означає — берегти і примножувати природні багатства рідного краю.
Збулася й мрія присвятити себе селу, де народився, бути його істориком. Хто зна, може до цього прислужився відомий історик Брайчевський? Якогось літа, на початку 1970-х пасіка Василевого батька стала для нього схованкою від арешту. Учений написав крамольну статтю «Приєднання чи возз’єднання», його зняли з роботи й мали заарештувати. Історики з Кам’янця Хотюн та Винокур підказали вихід: сховатися подалі від столиці, й порадили Бакоту.
Перша книжечка Горбняка «Бакота — затоплена доля» зазнала не одного перевидання. Виявилося, такі літописи мають неабиякий попит у читача. Разом із Бакотою під водами Дністра поховані 63 села в чотирьох областях. Неподалік Бакоти 12 сіл зникло з лиця землі. Затопили 16 тисяч найродючіших гектарів землі, 100 гектарів лісу. Довелося переносити навіть цвинтарі. Такі були наслідки політики партії. Ніколи не зможуть зрозуміти доцільності затоплення ті, хто народився в Бакоті. Землю, даровану Богом, слід берегти. Про це — нова книга Тараса Горбняка «Давня Бакота». Видання, багате іменами, фактами, документами, ілюстраціями, побачило світ у видавництві «Медобори-2006».
